2.3. 2.2. Міжнародне право в середні віки (від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 р.).

2.2. Міжнародне право в середні віки (від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 р.).

В 476 р відбулось падіння Римської імперії. Саме з цією подією пов’язують початок наступного етапу в розвитку міжнародного права, який відзначився розвитком феодальних відносин, формуванням європейських держав (які пережили періоди розробленості, станової та абсолютної монархії ) значним впливом християнства на всі сфери життя, в тому числі й міжнародного. Норми міжнародного права, що були вироблені протягом попередніх століть продовжували діяти. Перші варварські держави користувалися насамперед римським принципами і нормами ведення міжнародних відносин.

Єдиного міжнародного права, в середні віки, як і в стародавньому світі, ще не існувало. Міжнародне право мало регіональний характер. Центрами міжнародного життя в середні віки були Західна Європа, Візантія, Арабський Схід, Індія та Китай. До ХІІІ ст. міжнародно-правові відносини Західної та Східної Європи мали регулярний та інтенсивний характер. З Х ст. важливу роль в європейських міжнародних відносинах відігравала Київська Русь.

Суб’єкти міжнародного права. Феодальні відносини, як відомо, були засновані на ієрархічному принципі. Цей принцип був поширений і на сферу міжнародних відносин і означав, нерівність суб’єктів тогочасних міжнародних відносин. Вищими за інших суб’єктів були: римський імператор (Оттон був проголошений римський імператором в 962 р.), який вважався верховним світським главою всіх християнських народів та держав та римський первосвященик. Всі інші володарі довгий час вважались васалами імператора, від них мали лени інші. Поряд із світськими, суб’єктами міжнародного права визнавались і релігійні, насамперед, римський первосвященик. Папа і прелати були одночасно і світськими володарями, саме це визначало їх статус як суб’єктів міжнародного права. Оскільки в ті часи сама держава розглядалась як власність володаря, відповідно, володіння землею породжувало чимало публічних прав. Тому в той час можемо спостерігати поєднання публічно-правової та приватноправової діяльності і, відповідно, норм.

Під час феодальної роздробленості окремі феодали, навіть, підтримували дипломатичні зносини, від свого імені оголошували війни, укладали мирні договори. В ХІІІ ст. склалось розуміння прав суб’єктів міжнародного права, серед яких визнавались: право самостійного ведення зовнішніх зносин, укладення договорів, територіальне верховенство, право оголошення війни та укладення миру.

В період абсолютизму все більшого значення набувала ідея суверенітету та рівноправності держав, хоча ці принципи мали феодально-династичний характер. Суверенітет держави проголошувався в формі суверенітету монарха, оскільки монарх вважався його єдиним носієм . Рівність держав означала рівність монархів.

Дипломатичне право. Як і в стародавньому світі, в середні віки ще не існувало постійних дипломатичних представників. Правила ведення зовнішніх зносин залишались переважно звичаєвими, втім, поступово почали включатися до договорів. Особа посла вважалось недоторканною . Посли мали привілеї та імунітети: не могли бути затриманими владою держави перебування, звільнялись від сплати податків та зборів, користувалися почестями церемоніального характеру та ін. Поступово утвердився принцип, за яким виключно належним чином призначені представники глави держави користуються всім обсягом прав і привілеїв, підставою яких є суверенітет та недоторканність самого володаря як священної особи. Держава, яка приймає послів зобов’язувалась охороняти уповноважену дипломатичну місію.

Тривалий час дипломатичні місії мали одноразовий або лише періодичний характер. Їх глав в середні віки називали легатами, нунціями (посли римських пап), прокураторами, послами (цей термін вперше з’явився в документі 877 р. повноважними представниками, комісарами, глашатаями. Постійні посольства, зокрема, в Західній Європі, на думку більшості дослідників, з’явились лише в сер. ХVст.

Слід відзначити, що особливого розвитку дипломатичні відносини досягли в північно-італійських містах-республіках, таких, зокрема, як Венеція. В Венеції існував звичай, за яким послів обирали, досить часто з числа видатних письменників. Відомо, що послами в різний час обирали Данте, Петрарку, Боккаччо. Саме в Венеції в 1288 р. з’явились перші офіційні інструкції для дипломатів.

Консульське право. Серед вчених переважає думка, що консули виникли із самоврядних організацій купців та мореплавців. Вважається, що інституту консулів передували торговельні суди, що виникли в Середземномор’ї в Х ст., а з часом і в приморських містах Північної Європи. Такі суди діяли за згодою місцевої влади і мали автономію управління і суду серед своїх громадян. В ХІІІ- ХІVст. інститут консульства набув поширення по всій Європі і з часом перетворився на державну установу. Втім, імунітетом консули стали користуватися значно пізніше. В ХІІ-ХІІІ ст. були укладені перші договори між християнськими та мусульманськими державами, що містили положення про статус іноземців (наприклад договір між Венецією та Єгиптом 1238 р., Аргоном та Тунісом 1285р.), які можна вважати першими консульськими договорами.

Право договорів. Кількість договорів, які укладались протягом середніх віків збільшилась у зв’язку з об’єктивним розвитком та зміцненням політичних, а пізніше і торговельних зв’язків.

Серед договорів, які укладались в той час переважали мирні та союзні. Разом з цим почали укладатися і договори, що мали специфічний феодальний характер – шлюб, дарування, заповіт, усиновлення ( як форми передачі престолу) (Баскін, Фельдман История МП с. 55), покровительство. Поступово збільшувалась кількість договорів про територіальні зміни, про режим територій, про плавання по річках, про мореплавство. З ХІ ст. почали укладатись договори про союзи в торговельних цілях. На початку середньовіччя договори укладались усно, що супроводжувалось присяганням та потисканням рук, втім поступово почала переважати письмова форма договорів. Договори складались мовами сторін. Поширеною була також практика укладання договорів латинською мовою. Текст договорів не поділявся на статті до VIII-ІХ ст. Підписання та ратифікація договорів відбувалась досить урочисто. Укладались договори на термін від одного року і більше, а також безстроково. До договору могли включатись застереження про його автоматичну пролонгацію .

Варто звернути увагу на те, що в середні віки ще не знали строку давності погашення договорів. Існувала немовбито презумпція, за якою укладені на певний строк договори, могли бути поновленими за певних обставин. Засобами забезпечення договорів протягом тривалого часу були присягання, скріплення договору особистою печаткою, а також застава людей, цінностей, територій . В середні віки мав місце інститут гарантування договорів з боку третіх осіб. Необхідно відзначити також, що поряд з утвердженим в договірній практиці принципу непорушності договорів, протягом середньовіччя сформувалось застереження rebus sic stantibus .

Як вже зазначалось, в епоху середньовіччя укладались передусім двосторонні договори, втім, мали місце і багатосторонні, насамперед мирні договори. Одним з таких найважливіших договорів був Вестфальський трактат 1648 р., підписанням якого в Європі завершилась Тридцятирічна війна. Цей договір став результатом угоди між представниками європейських держав, незалежно від їх релігії та форм державного устрою і започаткував багатостороннє узгодження та вирішення європейських проблем.

В сфері правового статусу територій, як доповнення до утверджених на той час форм зміни статусу територій, практикою феодальних відносин були сформовані й нові форми, такі як застава, обмін територіями, купівля-продаж, дарування, спадкування за заповітом, передача як придане, передача у вигляді відшкодування боргу та ін. В епоху великих географічних відкриттів, поширеним стало набуття території в формі заволодіння на основі права першовідкривача, а також військова окупація так званих нічийних територій. У феодальний період сформувався також інститут сервітуту, за яким володар землі (держава, феодал) дозволяв на за плату проїзд чи прохід через свої володіння . На основі інституту сервітутів почали розвиватися різні види права вільного проходу, особливо через морські території. На основі сервітутного, крім іншого, розвивалося право проходу по міжнародних річках (Рейн, Майн, Шельда, Ельба).

Морське право. В стародавньому Римі відкрите море вважалось загальною власністю, втім виключно в цивільно-правовому розумінні. В Дігестах Юстиніана закріплювалось, що „море відкрито для всіх”, що слід було розуміти як право римлян та їх союзників вільно плавати по морю і не означало такої свободи для суден інших держав.

На початку середньовіччя в Західній Європі в питаннях мореплавства керувалися т.зв. родоським правом та Базилікою (VІІ ст.) . З середини XI ст. почали використовуватися Олеронські сувої , з XII ст. поширення набули Закони Вісбі , в XIII ст. в Середземноморському регіоні широко використовувався Збірник добрих звичаїв моря (Consolato del mаге), що склалися в Марселі та Барселоні.

Визначені джерела звичаєвого морського права закріплювали свободу відкритого моря, втім могутні морські держави (Англія, Іспанія, Португалія, Генуя, Венеція та ін.) часто розглядали прилеглі до їхніх берегів морські простори як свою власність . Важливо відзначити, що в 1169 р. папа Олександр ІІ, в одному з своїх послань стверджував, що океан є надбанням всіх народів. Втім, якщо судно потерпало, чи було викинуто на берег, все майно та вантаж переходили у власність того, кому належав берег (т.зв. берегове право).

Одним з характерних проявів вотчинних посягань на володіння морями було т.зв. „право салюту”, тобто право феодальної держави вимагати від іноземних суден вшанування її прапору в морях, що перебували під її юрисдикцією. Така церемонія вважалась визнанням іноземними судами (і, відповідно, державами) верховенства в цих морях даної держави. Досить часто такі зазіхання на вшанування супроводжувались насильством та жорстокістю. Англія наказувала своїм військовим кораблям в разі якщо іноземне судно не салютує англійському прапору всіма можливим засобами примушувати до цього.

З середини XIV ст. в правовому статусі морських просторів відбулись зміни.

Насамперед вони були пов'язані з практикою прибережних держав поширювати свій суверенітет на смугу морських вод, що прилягають безпосередньо до їхнього узбережжя. Так поступово почало утверджуватись поняття "територіальні води" , зовнішня межа, яких визначалась відстанню в 3 морські милі (правило гарматного пострілу). Адже вважалось, що влада держави закінчується там, де закінчується реальна сила зброї.

З часом прибережні держави, береги яких омивалися водами великих заток, ширина входу в які не перевищувала ширини територіальних вод, почали претендувати на ці морські простори як на такі, що історично належать їм і в яких має бути встановлений національний правовий режим використання. Так з'явилося поняття "історичні затоки" .

З відкриттям нових земель та розвитком мореплавства та міжнародної торгівлі була пов’язана необхідність перегляду міжнародно-правового статусу морських просторів. Власність великих морських держав (Іспанії, Португалії та ін.) на моря та океани, їх розподіл між ними скасовувався .

В середні віки війна вважалась невід’ємною складовою міжнародних відносин, втім набули поширення такі способи її попередження як третейські суди та арбітраж. М. Таубе відзначав, що в середньовіччі використовувались також такі способи мирного вирішення спорів як посередництво, добрі послуги, переговори, жеребкування.

Право війни. В середньовіччі оголошення війни вважалось обов’язковим і загальновизнаним. Грамота про оголошення війни або усна заява доводилась до відома ворожої сторони власноручно або за допомогою герольдів, а пізніше-через послів. В ХV-ХVІ ст. почали застосовувати маніфести, день оголошення яких вважався днем початку війни.

Учасниками війни (комбатантами) могли бути всі піддані - чоловіки. Інститут некомбатантів був невідомий в середньовіччі. Не існувало також в ті часи і обмежень у виборі засобів ведення війни. Втім, характерною особливістю ведення воєн в дану епоху було те, що досить поширеною була практика припинення військових дій під час великих християнських свят (Божі Дні або Божий мир).

Загальновизнаних норм, які регламентували режим полону не існувало. Полонених вже не перетворювали на рабів, як в стародавньому світі, і могли відпустити за викуп або обміняти на полонених із своєї сторони. Полонені тривалий час вважались здобиччю конкретної особи, яка і мала право на отримання викупу. Все майно супротивників могло бути захопленим. Норм, які б захищали поранених під час військових дій також не існувало.

Протягом середніх віків почали розвиватися інститути нейтралітету та демілітаризації, між якими не було чіткого розмежування . Під нейтралітетом розуміли насамперед відмову від допомоги воюючим сторонам і лише пізніше – зобов’язання воюючих сторін не порушувати проголошеного нейтралітету.

Морські війни середньовіччя означали знищення торговельних і транспортних зв’язків противника, торгівля з ворогом і перевезення його або до нього вантажів було заборонено, що сприяло розвитку каперства та призового права . Поняття законного призу було доволі широким і включало не тільки неприятельські судна та вантажі, а й нейтральні. В згаданому вище Збірнику добрих звичаїв моря містились норми, які мали на меті обмежити свавілля каперів.

Міжнародна практика Київської Русі фактично не відрізнялась від практики західноєвропейських держав. Втім, велике значення на розвиток міжнародного права епохи середньовіччя мали, на думку О.М. Талалаєва, договори між Київською Руссю та Візантією 911 та 944 рр. Зокрема, Договори забезпечували сприятливий правовий статус для руських купців: право одержувати утримання, право безмитної торгівлі, право судитись між собою у особливого „царева мужа”, право на отримання спадкоємцями спадку померлих в Візантії русичів та ін. Не визнавалось договорами і берегового права. В договорах передбачалась також взаємна видача боржників-втікачів, рабів (втікачів, вкрадених чи відібраних у власника).

Закони та звичаї війни на Русі були більш гуманними ніж на Заході: Суворо дотримувався звичай оголошення війни. Полонені могли бути закріпачені, втім широко використовувалась практика викупу полонених. Князівства нерідко укладали договори про обмін полоненими.

Арабський Схід. Розвиток міжнародних відносин і міжнародного права, в мусульманських державах Сходу визначався впливом ісламу, боротьба за встановлення якого в цілому світі стала обов’язком кожного, хто його сповідував. „Священна війна” (джихад) є такою боротьбою, в якій мають брати участь всі віруючі. Війна з невірними вважалась виправданою та справедливою. Вічний мир з невірними за Кораном був неможливим. Доктрина мусульманського права виділяє такі види справедливих війн: з невірними (політеїстами), з тими, хто відійшов від ісламу, з тими, хто незгоден з тлумаченням Корану, з розбійниками та християнами.

Війна мала бути оголошена главою держави або за його дорученням. До початку війни слід було оголосити ультиматум і дати можливість відповісти на нього. Ультиматум часто був пропозицією прийняти іслам або заплатити данину. В разі відмови війна могла бути оголошена на законних підставах.

Війна припиняла дію всіх договорів, якщо інше не було передбачено. Невірні – піддані ворожої держави, ставали ворогами і торгівля з ними була заборонена. Втім, якщо вони приймали іслам заборона переставала діяти. Полонені, як правило, продавались в рабство, якщо не могли надати викуп. Мусульмани в рабство не продавались. Виключенням були шпигуни, яких страчували або також продавали в рабство. Переможеним, які погоджувались прийняти іслам, у такий спосіб могли зберегти життя та власність. Всі інші мешканці та їх майно ставало здобиччю переможців. П’ята частина здобичі передавалась на користь правлячої мусульманської верхівки.

Війна могла завершитись завоюванням, сплатою контрибуції та укладенням мирного договору . Мусульманська доктрина і практика визнавала, що війна не є єдиним засобом вирішення спорів. Арбітром та третейським суддею при вирішення спорів між арабськими племенами виступав сам Мухаммед та перші імами. В Корані містились норми, які закликали до миру між віруючими.

З розвитком і посиленням значення арабських держав актуальним для них стало налагодження міжнародних відносин з державами християнського світу, передусім з Візантією. Тому сторони укладали насамперед торговельні, а також політичні і, навіть, союзні договори. Правом укладення договорів був наділений пророк Мухаммед та його нащадки, пізніше – всі голови мусульманських держав. Чільне місце в договорах, які укладались в середньовіччі посідали питання правового статусу іноземців.

В середні віки ще не існувало самостійної науки міжнародного права. Висловлювання з питань міжнародного права зустрічаються в тогочасних працях богословів, кантоністів, романістів, в світській літературі.

В праці єпископа Августина Блаженного (354-430) „Про град Божий” зазначалось, що як люди, так і держави мають керуватися єдиними нормами справедливості, що йдуть від Бога. Автор відзначав також, що війни, які виникають між державами, слід розрізняти справедливі та несправедливі. Причому справедливими слід вважати лише ті, що спричинені законними мотивами, наприклад, як відповідь на напад ворогів.

В богословській праці „Декрети Граціана” подавалось визначення міжнародного права, що було запозичене у римського юриста Ульпіана і обґрунтовувалась необхідність дотримання міжнародних договорів, а також викладалось вчення про війни, їхні справедливі та несправедливі підстави.

Богослов Фома Аквінський в своїх працях також розглядав питання моральної та юридичної правомірності воєн. Якщо порушуються принципи мирних зносин, війна є справедливою, оскільки є вимушеною, результатом крайньої необхідності чи необхідної оборони.

Протягом ХІІ-ХІV ст. на розвиток доктрини міжнародного права вплинули глосатори та постглосатори , які відстоювали необхідність обмеження влади феодалів та розширення королівської влади у зовнішніх зносинах.

Для становлення науки міжнародного права важливе значення мають ідеї, розвинуті в працях італійських юристів Бальда (1327-1400рр.) та Бартола (1314-1357рр.), Ф.Віторіа. В 2 пол. ХVІ-на поч. ХVІІ ст. працював видатний вчений А.Джентілі, автор праць: „Про посольства” та „Право війни”. Питанням суверенітету особливу увагу було приділено в працях французького вченого Ж.Бодена (1530-1596рр.), зокрема в праці „Шість книг про республіку”.

Перші ознаки відокремлення міжнародного права в окрему науку спостерігаємо в ХVІ-ХVІІ ст. Першою працею, в якій було систематично викладено основні питання міжнародного права, стала праця Гуго Гроція (1583-1645) „Про право війни та миру. Три книги”, що побачила світ в 1625р. Автора справедливо називають батьком міжнародного права, який узагальнивши та систематизувавши праці таких відомих юристів як Віторіа, Суарец, Джентілі, Жан Боден та ін., а також міжнародно-правову практику, дав виклад міжнародного права як особливої галузі права, що діє під час миру і під час війни. Г.Гроцій розробив закони та звичаї війни, серед яких, зокрема, принцип недоторканності приватної власності під час війни, гуманітарні норми відносно полонених, поранених, покарання за злочини на війні. Особливу увагу в згаданій праці приділено вченню про міжнародні договори. В творі „Про вільне море” Г.Гроцій відстоював свободу судноплавства у відкритих морях та океанах.

Під впливом праць Г.Гроція в науці міжнародного права поступово почали формуватися три основні напрями: природно-правовий (Гоббс, Спіноза, Пуффендорф та ін..), позитивний (Зьоч, Рахел, Мозер та ін.) та гроціанський, що поєднував елементи цих двох (Ваттель , Бейнкерсхук, Мартенс ).

Серед праць, в яких приділялась увага питанням міжнародних відносин на Русі, слід відзначити "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання Володимира Мономаха", "Слово о полку Ігоревім" та ін.

Серед авторів, які в своїх працях викладали погляди на міжнародні відносини, та норми, що їх врегульовують слід назвати Данте Аліґ'єрі („Монархія”), Вільяма Оккама (''Діалог між читачем і учнем"), Ніколо Макіавеллі („Господар”) та інших.