13.2. 13.1. Право зовнішніх зносин

13.1. Право зовнішніх зносин

Поняття та джерела права зовнішніх зносин

Право зовнішніх зносин- галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють офіційні відносини, учасниками яких є держави і міжнародні організації.

Під правом зовнішніх зносин іноді розуміють сукупність норм внутрішнього права, що регулюють здійснення зовнішніх зносин держави. Кількість таких норм постійно зростає.

Право зовнішніх зносин — одна з давніх галузей міжнародного права. Наприклад, інститут консулів з'явився в глибокій давнині а норми про їх недоторканність стали початком консульського права. Декілька пізніше з'явилося дипломатичне право. Особливо активно право зовнішніх зносин почало розвиватися в XVI в., коли у Європі почали створюватися постійні дипломатичні представництва.

Право зовнішніх зносин включає підгалузі:

1) право внутрідержавних органів зовнішніх зносин;

2) дипломатичне право;

3) право дипломатичного протоколу;

4) консульське право.

Міжнародно-правова концепція права зовнішніх зносин у вітчизняній літературі була розроблена К.К. Сандровським (Див. Сандровський К.К. Право зовнішніх зносин. Київ, 1986).

Інститутом цієї галузі є право на зовнішні зносини, що грунтується на суверенітеті держави, право на участь в житті міжнародного співтовариства на основі суверенної рівності. Право держави на зовнішні зносини засноване на міжнародно-правових нормах і існує незалежно від внутрішнього права.

Відповідно до принципу суверенної рівності, всі держави мають рівні суверенні права і обов'язки, є рівноправними членами міжнародного співтовариства. Держави зобов'язані поважати право один одного визначати і здійснювати на свій розсуд відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права. Вони мають право належати або не належати до міжнародних організацій, бути або не бути учасниками тих або інших договорів.

Згідно принципу невтручання, держави не можуть втручатися не тільки у внутрішніх, але і в зовнішніх справи іншої держави, що входять в його суверенну компетенцію. Держава не може застосовувати або заохочувати застосування економічних, політичних або інших мір з метою підпорядкування іншої держави при здійсненні нею своїх суверенних прав. Разом з тим міжнародне право зобов'язує держави співробітничати одна з одною для досягнення цілей ООН (принцип співробітництва).

Основним джерелом права зовнішніх зносин є загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Багатосторонні і інші договори уточнюють норми загального міжнародного права в конкретних сферах права зовнішніх зносин (дипломатичне, консульське право та ін.).

Основні джерела права зовнішніх зносин:

• Віденська конвенція про дипломатичні зносини, 1961р.

• Віденська конвенція про консульські зносини, 1963р.

• Конвенція про спеціальні місії, 1969р.

• Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру, 1975р.

• Конвенція про привілеї та імунітети ООН, 1946р.

• Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН, 1947р.

Окрім універсальних джерел права зовнішніх зносин існують і регіональні угоди (наприклад, Гаванська конвенція про дипломатичних чиновниках, підписана 20 країнами Латинської Америки у 1928 р. чинна дотепер).

Першим багатостороннім договором права зовнішніх зносин став Віденський протокол (Віденський регламент) про ранги дипломатичних представників 1815 р.