13.5. 13.4. Привілеї і імунітет міжнародних організацій і їх персоналу

13.4. Привілеї і імунітет міжнародних організацій і їх персоналу

Привілеї і імунітет організацій і їх персоналу визначаються статутами організацій, багатосторонніми конвенціями і двосторонніми угодами з країною перебування. Важливу роль відіграють і звичаєві норми міжнародного права. Згідно Статуту ООН, Організація користується на території своїх членів такими привілеями і імунітетом, які необхідні для досягнення її цілей (ст. 105).

У 1946 р. Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію про привілеї і імунітет ООН (СРСР, Білорусія і Україна приєдналися до неї в 1953 р.). Згідно цієї Конвенції, майно ООН користується імунітетом від судового втручання, проте в окремих випадках можлива відмова від нього. Недоторканністю користуються приміщення і архіви. Власність ООН звільняється від податків і митних зборів. Організація користується всіма видами зв'язку.

Генеральний секретар ООН і його заступники, а також члени їх сімей користуються повним дипломатичним імунітетом. Інші посадові особи користуються функціональним імунітетом: не несуть судової відповідальності за дії, здійснені як посадові особи; звільняються від обкладення податками окладів, що виплачуються ООН. Генеральний секретар має право відмовитися від імунітету, наданого посадовій особі, якщо імунітет перешкоджає відправленню правосуддя.

Аналогічним імунітетом і привілеями володіють спеціалізовані установи ООН і інші міжнародні організації.

Привілеї і імунітет представників держав при міжнародних організаціях

Посилення ролі і зростання числа міжнародних організацій викликали необхідність кодифікації норм, що належать до статусу постійних представництв держав при організаціях, а також делегацій держав і спостерігачів в міжнародних органах. Кодифікація була здійснена Віденською конвенцією про представництво держав в їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. (далі - Конвенція про представництво). СРСР, Білорусія і Україна ратифікували Конвенцію в 1978 р. Документ поки не набув чинності, головним чином, із-за опору держав, на території яких розташовані організації. Не дивлячись на це, дана Конвенція є авторитетним джерелом для розуміння змісту дипломатичного права міжнародних організацій. Іншим джерелом є двосторонні угоди організацій з державами їх перебування.

Конвенція про представництво визначає функції постійних представництв:

- представництво держави при організації, що включає підтримання зв'язку, ведення переговорів, забезпечення участі своєї держави в діяльності організації, захист інтересів своєї держави в діяльності організації;

- інформаційна функція - з'ясування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про це свого уряду;

- функція сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з нею і в її рамках.

Очевидна близькість функцій постійних представництв і дипломатичних представництв в державах. Проте в їх статусі є і відмінності. Вони стосуються, перш за все, порядку створення представництв і призначення їх персоналу. Питання про створення представництва або місії спостерігачів вирішується без участі приймаючої держави. Направляюча держава не потребує отримання агремана для главу представництва. Вона на свій розсуд призначає і весь персонал. Вірчі грамоти вручаються головній посадовій особі організації. Привілеї і імунітет аналогічні дипломатичним.

Конвенція про представництво враховує і інтереси приймаючої держави. Персонал постійних представництв зобов'язаний поважати право країни перебування. У разі серйозного і очевидного порушення кримінального права країни перебування і (або) такого ж втручання у внутрішні справи держава, що представляється, зобов'язана відкликати винних осіб. При цьому тягар доведення фактів порушення права лежить на країні перебування. Є і загальна норма, що дає країні перебування право приймати заходів, необхідних для захисту своїх інтересів.

Міжнародно-правовий захист осіб що користуються дипломатичним імунітетом

Забезпечення безпеки осіб, що користуються дипломатичним імунітетом, відповідно до міжнародного права покладається перш за все на державу їх перебування. У багатьох державах прийняті спеціальні закони.

Нерідко держави самі порушують недоторканність вказаних осіб.

Найбільш відомий випадок відбувся в 1979 р., коли іранська влада зробила заручниками дипломатичний і консульський персонал США. Розглядаючи цю справу, Міжнародний суд підкреслив: "Немає важливішої умови здійснення відносин між державами, ніж недоторканість дипломатичних представників і посольств...". Суд визнав Іран порушником міжнародного права і визначив його відповідальність, а також обов'язок відшкодувати шкоду. Одночасно Суд вказав, що порушення недоторканності представництва не дає підстав для застосування сили, і визнав неправомірним американське вторгнення до Ірану.

Представники держав все частіше стають жертвами тероризму, у тому числі і міжнародного.

ООН прийняла в 1973 р. Конвенцію про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, зокрема дипломатичних агентів. Ця Конвенція визначила коло таких осіб, і віднесла до них глав держав, що знаходяться в іноземній державі, глав урядів, міністрів закордонних справ, а також супроводжуючих їх членів сімей, представників і посадових осіб держав, будь-яких посадових осіб або представників міжурядових організацій, а також членів сімей, що проживають з ними.

Конвенція про попередження злочинів зобов'язала кожного учасника розглядати посягання на згаданих осіб відповідно до свого внутрішнього права як тяжкий злочин. Держави зобов'язані співробітничати з метою запобігання таким злочинам. Держава, на території якого виявляється злочинець, зобов'язана або судити, або видати його.

Прийняті в подальші роки резолюції спеціальної Асамблеї ООН з даного питання закликають держави на національному і міжнародному рівні зробити все необхідне для запобігання актам насильства проти представників держав. Одночасно підкреслюється неприпустимість зловживання імунітетом.