3.7. 1.6.Джерела міжнародного права

1.6.Джерела міжнародного права

Джерела міжнародного права – це зовнішні форми існування міжнародно-правових норм.

На відміну від внутрішньодержавного права, міжнародне право не має таких конституційних норм або спеціальних актів, в яких закріплюється перелік нормативних актів, які компетентні приймати певні органи держави. Держави, міжнародні організації і (у передбачених випадках) деякі інші суб'єкти, погоджуючи свої інтереси, самі визначають не тільки зміст міжнародно-правових норм, але і зовнішню форму їх існування.

Презумпція різноманітності джерел міжнародного права визначена в Статуті ООН, в преамбулі якого виражена рішучість народів Об'єднаних Націй «створити умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань на основі договорів і інших джерел міжнародного права». Якби розробники Статуту, а в їх числі були видатні юристи-міжнародники, засновували свою думку винятково на практиці того часу (1945 р.), то їм досить було додати до договорів міжнародні звичаї. Вони ж явно формулювали текст з орієнтацією на перспективу, не обмежуючи держави в їх рішеннях.

При визначенні кола джерел міжнародного права, прийнято звертатись до ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Саме в ній закріплений формальний перелік джерел міжнародного права.

Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН

1. Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує:

а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, які встановлюють правила, безумовно визнані державами, що перебувають у спорі;

b) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

с) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

d) з застереженням, вказаним в статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

2. Ці положення не обмежують право Суду вирішувати справу ex aequo et bono, якщо сторони з цим згодні.

Традиційно склалися і впродовж століть застосовувалися два джерела міжнародного права — міжнародний договір і міжнародний звичай. Тим часом дипломатична практика держав, діяльність міжнародних конференцій, що проводяться державами, функціонування міжнародних міжурядових організацій свідчать про народження нових форм втілення міжнародно-правових норм у вигляді актів міжнародних конференцій і нарад і актів міжнародних організацій тощо. Маються на увазі не всі такого роду акти, які мають декларативний або рекомендаційний характер, а саме ті, що приймаються з метою встановлення і закріплення нових правил поведінки і відносин держав, самих міжнародних організацій, а також інших суб'єктів.

В ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН разом з джерелами міжнародного права згадані судові рішення і наукові концепції, що іменуються допоміжним засобом, при визначенні правових норм.

Основні джерела міжнародного права

Міжнародні договори

Відповідно до ст. 38 Статуту МС ООН, Міжнародний суд при вирішенні переданих йому спорів застосовує «міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, такі, що встановлюють правила, безумовно визнані державами, що перебувають у спорі».

Згідно Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., договір означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і врегульовану міжнародним правом незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, в двох або кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.

Джерелом міжнародного публічного права є тільки такі договори, що передбачають нові загальні норми міжнародної поведінки або такі, що підтверджують, визначають або відміняють чинні звичаєві або конвенційні норми загального характеру.

Міжнародний договір є основним джерелом міжнародного тому, що:

1) договірна форма дозволяє достатньо чітко сформулювати права і обов’язки сторін, що сприяє тлумаченню і застосуванню договірних норм.

2) договірним регулюванням охоплені сьогодні всі галузі міжнародних відносин, держави послідовно замінюють звичаї договорами.

3) договори найкращим чином забезпечують узгодження і взаємодію міжнародних норм і норм внутрідержавного законодавства.

Особливого значення набули загальні багатосторонні договори, покликані регулювати відносини, які представляють інтерес для міжнародного співтовариства держав в цілому. Справжня ефективність таких договорів обумовлена закріпленням права участі в них всіх держав.

Міжнародний звичай

Згідно ст. 38 Статуту МС ООН, Міжнародний суд зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права і при цьому застосовує «міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма».

Міжнародний звичай– це доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми

Ознаки міжнародного звичаю:

• тривале існування практики;

• одноманітність,

• постійність практики;

• загальний характер практики;

• переконаність в правомірності і необхідності відповідних дій.

Звичай набуває юридичного значення в результаті однорідних або ідентичних дій держав і певним чином вираженого ними наміру надати таким діям нормативне значення. Тривала повторюваність, тобто стійка практика, — це традиційна підстава визнання звичаю як джерела права (таким є, наприклад, становлення звичаю щодо історичних заток держав). Проте можливе народження звичаю як джерела права протягом короткого проміжку часу (так трапилося з майже миттєвим визнанням державами звичаю свободи використання космічного простору, що пізніше отримало договірне закріплення).

Специфіка міжнародно-правового звичаю полягає в тому, що він не є, на відміну від договору, офіційним документом з явно вираженими формулюваннями прав, проте це жодною мірою не свідчить про «примарність» звичаю. Він фіксується в зовнішньополітичних документах держав, в урядових заявах, в дипломатичному листуванні. Доказом існування звичаю, наприклад, політичні заяви, повідомлення для преси, висновки офіційних юридичних радників, урядові коментарі, міжнародні і національні судові рішення, декларативні положення договорів і інших міжнародних документів, резолюції Генеральної Асамблеї і інших головних органів ООН. Одноманітність законодавства окремих держав є істотною доказом наявності міжнародного звичаю.

Міжнародне право не дає підстав для припущення про різну юридичну силу звичаю і договору на користь договору. Договір і звичай в рівній мірі обов'язкові для тих держав (суб'єктів взагалі), на які вони поширюються.

При переході від звичаю до договору нове джерело замінює попереднє тільки для держав, що беруть участь в договорі. Типовими є ситуації, коли по одному і тому ж питанню застосовуються одночасно обидва джерела — і міжнародний договір, і міжнародний звичай, але кожне стосовно «своєї» групи держав. Наприклад, правила, що регламентують дипломатичний імунітет, виникають з Віденської конвенції про дипломатичні зносини для держав, що беруть в ній участь. Для держав, що не беруть участь в конвенції діють багатовікові звичаї в цій сфері.

При цьому в багатьох договорах формулюється положення про збереження і подальше застосування звичаїв з питань, не вирішених в договорах. Так, в преамбулі Віденської конвенції про дипломатичні зносини підтверджується, що «норми міжнародного звичайного права продовжуватимуть регулювати питання, прямо не передбачені положеннями даної Конвенції».

При зіставленні договору і звичаю як джерел міжнародного права слід мати на увазі, що договір концентрує певну сукупність тематично однорідних норм, а звичай — це майже завжди одна норма, внаслідок чого поняття звичаю як норми і звичаю як джерела права переплітаються.

Звичай не можна ототожнювати із узвичаєнням. Норми звичаю є «обов'язковими або правовими». Узвичаєння також є результатом практики, але вони не є обов'язковими. Такими, наприклад є морські церемоніали або правила по обробці судів у морських портах.

Загальні принципи права.

В ст. 38 Статуту МС ООН вказане наступне: Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує «загальні принципи права, визнані цивілізованими націями».

Загальні принципи права є різноманітними за формою і змістом і в зв'язку з цим не представляється можливим скласти їх вичерпний список. Джерелом міжнародного права є лише такі загальні принципи права, які є загальними як для національних правових систем, так і для системи міжнародного права. Наявність загальних принципів, властивих тільки національним правовим системам, не означає, що вони стають загальними принципами права у міжнародному праві. Загальними принципами права, зокрема, є принцип справедливості принцип законності, принцип «договори повинні дотримуватися», принцип довіри, принцип захисту прав людини, принцип суверенітету над природними ресурсами та ін. Ці принципи закріплені в міжнародних договорах, в законодавстві держав. На закінчення відзначимо, що в літературі нерідко загальні принципи права ототожнюються з основними принципами міжнародного права. Звичайно, деякі принципи можуть зовні співпасти (наприклад, принцип захисту прав людини). Проте загальні принципи права мають універсальне застосування.

Похідні джерела міжнародного права

Акти міжнародних організацій

Міжнародне право не містить положень, що перешкоджають державам надавати міжнародним організаціям право видавати обов'язкові для них ухвали. Наприклад, такою компетенцією наділена Рада Безпеки ООН.

Резолюції міжнародних організацій є новим джерелом міжнародного права. Практично у всіх міжурядових організаціях є органи, які приймають обов'язкові для держав-членів резолюції. Ці резолюції стосуються внутрішнього життя організації. Проте є організації, що схвалюють технічні правила і стандарти, які при певних умов стають обов'язковими для держав-членів. До таких, зокрема, належать Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО) та ін. В цих організаціях діє принцип мовчазного ухвалення резолюцій, особливо тих, які містять технічні регламенти. Багато вчених і юристів-міжнародників вважають, що деякі резолюції Генеральної Асамблеї ООН є юридично обов'язковими.

Проте вони не перераховані в ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН. Згідно Статуту ООН, рішення Генеральної Асамблеї носять рекомендаційний характер. Разом з тим ряд резолюцій Генеральної Асамблеї ООН конкретизують норми міжнародного права і навіть містять нові. Наприклад, Генеральна Асамблея ООН на XXV сесії 17 грудня 1970 р. схвалила Декларацію принципів, що регулюють режим дна Морів і океанів і його надр за межами дії національної юрисдикції. В ній вперше в міжнародній практиці ресурси Морів і океанів за межами дії національній юрисдикції проголошувалися «загальною спадщиною людства». Згодом ця норма була розвинена і конкретизована в Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Генеральна Асамблея ООН на своїй XV сесії в 1960 р. прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, яка була кваліфікована Міжнародним судом в Консультативному висновку про Намібію 1971 р. як важлива частина звичайного права.

Судові рішення

В п. I ст. 38 Статуту МС ООН вказується, що Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує судові рішення як допоміжний засіб для визначення правових норм. З тексту цього підпункту витікає, що, по-перше, мова йде про судові вирішення самого Міжнародного суду ООН, оскільки, відповідно до ст. 59 Статуту, рішення Суду обов'язкові лише для сторін, що беруть участь в справі, по-друге, рішення Суду не мають змінювати або доповнювати міжнародне право, що діє, воно є допоміжним засобом для визначення правових норм.

Допоміжний характер прецедентних рішень обумовлений їх юридичною природою. У разі відсутності необхідної норми, на підставі якої може бути вирішений спір, суд нерідко звертається до загальних принципів права або до норм загального характеру і на їх основі виробляє нове, таке, що конкретизує загальну норму правило, застосовне до ситуації, що склалася. Сформульоване таким чином положення (правова позиція) не має суперечити іншим чинним нормам міжнародного права. Проте слід зазначити, що дане правило буде самостійною нормою лише у випадку, якщо містить в собі положення, що розвивають, конкретизують розпорядження, що містяться в самому принципі або нормі.

Правова позиція, як частина судового рішення, обов'язкова перш за все для сторін — учасників спору через угоду про визнання юрисдикції суду. Проте нею виявляється зв'язаний і суд, що безпосередньо створив норму, який в даній ситуації виступає як спеціальний міжнародний орган і самостійний суб'єкт міжнародного права. У цьому полягає подвійність юридичного характеру правових позицій. З одного боку, вони виступають як партикулярні норми, на підставі яких вирішений спір між сторонами. З іншої — суд при розгляді аналогічної справи за участю інших сторін не може ігнорувати встановлену раніше і зафіксовану в рішенні конкретизуючу норму і має її застосувати. Інакше порушувався б принцип справедливості, що є загальновизнаним в будь-якій правовій системі.

Разом з правовими позиціями, що мають загальний характер, міжнародні суди своїми рішеннями можуть створювати ще одну категорію норм, що зустрічаються в рішеннях по територіальним спорам. Дані спори розглядаються судовим органом, як правило, з відома сторін, що сперечаються, через що винесені рішення є для них обов’язковими. Так, наприклад, рішенням від 22 грудня 1986 р. Міжнародний Суд ООН визначив лінію кордону між державами Буркіна-Фасо і Малі. Виникає питання, в чому відмінність між договірними нормами, що встановлюють лінію кордону, і даним рішенням? Тільки в механізмі їх створення. Правові наслідки ухвалення цих актів ідентичні.

Для міжнародного права, на відміну від права внутрішньодержавного, характерною є велика кількість двосторонніх норм. При цьому загальнообов'язковість такої норми полягає не в необмеженому колі суб'єктів, яким вона адресована, а в можливості її неодноразового застосування. Юридична сила судового рішення з зазначеного спору аналогічна силі міжнародного договору. Іншими словами, можна сказати, що Суд створив двосторонню норму, що регулює відносини між сусідніми державами, оскільки рішення не тільки вирішує існуючий спір, але й в подальшому регламентуватиме відносини між державами з даного питання. Отже, судове рішення в певних випадках може одночасно виступати і як юридичний факт, і як норма права

Для точнішого з'ясування суті створюваних міжнародними судовими органами норм необхідно чітко відмежувати їх від інших норм міжнародного права. Противники визнання міжнародного судового прецеденту джерелом права нерідко спотворюють його юридичну природу. Не заперечуючи самого факту закріплення судом в своїх рішеннях нових правових положень, вони вважають їх або зазвичай-правовими нормами, або пов'язують їх з доктриною. Дійсно, Суд має право застосовувати при розгляді справ звичаєві норми, у зв'язку з чим вони знаходять віддзеркалення в його рішеннях. Проте сенс більшості висловів з цієї проблеми у вітчизняній літературі зводиться до того, що будь-які норми недоговірного характеру, що містяться в судових рішеннях, мають природу звичаєвого права. Такий підхід не відповідає поняттю звичаю, що склалося в міжнародному праві. Практика, що призводить до створення звичаєвого права, на думку Міжнародного Суду ООН, «має бути такою щоб бути доказом переконання, що практика стала обов'язковою, у зв'язку з існуванням норми права, що вимагає цього. Необхідність такого переконання, тобто наявність суб'єктивного елементу, мається на увазі самим поняттям opinio juris sive necessitatis. Відповідні держави мають відчувати, що вони виконують правовий обов'язок. Повторення або навіть звичайний характер дій недостатньо самих по собі»..

В основі міжнародного судового прецеденту лежить перш за все не практика держав, а колективне рішення суддів. Тому відносно судових рішень, що містять положення, що конкретизують ту або іншу норму міжнародного права або що заповнюють прогалину в праві, не можна застосувати визначення звичаю, закріплене в ст. 38 Статуту.

Не можна поставити знак рівності і між судовим прецедентом і доктриною. Під доктриною в міжнародному праві розуміється система поглядів і концепцій, викладена в наукових працях юристів-міжнародників. Суд є міжнародним органом, створеним державами і наділений ними певною компетенцією. Тому рішення Суду є рішенням міжнародного органу, а не окремих індивідів — фахівців в галузі права. Держави виконують рішення цього органу. Думка фахівців, що не володіють спеціальною правоздатністю, не може бути юридично обов'язковою для держав. Інакше можна було б говорити про те, що міжнародний договір укладається не державами, а державними чиновниками і відображає їх думку з регульованого питання.

Таким чином, можна зробити висновок про самостійну роль судового рішення як джерела міжнародного права, що має особливу юридичну природу. Аналіз норм, зафіксованих в прецедентних рішеннях міжнародних судових органів, дозволяє виділити ці особливості.

По-перше, прецедентні норми в міжнародному праві завжди приймаються в розвиток яких-небудь норм, що діють: договірних, звичаєвих або норм-принципів. З цього виходить, що прецедентні норми по відношенню до названих міжнародно-правових норм виступають як похідні. Дана особливість виражається в тому, що їх дія безпосередньо пов'язана з дією «основної» норми, що послужила початковим матеріалом для їх створення. Тому зміна або відміна, наприклад, якого-небудь положення договору, на підставі якого був створений прецедент, спричиняє за собою припинення дії прецедентної норми. У цьому аспекті міжнародний судовий прецедент можна порівняти з підзаконним актом у внутрідержавному праві.

По-друге, дія прецеденту розповсюджується відносно тільки тих держав, які зв'язані «основною» нормою.

По-третє, суд, що створив прецедент, має право його відмінити або змінити як «застарілий», такий, що не відповідає новим умовам життя суспільства.

Слід зазначити, що джерелом міжнародного права є не тільки рішення Міжнародного суду ООН, але і рішення інших міжнародних і регіональних судів (наприклад, Міжнародного кримінального суду ООН, Європейського суду з прав людини).

Доктрина найбільш кваліфікованих фахівців

Під доктриною в міжнародному праві розуміють систему поглядів і концепцій, викладених в наукових працях юристів-міжнародників.

У відповідності зі ст. 38 Статуту, Міжнародний суд при вирішенні переданих йому спорів застосовує «доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй в якості допоміжного засобу для визначення правових норм».

Це означає, що доктрина розглядається як допоміжний засіб для визначення норм. Але і це немало. Якщо доктрина використовується на стадії застосування права, то тим більше для цього підстав на стадії правотворчості. Необхідність все більш широкого використання науки в міжнародній правотворчості обгрунтовано підкреслюється Інститутом міжнародного права.

Проте в реальності ресурси міжнародно-правової доктрини залишаються значною мірою незатребуваними. Юристи-міжнародники різних країн звертають увагу на те, що з ними рідко консультуються при ухваленні зовнішньополітичних рішень. Ще менше до них звертаються при підготовці законів, не дивлячись на те що відповідність законів міжнародному праву має найістотніше значення.

Залучення вчених до вирішення практичних питань, спеціалізація міжнародно-правової доктрини закономірні. Без зв'язку з практикою неможливий і розвиток теорії. Без надійної теоретичної бази не можна забезпечити достатньо високий рівень рішення з конкретних питань. Невипадково останніми роками в світовій літературі спостерігається розквіт теоретичних досліджень.

Односторонні акти держав

Односторонні акти широко використовуються державами в міжнародних відносинах. Вони мають важливе значення, але відносяться до найменш вивченої області міжнародного права. Про значення цієї проблеми свідчить, зокрема, те, що за рішенням Генеральної Асамблеї ООН Комісія міжнародного права ООН включила відповідну тему в програму своєї роботи.

Односторонній акт держави– це одностороні дії держави, що мають міжнародно-праове значення

Можна запропонувати наступну класифікацію односторонніх актів.

1.Односторонні акти, що визначають позицію держави відносно певної ситуації, що має юридичне значення. До таких актів відносяться визнання, протест і відмова. Всі ці акти повинні мати ясно виражену форму, з тим щоб забезпечити визначеність в міжнародних відносинах.

Визнання- акт, яким держава підтверджує або приймає факт, ситуацію, документ або претензію. В результаті отримання такого акту інші держави не можуть посилатися на те, що вони не знали про відповідну позицію держави, що видала акт. Як приклади визнання можна назвати визнання держави і уряду, державних кордонів, дійсності договору або судового рішення, випадки спірних прав і претензій.

Протест- акт, за допомогою якого державу виражає намір не визнавати законними певну претензію або ситуацію. За своїм значенням протест протилежний визнанню.

Відмова - акт, що виражає намір держави відмовитися від певного права або повноважень, від вимог або претензій. На відміну від визнання протест може бути тільки ясно вираженим. Більш того, він має підтверджуватися у всіх відповідних випадках. Міжнародний Суд ООН, вирішуючи спір між Норвегією і Великобританією про риболовецьку зону, визнав, що тривала відсутність британського протесту проти претензій Норвегії робить їх виправданими.

2. Односторонні акти здійснення суверенних прав держави. Такі акти необхідні для використання прав що надаються міжнародним правом. Як приклад можна вказати встановлення меж територіального моря або виключної економічної зони, декларацію про нейтралітет.

Від такого роду актів відрізняються акти, які формою є односторонніми, а фактично є елементом угоди. До таких актів відносяться ті, що є практикою держав, на основі якої формуються звичаєві норми міжнародного права. До них належать і акти, пов'язані з договорами: приєднання до договору, вихід з нього, застереження. Такого роду акти відносяться до права договорів.

3.Односторонні акти, що створюють юридичні зобов'язання, - акти, що представляють недвозначне волевиявлення держави з метою прийняти на себе міжнародно-правові зобов'язання. Це особливий вид актів, що мають юридичний характер. За допомогою таких актів держава бере на себе зобов'язання дотримуватися певної поведінки. Важливе значення має намір держави взяти на себе правові зобов'язання. Точне встановлення такого наміру - справа не проста.

«Разом із зобов'язаннями, що випливають з міжнародних договорів, ухвалення міжнародних зобов'язань може здійснюватися і одностороннім шляхом».

Р.А. Каламкарян,

Відповідне положення знайшло віддзеркалення і в практиці Міжнародного Суду ООН. При розгляді справ про випробування ядерної зброї Францією на островах Тихого океану, Суд визначив, що зроблені від імені французького уряду заяви про те, що надалі він не має наміру проводити такого роду випробування, створюють для нього міжнародно-правові зобов'язання. При цьому Суд вказав на загальновизнане положення, згідно якому односторонні заяви щодо юридичного або фактичного положення здатні породжувати правові зобов'язання.

Отже, односторонні акти здатні породжувати правові зобов'язання і виступати джерело права, але за яких обставин?

На думку МС ООН, заява держави вважається юридично обов'язковою, якщо намір держави, що робить заяву, полягає в тому, щоб заява стала обов'язковою за відповідних умов. Значення чіткого визначення правового характеру односторонніх зобов'язань підкреслюється в міжнародній практиці.

Намір створити правові зобов'язання було висловлено в Декларації Єгипту про Суецький канал 1957р.: "Дана Декларація із зобов'язаннями, що містяться в ній, є міжнародним документом і буде передана на зберігання в Секретаріат Організації Об'єднаних Націй і зареєстрована ним".

У зв'язку з 20-річчям Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, СРСР і США прийняли спільну заяву, яка передбачала, що держава, не готова приєднатися до Договору, може взяти на себе, зобов’язання відмовитись від придбання ядерної зброї, що "має міжнародно-правовий характер зобов'язання". Не дивлячись на те що у такому разі одностороннє зобов'язання має відношення до договору, втім воно не означає якої-небудь форми участі в ньому; воно є одностороннім актом, відтворюючим зміст договору.

Умови дії одностороннього акту визначаються державою, що приймає його. Вони можуть стосуватися часу дії, порядку припинення зобов'язань і ін.

В квітні 1986 р. після проведення Сполученими Штатами ядерних випробувань, уряд СРСР заявив, що відтепер він вільний від раніше прийнятого одностороннього зобов'язання не проводити ядерні випробування. Це зобов'язання було обумовлене тим, що такі вибухи не проводитимуть і США.

Односторонній акт не створює зобов'язань для інших держав. Втім, надаючи їм права, акт може визначити умови користування ними. Погоджуючись користуватися правами, інші держави зобов'язані дотримуватись умов їх надання.

Приклади:

В серпні 1998 р. прем'єр-міністр Індії, виступаючи в парламенті, зробив заяву про те, що Індія в односторонньому порядку відмовляється від застосування ядерної зброї першою проти інших ядерних держав, а також від застосування його проти неядерних держав.

В 1978 р. СРСР виступив із заявою про те, що ніколи не застосує ядерну зброю проти тих держав, які відмовляються від її виробництва і придбання і не мають його на своїй території. Було запропоновано укласти на цій основі конвенцію про зміцнення гарантій безпеки неядерних країн.

На спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН в 1982 р. СРСР заявив, що приймає на себе зобов'язання не застосовувати першим ядерної зброя. "Це зобов'язання набуває чинності негайно, з моменту обнародування з трибуни Генеральної Асамблеї ООН". В 1983 р. СРСР узяв на себе зобов'язання не виводити в космос протисупутникові системи.

Підсумовуючи викладене, систему джерел міжнародного права можна зобразити так:

Джерела міжнародного права існують такі: основні (Міжнародний договір, Міжнародний звичай, загальні принципи права );похідні (вторинні) (Рішення міжнародних організацій ) ;допоміжні (Рішення судів, доктрина, односторонні заяви держав)