9.5. 9.4. Міжнародні злочини

9.4. Міжнародні злочини

У міжнародній практиці отримало визнання поняття міжнародного злочину, що означає брутальне порушення державою основоположної норми міжнародного права.

Асамблея Ліги Націй в Декларації 1927 р. визнала агресію "міжнародним злочином". У прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН в 1974 р. визначенні агресії агресивна війна кваліфікується як "злочин проти міжнародного миру". Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. характеризує геноцид як злочин, який порушує норми міжнародного права (ст. 1).

Міжнародний злочин - це міжнародно-протиправне діяння, що виникає в результаті порушення державою міжнародного зобов'язання, основоположного для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства; його порушення розглядається як злочин міжнародним співтовариством в цілому.

Сучасне міжнародне право не передбачає кримінальної відповідальності держави, що не раз наголошувалося в міжнародній практиці, включаючи судову. Разом з тим необхідно було виділити сферу відповідальності за порушення особливо важливих норм, що мають імперативний характер. Комісія міжнародного права запропонувала в 1976 р. наступний перелік таких порушень. Тяжке порушення міжнародного зобов'язання, що має основоположне значення для:

а) забезпечення міжнародного миру і безпеки;

б) забезпечення права народів на самовизначення (заборона колоніального панування);

в) захисту особистості (заборона рабства, геноциду, апартеїду);

г) захисту навколишнього середовища (заборона масштабного забруднення атмосфери або моря).

Оскільки мова йде про особливу категорію зобов'язань - зобов'язання перед міжнародним співтовариством в цілому, що мають для нього життєво важливе значення, то вони забезпечуються в особливому порядку. Оскільки всі держави мають юридичний інтерес, то всі вони мають право закликати до відповідальності державу, що порушила зобов'язання erga omnes. Більш того, держави мають співробітничати з метою покласти край будь-якому з даних правопорушень. Головна роль в організації такої співпраці належить Генеральній Асамблеї і Раді Безпеки ООН.

Жодна держава не має права визнати правомірним положення, що склалося в результаті даних правопорушень, і не може надавати допомогу в збереженні такого положення. Ця норма отримала широке визнання. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. закріплено, що держави не визнають правомірним будь-яке набуття території в результаті застосування сили. Аналогічне положення міститься і в Резолюції Ради Безпеки N 662 (1990 р.) про вторгнення Іраку до Кувейту.

Особливий інтерес в цьому плані являє положення консультативного висновку Міжнародного суду про Намібію 1970 р. 

9.6. 9.5. Види і форми міжнародно-правової відповідальності держав

9.5. Види і форми міжнародно-правової відповідальності держав

Існують два види міжнародно-правової відповідальності держав політична і матеріальна.

Політична відповідальність, як правило, супроводжується застосуванням примусових заходів відносно держави-правопорушниці і поєднується з матеріальною відповідальністю. Найбільш поширеними формами політичної відповідальності є реторсії, репресалії сатисфакція, ресторація, припинення членства або виключення з міжнародної організації, придушення агресора силою, які реалізуються за допомогою застосування санкцій.

Санкції — це примусові заходи, що застосовуються до держави-порушниці. Вони можуть бути застосовні міжнародними організаціями (універсальними і регіональними), наприклад ООН, ІКАО групою держав або окремими організаціями. Обсяг і види санкцій залежать від ступеню тяжкості правопорушення і спричиненої шкоди. Наприклад, до держави-агресора можуть бути застосовані наступні примусові заходи: тимчасове обмеження суверенітету; відторгнення частини території; післявоєнна окупація; повна або часткова демілітаризація всієї або частини території; скорочення збройних сил і озброєнь (по видах або розмірах) або заборона мати той або інший вид збройних сил або озброєнь; обмеження юрисдикції держави-агресора у справах про відповідальність головних військових злочинців, винних у вчиненні злочинів проти миру, людяності і військових злочинів тощо.

Санкції за посягання на міжнародний мир і безпеку передбачені ст. 39, 41 і 42 Статуту ООН, статутами деяких регіональних політичних організацій. Практично всі види санкцій перерахованих вище, були застосовані до Німеччини, Італії і Японії після Другої світової війни. При цьому вищою формою політичної відповідальності держави є позбавлення державного суверенітету коли вищу владу здійснюють представники держав-переможиць. Так було відносно Німеччини і Японії після підписання ними беззастережної капітуляції.

Відповідно до Декларації від 5 червня 1945 р., союзні держави взяли на себе функції верховної влади, здійснили роззброєння і демілітаризацію Німеччини, ліквідовували і заборонили нацистські організації, провели денацифікацію Німеччини, тобто видалили зі всіх державних і суспільних посад функціонерів без притягнення до кримінальної відповідальності рядових її членів тощо. Санкції як форма примусу застосовуються тільки у разі здійснення тяжкого міжнародного злочину. Такі санкції в інших випадках не можна вважати правомірними, бо по суті санкції є реакцією держав (міжнародного співтовариства) на умисне здійснення протиправних дій або умисне спричинення значної шкоди.

Наприклад, в 90-х роках XX в. були введені санкції відносно Іраку. Після розгрому збройних сил Ірак зобов'язаний був відвести свої війська від території Кувейту; йому заборонялося мати ракетну і хімічну зброю; на території Іраку міжнародні інспекції спостерігали за ліквідацією ракетної зброї Іраку, за пересуванням військ і озброєнь та ін. Цілком зрозуміло що такі санкції можуть вводитися і здійснюватися за рішенням Ради Безпеки ООН в рамках ст. 41 і 42 Статуту ООН, включаючи економічні і інші санкції, аж до повної економічної блокади розриву економічних залізничних, морських, повітряних, поштових, або інших засобів сполучень, а також розрив дипломатичних відносин.

Реторсіями вважаються примусові дії однієї держави направлені проти іншої держави, що порушила інтереси першої. Реторсія може бути тільки відповіддю однієї держави на визначені недружні дії іншої держави з метою відновлення порушених прав. До реторсій відносять: відкликання посла з держави, що вчинила недружнє видворення з країни рівного числа дипломатів держави, яка раніше вислала з країни дипломатів першої держави; заборона в'їзду до країни або відміна візитів делегацій, зокрема глави держави та ін.

В 1995 р. Литва відкликала свого посла з Латвії на знак протесту проти угоди про розвідку нафтових родовищ, підписаного Латвією з рядом західних компаній. Проте, на думку Литви, територія на якій проводитиметься розвідка, є спірною і намічені роботи можуть завдати шкоди суверенітету і інтересам цієї держави. У серпні 1987 р. Канада вислала і оголосила персоною нон грата 19 радянських громадян. Ті ж заходи були прийняті СРСР у відношенні 13 канадських дипломатів.

Репресалії (неозброєні) - це правомірні примусові дії однієї держави проти іншої держави. Репресалії застосовуються у відповідь на неправомірні дії іншої держави з метою відновлення порушеного права. Вони повинні бути відповідними заподіяномій шкоді і тому примусу, який необхідний для отримання задоволення. Репресалії можуть виражатися в припиненні або розриві дипломатичних відносин, введенні ембарго (заборони) на ввезення товарів і сировини з території держави-порушника та ін.

Так, в 1994 р. Президент США підписав білль про посиленя санкцій проти Куби у відповідь на атаку кубинськими військовими винищувачами цивільних літаків емігрантської організації в результаті якої загинули чотири льотчики. У числі санкцій припинення чартерних авіарейсів між США і Кубою, нові бар'єри для кубинських дипломатів, відмова мати справи з іноземними компаніями, що займаються бізнесом на Кубі, заборона ввозити в США продукти вироблені з використанням кубинського цукру.

Репресалії повинні бути припинені після отримання задоволення. Сучасне міжнародне право забороняє збройні репресалії як засіб вирішення спорів і суперечностей. Проте це жодним чином не зачіпає право держави (групи держав) на індивідуальну або колективну самооборону від агресії у відповідності зі ст. 51 Статуту ООН, на звернення до Міжнародного суду ООН або арбітраж.

Сатисфакція (задоволення) — це надання державою-порушницею задоволення постраждалій державі за шкоду, заподіяну її честі і гідності. Сатисфакція може бути виражена у вигляді офіційного принесення вибачення, висловлювання співчуття або співчуття, завірення в тому, що подібні неправомірні акції не матимуть місця в майбутньому, надання почестей прапору потерпілої держави або виконання її гімну у відповідній урочистій обстановці тощо.

Сатисфакція може бути необхідною в тих випадках, коли реституція або компенсація не забезпечують повного відшкодування.

Сатисфакція є засобом відшкодування шкоди, яка не підлягає фінансовій оцінці, яка є нанесеннням державі образи. Такі види шкоди, як правило, мають символічний характер і виникають з самого факту порушення зобов'язання незалежно від його матеріальних наслідків для відповідної держави. Сатисфакція не повинна носити карального характеру або передбачати штрафні санкції. Сатисфакція не повинна приймати форми, принизливі для відповідальної держави.

Таким чином, сатисфакція переслідує три мети: принесення вибачень або інше визнання неправомірності вчинених дій; покарання винних; вжиття заходів по запобіганню повторення порушень.

Ресторація як форма відповідальності припускає відновлення державою-порушницею колишнього стану якого-небудь материального об'єкту (наприклад, відновлення якості чистоти води, забрудненої з її провини).

Особливою формою політичної відповідальності держав є припинення прав і привілеїв, що випливають з членства в міжнародній організації (позбавлення права на представництво у головних органах, права на отримання допомоги і обслуговування та ін.), і як крайній захід, виключення з міжнародної організації.

Наприклад, за агресію проти Фінляндії всупереч тому, що існував міжнародному Договору між СРСР і Фінляндією про ненапад СРСР був виключений з Ліги Націй

Матеріальна відповідальність наступає у разі порушення державою своїх міжнародних пов'язаних із спричиненням матеріальної шкоди. Вона може бути виражена у формі репарації. реституції і субституції.

Репарації є відшкодуванням матеріальної шкоди у грошовій формі, товарами, послугами. Обсяг і вид репарацій як правило, застосовуються на основі міжнародних договорів. Сума репарацій звичайний значно менше обсягу шкоди, заподіяної війною.

Наприклад, за рішенням Кримської конференції репарації з Німеччини склали 20 млрд. що незрівнянно з нанесеною Радянському Союзу шкодою в цілому. Необхідне відзначити, що уряд ФРН (після включення в її склад НДР) прийняв рішення про виплату компенсації громадянам що були відправлені до Німеччини під час Другої світової війни.

За рішенням Міжнародного суду ООН, уряд США у 1996 р. сплатив Ірану компенсацію у розмірі 131 млн. дол. за збитий американськими військовими іранський пасажирський літак з корабля ВМС США.

Реституція — це відновлення стану, який мав місце до здійснення протиправного діяння. Однією з форм реституції є повернення в натурі майна, неправомірно вилученого і вивезеного воюючою державою з території супротивника.

Наприклад, у відповідності із ст. 75 Мирного договору між союзними державами і Італією від 10 лютого 1947 р., Італія зобов’язувалась повернути «в можливо найкоротший термін майно, вивезене з території будь-якої з країн Об'єднаних Націй».

Об'єктом реституції може бути також повернення неправомірне захопленого або неправомірно затриманого майна в мирний час тобто поза зв'язком з військовими діями або ж відміна якого-небудь правового акту або їх поєднання. У судово-арбітражній практиці нерідко вживається термін «юридична реституція». Цей вид реституції вимагає або припускає зміну юридичній ситуації або в рамках правової системи відповідальної держави, або в його правових відносинах з державою, що потерпіла. Такі випадки включають у себе відкликання, відміну або зміну конституційного або законодавчого положення, прийнятого в порушення норми міжнародного права, анулювання або перегляд адміністративного або судового заходу, неправомірно вчиненого відносно якої-небудь особи або майна іноземця. В деяких випадках може застосовуватися як матеріальна, так і юридична реституція.

Наприклад, Постійна палата Третейського суду ООН в 1993 р. ухвалила, що Чехословаччина «зобов'язана повернути королівському Угорському будапештському університету ім. Петера Пазмані належне йому нерухоме майно без якої-небудь переуступки, примусового управління або секвестру і в тому стані, в якому воно було до застосування даних мір».

Компенсація. Держава, відповідальна за міжнародно-протиправне діяння, зобов'язана компенсувати шкоду, заподіяну такою дією, оскільки така шкода не відшкодовується реституцією. Компенсація охоплює будь-яку обчислену у фінансовому відношенні шкоду включаючи упущену вигоду, наскільки вона встановлена. З різних форм відшкодування компенсація є найбільш поширеним видом санкцій.

При розгляді справи про проект Габчиково-Надьмарош, Міжнародний суд ООН встановив, що «існує цілком стала норма міжнародного права, згідно якою держава, що потерпіла, має право на отримання компенсації від держави, яка зробила міжнародно-протиправне діяння, за заподіяну їй шкоду».

Порівняно з сатисфакцією роль компенсації полягає у відшкодуванні фактичної шкоди, понесеної в результаті міжнародно -протиправного діяння. Компенсація, як правило, представляє собою грошову виплату. Грошова виплата повинна відповідати розміру шкоди, понесеної державою, що потерпіла, в результаті правопорушення.

Наприклад, в справі про судно «Сайга» Сент-Винсент і Гренадіни зажадали компенсацію від Гвінеї після протиправного арешту і затримання зареєстрованого на Сент-Винсенте і Гренадінах судна «Сайга» і його команди. Міжнародний трибунал ООН по морському праву присудив компенсацію у розмірі 2 123 357 дол. США з обліком відсотків. Основні категорії компенсованої шкоди включали зокрема, шкоду, заподіяну судну, витрати, пов'язані із затриманням судна, і шкоду, понесену у зв'язку із затриманням капітана, членів команди і інших осіб, що знаходилися на борту судна.

Відсотки. Вони нараховуються тоді, коли це необхідно для забезпечення повноти відшкодування. Ставка і метод розрахунку відсотків визначаються так, щоб досягти цього результату. Відсотки обчислюються з дати, коли повинна була бути виплачена основна сума на дату виконання платіжного зобов'язання.

Субституція — це різновид реституції. Вона є заміною неправомірно знищеного або пошкодженого майна будівель, транспортних засобів, художніх цінностей, особистого майна і т.п.