11.2. 11.1. Поняття джерела права міжнародних договорів

11.1. Поняття джерела права міжнародних договорівМіжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб

Право міжнародних договорів - галузь міжнародного права, принципи і норми якої визначають порядок укладення, дії і припинення дії міжнародних договорів.

Ця галузь займає ключове місце в системі міжнародного права, оскільки пов'язана зі всіма його галузями і інститутами. У теорії і практиці використовується також таке поняття, як міжнародне договірне право.

Джерелами права договорів є звичаєві норми, які значною мірою кодифіковані і розвинені універсальними конвенціями:

• Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р. (стосується договорів тільки між державами),

• Віденською конвенцією про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.

• Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів 1978р.

• Важлива роль в регулюванні укладення і виконання міжнародних договорів належить внутрішньому праву. Основні його положення містяться в конституційному праві, а також у спеціальних законах. В Україні таким є Закон України «Про міжнародні договори України». Детальніші норми формуються в практиці державних органів, включаючи судові.

Об'єктом права міжнародних договорів є власне міжнародні договори. Вони визначають взаємні права і обов'язки сторін у політичній, економічній, науково-технічній, культурній і інших сферах.

Міжнародний договір є основним джерелом міжнародного права. На основі міжнародних договорів створюються і функціонують міжурядові організації. Зміни, які відбуваються у праві міжнародних договорів, неминуче зачіпають інші галузі міжнародного права. Через це право міжнародних договорів займає особливе місце в системі міжнародного права. Сьогодні в світі налічується більше 500 тис. багатосторонніх і двосторонніх договорів.

11.3. 11.2. Поняття та види міжнародних договорів

11.2. Поняття та види міжнародних договорів

Першим документом, який дав офіційне визначення міжнародного договору стала Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р, в якій приймають участь понад 80 держав. Для України Конвенція набула чинності 13 червня 1986 р.

Під міжнародним договором у Конвенції визначається міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі і врегульована міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Конвенція 1969 р. застосовувалась щодо договорів між державами, тому виникла необхідність визначити статус міжнародних договорів, які укладаються державами та міждержавними організаціями. У 1986 р. було укладено Конвенцію про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями, що врегулювала всі питання, пов’язані з укладанням, дією договорів між державами та міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями, оскільки кількість таких договорів у сучасному світі постійно зростала.

Традиційно в науці міжнародного права під міжнародним договором розуміють угоду, що укладається між основними суб’єктами міжнародного права, перш за все між державами, що регулює відносини між ними шляхом створення взаємних прав та обов’язків.

Учасниками міжнародного договору можуть бути, відповідно до Віденської конвенції 1969 р., виключно держави. Саме в такому розумінні термін «договір» використовується у тексті Конвенції. Однак це не означає, що інші суб’єкти міжнародного права не мають право укладати міжнародні договори. Застереження ст. 3 Конвенції прямо вказує на можливість укладання договорів між державами та іншими суб’єктами міжнародного права (перш за все між міжнародними організаціями). Віденська конвенція про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями не тільки зняла питання про розширення кола суб’єктів права міжнародних договорів, але й аналогічно врегулювала порядок їх укладання, виконання та припинення дії.

Учасниками міжнародного договору за Віденськими конвенціями 1969 та 1989 рр. мають бути мінімум дві сторони, два суб’єкта міжнародного права. Двостороння угода, в якій один із учасників є державою, а другий – фізичною чи юридичною особою не є міжнародним договором. Не є міжнародним договором угоди внутрідержавного характеру, в тому числі договори між федеральними органами державної влади та органами державної влади суб’єктів федерації про розмежування компетенції, оскільки вони регулюють внутрішні відносини у межах однієї держави – суб’єкта міжнародного права, а не міжнародні відносини.

Слова Віденської конвенції «договір означає міжнародну угоду» відбивають сутність міжнародного договору, його узгоджувальну природу. При розробці визначення міжнародного договору Комісією міжнародного права ООН були відкинуті спроби визначити міжнародний договір тільки як «формальний акт». За такого підходу під поняття міжнародного договору підпадали і деякі акти, які хоча і є державними, однак не є угодами між державами. На відміну від інших державних актів, міжнародний договір передбачає волевиявлення принаймні двох суб’єктів міжнародного права, при чому ці волевиявлення в договорі не існують ізольовано одне від одного, а є узгодженими, спрямованими на досягнення однакової мети. Такі узгоджені волевиявлення в договорі і утворюють угоду – суть договору, яку не можна ототожнювати з угодою як одним із найменувань міжнародного договору.

Угода становить юридичну сутність будь-якого договору, в тому числі й міжнародного. Вона має базуватися на добровільності поступок на переговорах, на рівноправності сторін. В іншому випадку може бути поставлено під сумнів дійсність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і міжнародного договору в цілому.

Мова договору є головним елементом за допомогою якого воля суб’єктів міжнародного права отримує прояв зовні. Саме в мові договору, у формулюваннях його тексту відображається реальність волі суб’єктів та узгодженість державних воль. Міжнародний договір існує саме як угода, втілена у тексті.

Питання про те, якими саме мовами буде автентифіковано зміст досягнутих домовленостей (текст договору) вирішується самими учасниками договору. Двосторонні договори, за звичай, укладаються мовами сторін, що домовляються в двох екземплярах, кожний з яких має два тексти цими мовами. Різномовні тексти договору є автентичними. Втім, можуть мати місце випадки, коли текст договору укладається або третьою мовою, або трьома мовами. Так, у міжнародно-договірній практиці нашої держави склався звичай, за яким двосторонні угоди України з державами Середньої Азії або Закавказзя нерідко укладаються російською мовою. З Китаєм Україна інколи укладає договори українською, китайською та англійською мовами. У такий спосіб держави домовляються, що в разі виникнення труднощів стосовно тлумачення тексту, спорів щодо застосування договорів та ін., текст договору, викладений третьою мовою буде мати переважну силу.

Автентичний текст міжнародного договору, який завжди є офіційним, не потрібно ототожнювати з офіційним перекладом цього тексту на іноземну мову. Зокрема, прийнята в 1950 р. Конвенція, відома в Україні (за офіційним перекладом Міністерства закордонних справ) як Конвенція про захист прав і свобод людини в автентичному тексті англійською мовою має назву Convention for the protection of human rights and fundamental freedoms. Із назви випливає, що укладачі Конвенції не проводили різницю між поняттями „права людини” та „фундаментальні свободи”. В офіційному українському перекладі ці поняття були несправедливо ототожнені. Неточні офіційні переклади міжнародних договорів (особливо якщо йдеться про міжнародні договори в галузі прав людини) можуть породити хибну практику виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань. Слід зазначити, що у випадках спорів Україна не матиме змоги для свого виправдання посилатися на цей текст, хоча він і є офіційним перекладом тексту договору.

Поняття «договір» використовується як родове поняття, що охоплює всі найменування міжнародних договорів, що укладаються в письмовій формі, а саме: договорів, конвенцій, пактів, угод, протоколів, статутів, спільних заяв, заключних актів та ін. Юридичних розбіжностей між різними видами актів не існує, як не існує загальновизнаної класифікації цих найменувань. Однак в результаті тривалого використання за певними договорами закріпилися відповідні назви. Наприклад, статутами називають договори, якими створюються міжнародні організації, договори з консульських питань; договори, що кодифікують норми міжнародного права називають конвенціями; договори про припинення стану війни та укладання миру – договорами (мирними). Договорами називаються також договори про дружбу та співробітництво, про взаємну допомогу та ін.

Те, що найменування міжнародного договору не визначає його юридичної сили та значення випливає з того, що одні й ті самі види договорів можуть мати різні назви. Наприклад, консульська конвенція чи консульський договір, устав чи статут міжнародної організації. У ст. 36 Статуту Міжнародного Суду ООН йдеться про договори, а у ст. 38 використано термін «міжнародні конвенції» для визначення джерел рішень Міжнародного Суду. Застосування в одному документі двох різних термінів підтверджує те, що термін «договір» використаний як родове поняття, а не у вузькому розумінні як одна з назв. Саме як родове поняття «договір» використано в Віденських конвенціях. Як родове поняття договір використовується в Конституції України (ст. 9), а також у національному законодавстві у цілому.

Міжнародні договори найчастіше втілені в одному документі, втім за визначенням, що міститься в Віденській конвенції, міжнародним договором буде угода незалежно від кількості документів, які її утворюють. Суть полягає в тому, наскільки пов’язані ці документи між собою. Зовні взаємопов’язаність документів знаходить прояв у тому, що ці документи є певними кроками на шляху досягнення тієї мети, заради якої мав процес узгодження воль суб’єктів відповідної домовленості.

Термін „міжнародний договір” є родовим визначенням, внаслідок чого конкретна домовленість держав може мати будь-яку назву, або взагалі її не мати. Однак така домовленість неможлива за відсутності об’єкту домовленості та мети заради якої (яких) домовленість досягається. Віденська конвенція не містить положень, які б прямо розкривали сутність мети договору та його об’єкта. Проте, як зазначається у ст. 18 Конвенції, держава (за певних умов) зобов’язана утримуватися від дій, які позбавили б договір його об’єкта та мети. А за ст. 31, договір має тлумачитись у світлі об’єкта та цілей договору.

Право укладати міжнародні договори є важливим елементом міжнародної правосуб’єктності, необхідним атрибутом основних суб’єктів міжнародного права, перш за все держав. Кожна держава користується правосуб’єктністю укладати міжнародні договори. Правосуб’єктність міжнародних організацій укладати договори регулюється правилами відповідної організації.

За радянських часів, як зазначалось у літературі з міжнародного права, Українська РСР широко користувалась правом укладання міжнародних договорів, що давало можливість республіці забезпечити свої інтереси на міжнародній арені. Не потрібно наголошувати, що повною мірою реалізувати свою міжнародну правосуб’єктність, перебуваючи в складі СРСР Україна не могла, оскільки суверенітет України носив суто формальний характер. УРСР виступала учасником двосторонніх та багатосторонніх договорів, які регламентували широке коло міждержавних відносин, що, зокрема, стосувалися політичних, економічних, правових питань, питань війни та миру, захисту прав людини, роззброєння, зовнішньої торгівлі, науки, освіти, культури. Втім, як повноправний суб’єкт міжнародного права Україна постала на міжнародній арені лише із здобуттям незалежності у 1991 р.

Розвиток зв’язків між державами в самих різних галузях має наслідком значне збільшення кількості міжнародних договорів, які укладаються в сучасному світі. Як вже зазначалось, цим пояснюється підвищення інтересу сучасної правової науки до міжнародних договорів не тільки як до категорії міжнародного права, а й як до джерела внутрідержавного права.

Поняття міжнародного договору охоплює широке коло міжнародних договорів, різних не тільки за змістом, а й за формою. В зв’язку з цим набуває важливого значення їх класифікація.

Види міжнародних договорів

Представниками науки міжнародного права розроблені критерії, що можуть бути покладені в основу класифікації.

Насамперед міжнародні договори можна класифікувати за формою укладання на письмові та усні. До форми міжнародного договору належать всі способи та засоби, за допомогою яких узгодження волі суб’єктів міжнародного права набуває виразу угоди. Форма конкретного договору залежить від згоди сторін. Договори можуть укладатися в письмовій та усній формі. Більш поширені письмові договори і саме до них застосовуються положення Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., що ні в якому разі не принижує значення і не впливає на юридичну силу договорів, які укладаються в усній формі і іноді називаються „джентльменськими угодами”. Усні договори не мають формального договірного тексту, не підписуються і не скріплюються печатками. Прикладом джентльменської угоди було укладення Лондонської джентльменської угоди у 1946 р. між СРСР, США, Великою Британією та ін. державами про принцип справедливого географічного розподілу місць для непостійних членів Ради Безпеки ООН.

Всі міжнародні договори можна класифікувати за назвою, а саме: міжнародні договори, угоди, акти, протоколи та ін. Як зазначалось, назва договору не визначає його юридичної сили та значення.

Поширеною є класифікація договорів як домовленостей держав. В цьому випадку головною підставою їх розподілу є кількість суб’єктів міжнародного права, що брали участь в укладанні договору. Розрізняють двосторонні договори (у договірному процесі беруть участь дві держави) та багатосторонні (беруть участь більше як дві держави) договори.

Необхідно в цьому контексті відзначити, що така класифікація може викликати неоднозначне розуміння певного кола питань. Йдеться, зокрема, про ситуації, схожі з такою: в 1947 році було укладено мирний договір з Угорщиною. Його сторонами, як зазначалось у тексті договору, з одного боку виступали: СРСР, Об’єднане Королівство Великобританії та Північної Ірландії, США, Австралія, БРСР, Чехословаччина, Індія, Нова Зеландія, УРСР, Африканський Союз, ФНРЮ „як держави, які перебувають в стані війни з Угорщиною” та, з іншого боку – Угорщина. При використанні критерію кількості держав, що беруть участь у підписанні міжнародного договору, має братися до уваги не загальна кількість держав, що приймають участь у договірному процесі, а кількість сторін договору. Прикладом двосторонньої угоди може бути Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами 1994 р.

Крім того, необхідно відзначити, що Віденська конвенція 1969 р., як зазначається в ст.1, поширюється на договори між державами. Хоча міжнародний договір є результатом узгодження воль держав, при укладенні договорів беруть участь конкретні державні органи, які уповноважені державою на укладання від її імені міжнародних договорів. Тому в тексті Конвенції не проводиться різниця між договорами залежно від того, який орган держави його уклав. Всі договори розглядаються як такі, що укладаються між державами. Міжнародний договір, укладений будь яким уповноваженим органом держави розглядається саме як договір держави.

Багатосторонні міжнародні договори поділяють на загальні багатосторонні та обмежені багатосторонні, хоча такі види договорів прямо не передбачені у Віденській конвенції. Особливе значення в сучасному світі відіграють загальні багатосторонні договори чи договори універсального характеру. На Віденській конференції з права міжнародних договорів до Конвенції не вдалося включити положення, що стосувалися договорів цього виду, однак їх існування було підтверджено у Віденській декларації про універсальність, яка була включена як складова частина до Заключного акту Конференції ООН з права договорів. В цій Декларації містилось визначення загальних міжнародних договорів як міжнародних договорів, що стосуються кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права або об’єкти та цілі яких, являють собою інтерес для міжнародного співтовариства у цілому. У загальних багатосторонніх договорах можуть брати участь всі без винятку держави, оскільки для їх характеристики першочергове значення має не кількість учасників, а об’єкт та мета договору. Особливою рисою загальних міжнародних договорів є перш за все те, що їх об’єкт та цілі становлять інтерес для міжнародного співтовариства у цілому. Як зазначала Н.М. Ульянова, такі договори укладаються з питань, що стосуються інтересів всіх держав та потребують регулювання на універсальній основі. Це такі міжнародні договори, що становлять інтерес для людства. А саме: договори про забезпечення миру, безпеки, заборони зброї масового знищення, прав і свобод людини, охорони природи та навколишнього середовища та ін. Зокрема, Загальна декларація прав людини. До такого виду договорів належать також договори щодо кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права, у тому числі і права міжнародних договорів (Віденська конвенція про право міжнародних договорів).

Обмежені багатосторонні договори – це договори з невеликою, порівняно з загальними, кількістю учасників, участь нової держави в якому залежить від згоди його учасників. Прикладом такого договору для України може бути Угода про створення Співдружності Незалежних Держав 1991р.

Наступною підставою для класифікації міжнародних договорів є сфера дії міжнародного договору. За цим критерієм розрізняють універсальні, регіональні та локальні договори. Застосовуючи цей критерій необхідно пам’ятати, що в тому випадку, коли до договору приєдналися не абсолютно всі держави світу або регіону, їх характер від цього не змінюється. Головним є те, чи відповідає договір інтересам всіх держав, всіх людей нашої планети (йдеться про універсальні договори), чи держав та їх населення певного регіону (регіональні договори). Прикладом універсального міжнародного договору, учасником якого виступає й Україна, є Загальна декларація прав людини, Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього [90] та ін.

До регіональних договорів належить, зокрема, Європейська угода про осіб, які беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини, Європейська хартія місцевого самоврядування та ін.

Всі інші договори можна вважати локальними, серед яких у сучасному світі переважають двосторонні міжнародні договори. Деякі автори виділяють за цим критерієм не локальні міжнародні договори, а субрегіональні, підкреслюючи тим самим, що у таких договорах приймають участь держави у середині певного географічного регіону. Джерелами конституційного права є як універсальні, так і регіональні міжнародні договори.

За характером розрізняють відкриті, напіввідкриті та закриті міжнародні договори. Учасником відкритого міжнародного договору (наприклад, Віденської конвенції про право міжнародних договорів) може стати будь-яка держава, незалежно від згоди (або, навіть, заперечень) інших держав-учасників. Якщо згода держав-учасників є обов’язковою для набуття членства в міжнародному договорі, договір вважається напіввідкритим. Прикладом такого міжнародного договору для України може бути Статут СНД. Закритим вважається такий міжнародний договір, у якому беруть участь тільки держави, що укладали договір, можливість збільшення учасників договору в тексті документа не передбачається.

Важливим критерієм класифікації міжнародних договорів виступає їх об’єкт, за яким розрізняють мирні, політичні, економічні міжнародні договори, а також міжнародні договори із спеціальних питань. А.М.Талалаєв зазначав, що всі об’єкти можна розділити на політичні, економічні та адміністративно-правові. Автор виділяв і види міжнародних договорів. Подібний розподіл суттєвого значення не має, втім, полегшує облік та систематизацію договорів, особливо – кожної окремої країни. Така об’єктна класифікація застосовувалась МЗС СРСР у діючих Збірниках міжнародних договорів СРСР.

Політичні договори регулюють відносини по підтримці миру та безпеки, наданню взаємної допомоги у межах різних союзів, про нейтралітет, з територіальних питань. Прикладом такого договору може бути Договір про дружбу та співробітництво між Україною та Литовською Республікою від 8 лютого 1994 р. та ін.

Економічні договори направлені на регулювання відносин у торгівельно-економічній сфері і являють собою угоди про економічне співробітництво, про поставки товарів, надання послуг, про кредити, позики та ін. Прикладом такого договору може бути Гарантійна угода (Кредитна лінія малих та середніх підприємств) між Україною та Європейським банком реконструкції та розвитку 16 грудня 1994 р.

Договори із спеціальних питань являють собою різноманітні двосторонні та багатосторонні угоди з питань науки і техніки, транспорту, зв’язку, культури, освіти, інформації, спорту, правової допомоги, соціального забезпечення та ін. Наприклад, Договір між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 28 травня 2001 р.

За строком дії міжнародні договори поділяються на строкові та безстрокові. Строкові міжнародні договори укладаються на певний строк. На противагу ним, безстрокові міжнародні договори укладаються на невизначений строк без вказівки строку дії чи безстрокового характеру міжнародного договору.

З кінця ХХ ст. постійно зростає кількість міжнародних організацій, зростає їх роль в правовому регулюванні міжнародних відносин.

Залежно від того, хто виступає стороною міжнародного договору, можна виділити міжнародні договори між державами, міжнародні договори між державами та міжнародними організаціями, договори між міжнародними організаціями.

Наведені підстави класифікації міжнародних договорів є традиційними, загальноприйнятими в міжнародному праві. Поряд з цим, можна виділити також „внутрідержавні” критерії для класифікації міжнародних договорів України. Залежно від суб’єкта укладення міжнародних договорів України в Законі України „Про міжнародні договори України” виділяються (ст. 3):

• Міжнародні договори, які укладаються від імені України, а саме:

а) політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер.

• Міжнародні договори, які укладаються від імені Уряду, а саме: міжнародні договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України.

• Міжнародні договори, які укладаються від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів, а саме: міжнародні договори з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Залежно від того, який орган був уповноважений на укладання міжнародного договору, можна виділяти (ст. 3 Закону):

• міждержавні,

• міжурядові,

• міжвідомчі договори.

На основі Закону „Про міжнародні договори України” можна виділити також міжнародні договори, які підлягають чи не підлягають ратифікації.

Ратифікації підлягають міжнародні договори України (ст. 9):

а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні;

б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України;

г) про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;

д) що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об'єктів права державної власності України;

е) виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України;

є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.

Всі інші міжнародні договори України ратифікації не потребують.

Залежно від ініціатора проведення переговорів та підписання міжнародних договорів, виділяються договори, які:

• укладаються з ініціативи Президента України,

• укладаються з ініціативи Уряду України,

• укладаються з ініціативи центральних органів виконавчої влади.

Доступ до інформації про міжнародні договори України ускладнений відсутністю повного "Зібрання діючих міжнародних договорів України". Тому класифікація міжнародних договорів України, їх упорядкування за сучасних умов є справою нелегкою.