7.2. 7.1. Населення і народ в міжнародному праві
7.1. Населення і народ в міжнародному праві
Держава розуміється в міжнародному праві як єдність трьох елементів: населення, території, влади. При цьому у минулому населення розглядалося як додаток до території, що позначалося на статусі особи.
Під населенням розуміються всі особи, що знаходяться на території держави, незалежно від їх правового статусу, тобто громадяни, особи без громадянства, іноземці, особи, що володіють кількома громадянствами та ін.
Разом з поняттям "населення" міжнародне право використовує поняття "народ". Народ утворюють громадяни даної держави.
Статус населення і народу різний. Все населення володіє основними правами, передбаченими міжнародним правом. Принцип поваги прав людини зобов'язує держави поважати права людини відносно всіх осіб на її території. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. йдеться, що кожна "держава…, зобов'язується поважати і забезпечувати всім, хто знаходиться на її території або під її юрисдикцією особам права, визнані даним Пактом ..." (ст. 2). Але тільки громадянин має право брати участь в управлінні державними справами (ст. 25). Відповідно, правом на самовизначення володіє не населення, а народ, що явно виходить із Статуту ООН і інших міжнародних актів. Всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана поважати це право. Кожна держава зобов'язана утримуватися від яких-небудь насильницьких дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу і незалежність.
Визнання за народом вищого права самостійно вирішувати свою долю є характерною рисою сучасного міжнародного права і досягненням людської цивілізації. Міжнародне право захищає права і інтереси народу не тільки безпосередньо, але і через державу. Воно забороняє застосування сили або погрозу силою, втручання у внутрішні справи та ін. Розглянемо різні категорії осіб, що складають населення держави.
7.3. 7.2. Поняття громадянства
7.2. Поняття громадянства
Громадянство – це постійний правовий зв'язок людини з державою, що визначає їхні взаємні права і обов'язки.
У приведеному визначенні підкреслюється наявність взаємних прав і обов'язків у людини і держави. В результаті воно принципово відрізняється від раніше прийнятого визначення громадянства як приналежності людини до держави. Нове розуміння громадянства знайшло віддзеркалення в законодавстві і міжнародній практиці, включаючи судову.
В рішенні Міжнародного Суду ООН у справі Ноттебома громадянство розуміється як правовий зв'язок, заснований "на соціальному факті реального зв'язку в існуванні, інтересах і відчуттях разом з наявністю взаємних прав і обов'язків"
У демократичній державі громадянство є свого роду членством, що дає право брати участь в управлінні державою і що забезпечує громадянину гарантії його прав.
Термін "громадянство" походить від слів "місто", "городянин". У англійській мові - city - citizenship. У німецькій мові Burger - це не тільки громадянин, але і міський житель. Пояснення бачиться в тому, що перші республіки запозичували досвід самоврядних міст. В даний час в документах для позначення громадянства використовується інший термін - nationality (англ.), nationalite (фр.), nazionalita (итал.). Він розуміється як належність до держави. Річ у тому, що термін "nation" в іноземних мовах (англійській, французькій та ін.) означає не "національність" в етнічному сенсі, як це має місце в російській мові, а "нація", "народ", "держава" в суспільно-політичному сенсі. У німецькій мові це розуміння виражене буквально - Staatsangehorigkeit - державна приналежність.
Окрім громадянства вживається термін "підданство". Раніше він використовувався для позначення приналежності до монархії. При цьому у ряді монархій (наприклад, в Бельгії, Іспанії, Нідерландах) даний термін в конституціях і законодавстві взагалі не застосовується і замінений терміном "громадянство".
У світовій літературі, законодавстві держав і в міжнародній практиці прийнятий термін "громадянство юридичної особи". Відповідно до Кодексу про громадянство Туреччини термін "громадянин" означає також "всі юридичні особи або асоціації, статус яких заснований на законі Туреччини, що знаходиться в силі".
У вітчизняній літературі використовується термін "національність юридичної особи".
Через свій статус громадянин користується всіма правами, передбаченими законом, і несе відповідні зобов'язання. Держава забезпечує права громадянина і контролює виконання ним своїх обов'язків.
Перебуваючи за кордоном, громадянин зобов'язаний дотримуватись певних законів своєї держави, останнє забезпечує йому дипломатичний захист. Багато договорів передбачають надання громадянам держав певних прав і пільг.
У деяких країнах існують різні види громадянства. У Нідерландах особи, що народилися в голландських володіннях (тобто в колоніях), володіють статусом голландських підданих на відміну від повноправних громадян Нідерландів. Аналогічне положення існує і у Великобританії. У деяких федераціях, наприклад в США, крім федерального громадянства існує і громадянство суб'єктів. А в Швейцарії окрім федерального громадянства є громадянство кантонів і громад. У міжнародному плані існує тільки федеральне громадянство.
Новим інститутом є громадянство інтеграційного союзу держав. Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 р. передбачає громадянство Союзу для громадян держав-членів. Громадянство означає зв'язок з державою. Союз не є навіть конфедерацією. Тому в даному випадку мова йде про громадянстві особливого роду. Громадянин Союзу володіє правом вільного пересування і перебування в межах території держав-членів. Він може обирати і бути обраним в місцеві органи влади. В цілому громадянство Союзу має внутрішнє, а не міжнародне значення. У міжнародному плані враховується лише громадянство відповідної держави-члена. На це положення не впливає і та обставина, що громадянин Союзу має право на дипломатичний захист з боку будь-якої держави-члена в країні, де його держава не представлена.
Впродовж історії правове регулювання громадянства було внутрішньою справою держави. І сьогодні внутрішньому праву належить в цьому головна роль. Через своє верховенство держава встановлює права громадянина, порядок набуття і втрати громадянства.
Зростає роль міжнародного права у визначенні прав громадянина. Це стосується перш за все до норм про права людини і про юрисдикцію держав. Першим документом в цій сфері стала Гаазька конвенція про деякі питання, щодо колізій законів про громадянство 1930 р. У ній йшлося, що закони про громадянство визнаються іншими державами лише "в тій мірі, в якій вони відповідають міжнародним конвенціям, міжнародним звичаям і загальновизнаним принципам права відносно громадянства".
Принципово новий крок був зроблений Загальною декларацією прав людини 1948 р., яка проголосила право кожної людини на громадянство. Це зовсім не означає права вимагати надання громадянства у конкретної держави. Головне полягає в тому, що ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство (ст. 15).
Першим міжнародно-правовим актом, що кодифікує принципи і норми в сфері громадянства, є Європейська конвенція про громадянство, прийнята Радою Європи в 1997 р. Основними актами з питань громадянства в Україні є Конституція і Закон України «Про громадянство України». В цілому вони відповідають міжнародним стандартам.
Набуття громадянства
Існує два основні способи набуття громадянства - первинний і похідний. Перший - набуття громадянства за народженням (філіація). Другий - набуття громадянства після народження (натуралізація, укорінення). Термін "натуралізація" зазвичай використовується у вузькому сенсі для позначення прийому в громадянство за заявою. У широкому сенсі він охоплює всі способи набуття громадянства після народження, включаючи укладення шлюбу, оптацію (вибір громадянства з двох або більше можливих) та ін.
Право держав відносно способів набуття громадянства дотримується різних принципів. Один з них - принцип права крові (jus sanguinis), інший - принцип права грунту (jus soli). Відповідно до першого, дитина набуває громадянства батьків. Відповідно до другого громадянство дитини визначається місцем народження.
Кожен з цих принципів має свої недоліки. Тому набули поширення змішані системи. Першими ввели такі системи Великобританія і США. Їх громадянства набувають як діти власних громадян незалежно від місця народження, так і діти іноземців, що народилися на їх території.
На тих же підставах набувають громадянства діти, батьки яких невідомі (у нас таких дітей зазвичай називають знайдами).
Досить часто питання про набуття громадянства виникає укладенні шлюбу з іноземцем. У минулому було прийнято, що, одружуючись з іноземцем, жінка втрачає своє громадянство і набуває громадянства чоловіка. В даний час все більша кількість держав стає на позицію рівноправ'я статей і встановлює, що укладення шлюбу само по собі не впливає на громадянство жінки. Разом з тим часто передбачається спрощений порядок набуття громадянства при укладенні шлюбу.
Ця практика слідує Конвенції про громадянство заміжньої жінки 1957 р., яка передбачила, що шлюб не впливає на громадянство дружини, в рівній мірі як і його розірвання (ст. 1). Дружина-іноземка може набути громадянство чоловіка в спрощеному порядку.
Відомі випадки надання громадянства особам, що знаходяться поза територією держави, в порядку дарування за особливі заслуги.
Особливим видом набуття громадянства є реінтеграція, що означає відновлення раніше втраченого громадянства, наприклад в результаті укладення шлюбу. Право багатьох країн передбачає спрощений порядок відновлення громадянства.
Втрата громадянства
Питання втрати, припинення громадянства вирішуються внутрішнім правом держави, і вирішуються по-різному. Громадянство може бути втрачене особою із власної волі або за ініціативою держави. У останньому випадку говорять про позбавлення громадянства. Воно може бути автоматичним, тобто через закон, який передбачає, що за певних умов громадянство припиняється, наприклад у разі набуття іншого громадянства, тривалого проживання за кордоном, вступ на службу в іноземні збройні сили. Інший вид позбавлення громадянства полягає у виданні спеціального акту держави, декрету найвищого органу або рішення суду.
Відома практика масового позбавлення громадянства за політичну діяльність. Після Жовтневої революції в Росії на цій підставі були позбавлені громадянства близько 2 млн. осіб. Масовість цього явища викликала протести інших держав, деякі з них відмовилися визнати законну силу актів радянської держави, що суперечать міжнародному праву. Аналогічна ситуація мала місце в 1941 р. після видання Німеччиною 11-го декрету про імперське право громадянства, що позбавило громадянства німецьких євреїв, що проживали за кордоном.
Міжнародне право обмежує право держави позбавляти громадянства не дуже жорстко. Держава не може позбавити громадянства тільки довільно.
На універсальному рівні ряд істотних норм про втрату громадянства міститься в Конвенції про скорочення безгромадянства 1961 р. Якщо закон держави передбачає втрату громадянства унаслідок якої-небудь зміни в особистому статусі, як: укладення шлюбу або його розірвання, узаконення, визнання або усиновлення, - така втрата можлива тільки за умови набуття іншого громадянства (ст. 5). Це положення сприйняте Законом про громадянство України.
В цілому Конвенція спрямована на забезпечення принципу безперервності громадянства, відповідно до якого втрата громадянства допускається лише при одночасному отриманні нового. Європейська конвенція містить загальне положення про те, що держава не може передбачати в своєму внутрішньому праві позбавлення громадянства згідно із законом або за ініціативою держави. Проте це загальне положення супроводжується рядом виключень. До таких виключень віднесені:
добровільне набуття іншого громадянства;
набуття громадянства шляхом обману;
добровільна служба в іноземних збройних силах;
поведінка, що завдає серйозної шкоди інтересам держави;
відсутність реального зв'язку між державою і громадянином, що зазвичай проживає за кордоном.
Не можна не брати до уваги те, як вирішується питання про вихід особи з громадянства. Загальна декларація прав людини і Європейська конвенція про громадянство визнають право на зміну свого громадянства, а не на безумовну відмову від нього.
При розділенні держави, під час переходу території однієї держави до іншої питання про громадянство населення отримує міжнародний аспект. Особливе значення питанню додає те, що в таких випадках проблема громадянства має масовий характер.
Якщо певні договори і майно переходять до нового суверена в порядку правонаступництва, то відносно громадянства правонаступництво не має місця. Відповідні питання вирішуються державами самостійно і за угодою. Головне полягає в запобіганні масовій втраті громадянства населенням всупереч його волі і, навпаки, в нав'язуванні небажаного громадянства. Як показали події останніх років, проблеми громадянства зачіпають інтереси мільйонів людей.
Ряд правил з даної проблеми міститься в Конвенції про скорочення безгромадянства 1961 р. Кожен договір про передачу території повинен містити ухвали, які гарантували б, що при здійсненні права на оптацію жителі території не опиняться без громадянства. За відсутності таких ухвал в договорі держава, до якої переходить територія, надає своє громадянство жителям цієї території, якщо вони не зберігають колишнє громадянство або не мають іншого. Збереження колишнього громадянства здійснюється на основі індивідуальних заяв.
Європейська конвенція про громадянство містить лише загальні керівні принципи з даної проблеми (ст. 18). Перш за все не слід допускати безгромадянства. При вирішенні питання про надання або позбавлення громадянства у разі правонаступництва державам слід керуватися, зокрема, наступними критеріями:
наявність ефективного зв'язку між особою і державою;
постійне місце проживання осіб;
воля особи;
місце народження особи.
При недостатній врегульованості проблеми міжнародним правом особливе значення має практика держав. Вона свідчить про те, що в цілому держави слідують правилу, згідно якого населення території, що переходить від однієї держави до іншого, втрачає своє колишнє громадянство і знаходить нове. Але застосовується це правило неодноманітно.
У січні 2001 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію "Громадянство фізичних осіб у зв'язку з правонаступництвом держав", яка рекомендує урядам керуватися правилами, що містяться в додатку до неї. При цьому підкреслюється, що громадянство в основному регулюється внутрішнім правом в рамках, встановлених міжнародним правом. Основні правила зводяться до наступного.
Кожен індивід, який на день правонаступництва володів громадянством держави-попередниці, має право на громадянство принаймні однієї з відповідних держав. Презюмуєтся, що особам, що зазвичай проживають на перехідній території, забезпечується громадянство держави-наступниці.
Якщо особа володіє громадянством держави-попередниці, то держава-наступнця може зумовити надання свого громадянства відмовою від наявного громадянства. Держава-попереднця може передбачити, що особа, добровільно набуваючи громадянство держави-наступниці, втрачає її громадянство. Держава-наступнця може передбачити, що особа, добровільно набуваючи громадянство іншої держави-наступниці, втрачає громадянство, отримане в результаті правонаступництва.
Держави гарантують право обрання свого громадянства особам, які мають відповідний зв'язок з ними, якщо в іншому випадку ці особи виявилися б такими, що не мають громадянства. Коли набуття або втрата громадянства можуть вплинути на єдність сім'ї, держави приймають відповідні заходи, з тим щоб сім'я залишалася разом або возз'єднувалася. Дитина, що народилася після дати правонаступництва, яка не набула жодного громадянства, має право на громадянство держави, на території якого вона народилася.
Правонаступництво не позначається на статусі осіб, що зазвичай проживають на відповідній території. Держави не повинні позбавляти відповідних осіб права на збереження або набуття громадянства або права вибору шляхом якої б то не було дискримінації.
Рішення держав щодо громадянства особи повинні бути письмово оформлені, і особа повинна мати можливість їх оскарження в адміністративному або судовому порядку.
Для приведених положень характерні два моменти. Перший полягає в прагненні гранично скоротити потенційні випадки безгромадянства. Другий - надання людині у всіх випадках права на вибір громадянства, тобто на оптацію.
Оптація- це вибір громадянства з двох або більш можливих або таких, що є. Вона може мати місце не тільки під час переходу території, але і в інших випадках, наприклад при вступі жінки до шлюбу з іноземцем, досягнення повноліття особами, які отримали два громадянства при народженні.
У минулому оптація не була обов'язковою умовою. Поступово вона стає нормою.
* * *
