Про Ейнштейна, релятивізм і інформацію

“Теорія відносності – марення сивої кобили в місячну ніч”.

О.О. Денисов

Підсумувати сказане вище можна так – із більшістю публікацій, багатих схожими словами і обривками думок наше дослідження не має нічого спільного. Звичайно, ми не стверджуємо, що в масі інфопублікацій взагалі немає нічого цінного – може іноді просто невдало сформульовані основи, так, що далі просто і не розгледіти щось корисне.

Із загального потоку інформаційно-амбітної дурниці випадає, мабуть, тільки один напрям – той, що сформований О.О. Денисовим у “Міфах теорії відносності”{298. Денисов О.О. Міфи теорії відносності. Вид-во ЛитНІІ науково-технічної інформації і техніко-економічних досліджень.- Вільнюс, 1989.- 52 с.}, об’єднаних автором із викладом його погляду на інформацію. Розбиратися з такими роботами і цікаво, і корисно {299. Передбач хто-небудь появу такого чудового прикладу інваріантного подання у вигляді розробленої концепції років двадцять тому, коли від інформодинаміки були тільки розрізнені припущення - дійсно, ми б не повірили. Істинно сказано: Tout vient а point а qui sait attendre - все приходить вчасно до того, хто уміє чекати} за наступною простою причиною.

Мета дослідження явно випливає зі всього контексту “Міфів”, автор має намір з’ясувати “як воно є насправді”. (Правда з декларації у вступі цього не слідує, з таких декларацій виходить, в переважній більшості, зворотне – та чи інша ступінь чи то помилки автора, чи то його гумору). Адекватний шлях до мети, у використанні апарату відсутній явні і приховані помилки і непотрібні деталі, акуратно виконано і поєднання апарату з поглядом автора на феноменологію, на фізику.

Все це позбавляє від необхідності розглядати розділи публікації окремо або розбиратися в окремих рівняннях і дозволяє зосередитися на декількох ключових моментах, які є загальнозначущими для будь-якої концепції, будь-якого подання.

Аналіз феномена або фізичної суті, об’єктивного змісту явищ (що зовсім не одне і те ж всупереч твердженню автора) будується на тому, що спостережувані ефекти зміни масштабів (ефект Допплера тощо) залежать і від відносних швидкостей об’єкта і спостерігача, і від часу проходження сигналу, тобто, кінець кінцем, від відстані.

Продовжуючи міркування в прийнятому напрямі природно було б зауважити, що спостережувані зміни розмірів рухомого об’єкта залежать також і від розмірів цього об’єкта. Далі, також природно констатувати, що будь-який фізично реалізуємий вимірювач має скінчену базу у багато разів перевершуючу довжину хвилі вимірюючого сигналу, їх співвідношенням і визначається кутова роздільча здатність вимірника.

Власне фізичний сенс і має тільки кутова роздільча здатність. Тільки коли об’єкт рухається строго на спостерігача або від нього і спостерігається сам рух, але рух точки, деякої проекції об’єкта.

Навіть якщо ми знайдемо спосіб розрізняти “початок” і “кінець” об’єкта, то спостережувані спотворення його розміру, що привноситься самим цим розміром, ми повинні сприймати як деяке “сигнальне співвідношення невизначеності” і ввести деяке усереднювання. У решті же всіх випадків, коли вектор швидкості не лежить на прямій, що проходить через вимірника, вимірюється не сам рух, а деякий паралаксний ефект – через кінцевий розмір бази вимірника.

Це означає, що для загального випадку необхідно розглядати як мінімум три точки, відносний рух двох об’єктів оцінюваний одним вимірником, або рух одного об’єкта, що оцінюється двома вимірниками, що знаходяться на відстані D >> B, де B - база вимірника.

Тобто інерційний рух точки вже сам по собі чиста фікція, абстракція, що не має реального в сенсі спостережуваності еквівалента. А якщо врахувати, що вже встановлена наявність напряму анізотропії спостережуваного Всесвіту, то і саме поняття інерційної системи не більше, ніж абстракція, імітаційна модель певного ступеня наближення.

Проте все сказане автор вважав за краще “не зауважити”, а постулював реальний фізичний сенс негативної швидкості, а ще дещо нижче і зовсім приписав фізичний сенс декартовому тригону, забезпеченому лінійною метрикою, і навіть не порахував потрібним висловити це явно. Подальше таким чином вже зумовлено. Можна і не розглядати всі “Міфи” детально, якщо поводження з формулами скрізь цілком коректне.

Тепер все залежить від інтерпретації самого подання, координатної сітки. Можна не вважати її фізичною реальністю і вслід за Ейнштейном отримати релятивістські ефекти як реальність за відсутності ефіру. Можна оголосити її (метрику) фізичною суттю і отримати за О. Денисовим цю ж саму метрику у вигляді “ефіру” (як мовитися, назад у власні руки), а релятивістські ефекти як чисте спотворення спостереження.

Але ж можна і признатися чесно, що в основу всіх уявлень покладена ця найлінійніша метрика, тобто те, що зовсім не зобов’язане існувати в природі спочатку, поза свідомістю і незалежно від неї, те, що суть чиста абстракція. А далі автоматично спрацює інваріантність уявлень.

Третій вихід – у визнанні, услід за Р. Бартіні, інформаційного співвідношення невизначеності, неможливості відокремити “видимі” ефекти від “істинних”, не виходячи за рамки постулатів самого подання.

Щось вже дуже підозріла просто унікальна подібність властивостей “ефіру” у самих різних шкіл і авторів:

• роздрібнюваність до континууму, однорідність і ізотропність;

• не повна участь у фізичних взаємодіях, “невиявленість”;

• “абсолютна жорсткість”.

Ну звичайно. Це властивості лінійної метрики і нічого окрім. Якщо чесно і до кінця слідувати позиції матеріалізму і вважати що інформація не існує як окрема суть (а тільки як “властивість матерії”), то нічого іншого й не залишається. Неминуче доведеться привласнити об’єктивній інформаційній, чисто абстрактній категорії - метриці, реальний фізичний сенс, фізичну суть.

Втім і будь-яка інша концепція “ізму”, верховної метатеорії в останній інстанції, неминуче хоч би обхідним шляхом, але приведе до того ж самого.

Нагадаємо тут, що вище, в постановці ТСУ, ми достатньо детально розглядали як із сукупності двох систем конусів кутової роздільчої здатності, виникає образ, абстракція лінійної метрики, лінійної просторової шкали. Тобто в цьому сенсі метрика існує тільки як інформаційний артефакт, подання.

Відповідно до логіки доповнення, ми допускаємо також, що метрика існує і як фізична суть, але не апріорі, а як результат деякої сукупності взаємодій.

О. Денисов робить вельми сильне методологічне твердження про те, що рівняння не можуть мати фізичного сенсу, але рішення – можуть. І так само безглуздо міркувати про інваріантність рівнянь, тобто подання. З позиції “єдино вірного учення” це цілком природно і логічно, але чи не простіше констатувати факт – будь-яка сукупність спостережень і припущень, будь-яке подання в той момент, коли воно зафіксоване, стає імітаційною моделлю, і не більше того. {300. Погодимося із стародавньою мудрістю «Думка проголошена є брехня». }

Це вірно просто виходячи з того, що саме “пряме спостереження (вимірювання)” не більше ніж абстракція. В цьому випадку фізичний сенс має якраз інваріантність рівнянь, то, наскільки динаміка подання здатна “точно відстежувати” динаміку спостережуваних процесів, тобто динаміку іншого подання, що походить від феномена “спостереження”.

Зрозуміло, при цьому повністю втрачається сенс “законів діалектики”, тим більше їх “фізичний сенс”. Тільки звідки витікає, що вони взагалі який-небудь сенс мали? Це наявність апріорного сенсу діалектики можна, звичайно, прийняти за аксіому, але не більше. Сам по собі цей факт багато що говорить про аксіоматичний підхід.

Зате за принципом мінімуму залишається чіткий фізичний сенс у всіх його проявах і ми віддаємо перевагу цій альтернативі, хоч би вже тому, що вона простіша.

Відмітимо тепер, що для “початкового простору” окрім “абсолютної порожнечі, абсолютної відсутності апріорних властивостей достатньо припустити всього одне – квантованість. А квантованість – це вже протоструктура. Яка б слабка за величиною, але скінчена взаємодія на базі цієї структури не виникала, на тлі строгого нуля вона означатиме “абсолютну жорсткість”, тобто може бути “агентом” для передачі сигналу із швидкістю .

Факт наявності схожих властивостей, деякої схожості трактувань різних явищ у нашому уявленні, в моделі О. Денисова і багато інших якраз і є однозначною вказівкою на реальне існування інваріантності уявлень. І також індикатором того, що принцип мінімуму реально існує і діє.

Що ж до міркувань про інформацію в кінці “Міфів” – зрозуміло, що до феномена інформації це не має рівно ніякого відношення. Не може інформаційна половина Світу складатися з одних “властивостей”, не маючи в основі жодної суті.

Врешті-решт, будь-яка полеміка, пов’язана із згадкою про “місячні ночі” і з’ясуванням “дійсної фізичної суті”, не більше ніж змагання амбіцій, з’ясування “чия імітаційна модель краща”.

Як стверджується з позицій абстрактного гуманізму, не може ж не бути в предметі обговорення чого-небудь хорошого. Але щоб це хороше не зводилося тільки до хорошого прикладу інваріантного подання, потрібна велика праця, звільнення від ідеологічних догм, а не спроби їх “поліпшення”, пошана до великих мислителів (ми маємо на увазі не тільки Ейнштейна, але й, зокрема, Маха і Авенаріуса {301. О. Денисов достатньо несхвально відгукується в «Міфах» про махізм (емпіріокритицизм). Звичайно, марксистсько-ленінська ідеологія зобов'язує (проривається крізь всі спроби автора поліпшити її та виправити), але непогано б і на першоджерела подивитися «в не марксистському ключі». Зацікавлений читач цілком корисно може це зробити сам, тому в допомогу ми даємо тільки декілька цитат із загальнодоступної літератури, розкриваючої суть критикованої проблеми і напряму роботи не «марксистських» шкіл, дозволяючи собі лише найкоротший коментар.

Мах Ернест. Австрійський фізик і філософ-ідеаліст, один із засновників емпіріокритицизму (махізму). Вважав, що початкові поняття класичної фізики (простір, час, рух) суб'єктивні за своїм походженням (порівняйте з Ейнштейном і Інфельдом); світ - комплекс відчуттів, задача науки - їх опис. Праці з механіки, газової динаміки.

Авенаріус Ріхард. Швейцарський філософ-ідеаліст. Вважав, що в досвіді знімається протилежність матерії і духу, висунув теорію «принципової координації», згідно з якою без суб'єкта немає об'єкта (без свідомості немає матерії) або «об'єктивний світ не може існувати без деякого Я». (Повністю згодні - відкритої системи немає без спостерігача і без взаємодії з оточенням, а є чи ні без спостерігача купа сполучених атомів і молекул - задача зовсім інша, замкнутої ж системи в Природі не існує і із спостерігачем, інакше як у вигляді віртуальному - авт.).}), не дивлячись на деякі їх упущення (для виправлення яких не обов’язково використовувати коней), а також пошана до інформації як феномена, самостійної суті.

* * *

Інформодинаміка як наука молода, вперше запропонована читачеві в такому обсязі, напевно, може ще далеко не все, розробка повинна бути продовжена.

Але, крім усього іншого, інформодинаміка вже пропонує альтернативний шлях, пропонує визнати, що ми ніколи не дізнаємося, чим в точності жертвуємо, переходячи від реального явища до спостережуваного, тобто визнати реальне існування інформаційних співвідношень невизначеності, замість того, щоб придумувати і аксіоматизувати деяку довільну суть.

Нічого страшного в цьому визнанні не немає. Не нескінченна безліч сутностей і властивостей породжують різноманіття Світу, а закони самоконструювання відкритих систем. Вивчення взаємодії контекстних систем, вивчення динаміки інваріантності уявлень – це єдиний спосіб і інструмент для того, що “вилазить” із прокрустова ложа імітаційної моделі.

Суть не в хорошій або якнайкращій імітаційній моделі, а в знанні законів взаємодії систем (включаючи і реальні Природні системи, і системи уявлень, і обмежено-контекстні системи, тобто моделі), які тільки і дають можливість утримати наші подання “достатньо близько” до фізичних і інформаційних процесів самої Природи, до того, що насправді відбувається в реальному Світі.

Sed fugit interea, fugit irreparabile tempus. {302 Але тим часом біжить, біжить неповоротний час (лат.) }

Вергілій “Георгіки”, III, 248