7.7. 7.6. Біженці

7.6. Біженці

Біженець - особа, яка через обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань знаходиться поза країною свого громадянства і не може або не хоче користуватися захистом цієї країни.

Війни між державами, конфлікти неміжнародного характеру, політичні переслідування ведуть до масового результату населення в інші країни. Це зробило необхідним врегулювання правового статусу біженців, оскільки часто вони опиняються в безправному стані. Перші акти були прийняті після Першої світової війни. Нині основним актом є універсальна Конвенція ООН про статус біженців 1951 р.

До біженців не відносяться так звані економічні біженці, які залишають свою країну з економічних міркувань. Не може претендувати на статус біженця особа, що скоїла злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людяності; що скоїла раніше тяжкий злочин неполітичного характеру.

В принципі, держава зобов'язана надати біженцям статус, яким користуються іноземці взагалі. Що ж до урядової допомоги, то вони прирівнюються до місцевих громадян. Заборонено накладати стягнення на біженця за незаконний в'їзд. Держави по можливості полегшують асиміляцію біженців. Особливе значення має правило про неприпустимість висилки біженців в країну, в якій їх життю або свободі загрожує небезпека.

Контроль за дотриманням прав біженців здійснюється Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, статут якого був затверджений Генеральною Асамблеєю ООН в 1950 р.

Одним з основних прав людини є право повернення у державу і мешкання в ній. Цьому праву відповідає обов'язок держави дозволити в'їзд і поселення громадянина. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. передбачає, що "ніхто не може бути свавільно позбавлений права на в'їзд до своєї власної країни" (ч. 4 ст. 12). Відомі випадки масового вигнання частини громадян в ході громадянської або міжплемінної війни. У таких випадках інші держави вимушені приймати іноземних громадян як біженців, що створює серйозні проблеми. При цьому іноземна держава має право вимагати повернення цих осіб, а вітчизняна держава зобов'язана прийняти своїх громадян і забезпечити їх права.

7.8. 7.7. Право притулку

7.7. Право притулку

Право притулку- загальновизнаний інститут конституційного права - знайшов визнання і підтримку в міжнародному праві. Звичаєві міжнародно-правові норми закріплені Загальною декларацією прав людини і Декларацією ООН про територіальний притулок 1967 р. Загальна декларація закріпила право кожного шукати в інших країнах притулок від переслідувань і користуватися цим притулком. Це право не може бути використане у разі переслідування за скоєння неполітичного злочину або при здійсненні діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. Отже, мова йде про притулок політичного характеру. Спостерігається практика надання притулку і з гуманних міркувань.

Дане право є правом територіального притулку. Існує також поняття дипломатичного притулку, що зустрічається в практиці латиноамериканських країн і невідоме загальному міжнародному праву. Воно надається в дипломатичних представництвах іноземних держав.

Декларація 1967 р. указує, що притулок надається державою через свій суверенітет. Саме держава проводить оцінку підстав для надання притулку. До особи, що шукає притулок, не повинні застосовуватися відмова в дозволі переходу кордону або висилка в країну, де вона може піддатися переслідуванню. Виключення допустимі з міркувань національної безпеки або з метою захисту населення, зокрема у разі масового прибуття людей.

* * *