8.10. 8.9. Міжнародно-правовий режим Антарктики

8.9. Міжнародно-правовий режим Антарктики

Правовий статус полярного регіону базується Договорі про Антарктику, прийнятому 1 грудня 1959 р. за результатами Вашингтонської конференції, в якій брали участь Австралія Аргентина, Бельгія, Великобританія, Нова Зеландія, Норвегія СРСР, США, Південно-африканський Союз, Франція, Чилі і Японія.

Скликання Конференції і введення в дію цього договору обумовлювалося загостренням протистояння між державами, що претендували на різні райони даної частини земної кулі і іншими країнами, що відкидали односторонні дії такого роду.

Відомо, наприклад, що з 1908 . Великобританія неодноразово видавала законодавчі акти про поширення її управлінських правомочності або навіть суверенітету на значні простори Антарктики, які пізніше були передані в управління або під суверенітет Новій Зеландії і Австралії. Аналогічним чином поступали Франція, Норвегія, Чилі і Аргентина. Таким чином, головним завданням Вашингтонської конференції був пошук компромісного вирішення складної проблеми визначення юридичного статусу Антарктики

В Договорі закріплено:

• по-перше, держави не визнають суверенітету жодної з держав у якому б то не було районі Антарктики і. більш того, не визнають яких би то не було — висунутих або таких, що можуть бути висунутими претензій будь-якої держави, що затверджують в Антарктиці територіальний суверенітет;

• по-друге, держави не вимагають від будь-якої з договірних сторін відмови від раніше заявлених нею територіальних претензій в Антарктиці або від підстав, що є у неї, для висунення в майбутньому претензій на територіальний суверенітет;

• по-третє, держави виходять з того, що жодне з положень Договору не повинно розглядатися як таке, що завдає шкоду позиції будь-якої з договірних сторін в частині визнання або невизнання вже заявлених ким-небудь з її контрагентів прав або претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці або наявність підстав на такий суверенітет.

Таким чином, Договір про Антарктику встановив статус Антарктики як міжнародної яка, відкрита для використання будь-якою державою

Найважливішим результатом Вашингтонської конференції стала розробка і закріплення в Договорі про Антарктику основних правових принципів діяльності в цьому районі. Першим з них слід назвати принцип мирного використання Антарктики, який не тільки проголошується але і отримує реальне закріплення у вигляді заборони будь-яких військових заходів, включаючи «створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї» (п. 1 ст. I). Невичерпний характер цього положення додає йому вельми широкий сенс, що дозволяє трактувати дану статтю як підставу для встановлення в Антарктиці правового режиму демілітаризованої і нейтралізованій території.

Як демілітаризована і нейтралізована територія Антарктика не може використовуватися для розміщення тут військових контингентів, служити театром військових дій або базою для ведення таких де б то не було, не може бути полігоном для застосування ядерної або звичайної зброї.

Іншим основоположним принципом Договору про Антарктику є принцип свободи наукових досліджень і міжнародної співпраці у цій сфері, зафіксований в ст. II. Він означає, що вказана діяльність може здійснюватися будь-якою державою на рівноправній основі з учасниками Договору. У цих же цілях ст. III передбачає процедуру заохочення ділової співпраці із спеціалізованими установами ООН і іншими міждержавними організаціями, «для яких Антарктика представляє інтерес в науковому або технічному відношенні» (п. 2). Сама процедура співпраці може виражатися в обміні інформацією відносно планів наукових робіт, науковим персоналом між експедиціями і полярними станціями, даними і результатами наукових спостережень і забезпеченні вільного доступу до них (п. 1). Встановлюючи в ст. V Договору заборону проведення в Антарктиці будь-яких ядерних випробувань і захоронення радіоактивних матеріалів, його учасники затверджують ще один початок режиму антарктичної діяльності — принцип забезпечення екологічної безпеки в регіоні.

Що стосується територіальної сфери дії Договору про Антарктику то вона визначена ст. VI, згідно якої: «Положення даного Договору застосовуються до району на південь від 60-ої паралелі південної широти, включаючи всі шельфові льодовики...» З цього виходить, що до складу конвенційного регіону входять як сухопутні — материкові і острівні, так і водні простори, обмежені з півночі умовною лінією — географічною паралеллю під 60° південної широти. Положення Договору про Антарктику, що створюють фундамент для міжнародно-правового регулювання в цьому регіоні, отримали розвиток і доповнення у ряді інших міжнародних багатосторонніх угод. Першим таким документом стала Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 р. У 1980 р. була укладена Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики. Умови і порядок розробки викопних природних ресурсів Антарктики визначаються Конвенцією по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988 р.