13.7. Тсу як інструментарій інформодинаміки

Теорію структурної узгодженості на фоні солідних споруд і хмарочосів так званих “справжніх теорій” не те, що наукою, але і теорією якось незручно називати. І структура якась не “така”, і визначень строгих немає.

Але при “серйозному підході” нічого б і не вийшло – навіть там, де можна б було писати формули, ми цього поки що не робили і уникали будь-якого далекого занурення в подробиці. Приблизно зрозуміло, як виглядатимуть ТСУ і інформодинаміка у “викладі на гранично припустимому рівні складності”, але і зараз ТСУ за значенням і призначенням єдине ціле і у такому вигляді “може уживатися”, тобто може бути працездатною.

Вживати ж ТСУ можна спільно з чим завгодно і “скільки потрібно по суті”, протипоказана вона може бути тільки ізмам {228. Потрібно, нарешті, пояснити: ізми, ізматичний підхід – цілком точна і строга назва (якщо хочете, самоназва) цілком певної парадигми пізнання, підходу, що полягає в тому, щоб влаштувати наднауку, зверхтеорію або сукупність таких, які потім необхідно упорядкувати під управлінням ще однієї зверхтеорії.

Але при всій своїй зовнішній відмінності зверхтеорії об’єднані однією фундаментальною сутнісною ознакою. Будь-яка з них базується на одній єдиній супераксіомі, а все цій аксіомі не відповідне, оголошується “строгим нулем” (вже якщо зовсім точно, то не строгим – тупим), тобто на метааксіом (супераксіомі) діаметрально протилежній прийнятій нами логіці доповнювальності.}.

Тоді, може піти вже відомим і перевіреним шляхом?

Адже існує теорія пружності – суто строга теорія, “майже чиста математика”, а з добавкою інженерних рецептів – опір матеріалів, дисципліна суто прикладна. І так далі – в інших науках.

Узяти і зробити для зручності і ясності “теорію відкритих інформаційних систем”, “фізичних”, “біологічних”, “соціальних” і інших у міру потреби, але вже “строго!”, тобто зі встановленим для годиться набором рівнянь, формул і конкретних рецептів…

На жаль, це буде заняття суто даремне, а враховуючи цілком вагомі витрати праці – реально шкідливе, оскільки, згідно самим же правилам ТСУ, будь-яка така теорія зробиться марною ще до її завершення. Тут ми якраз і переходимо той поріг складності, коли динаміка сукупності об’єктів, їх мінливість стає того ж порядку, що і динаміка системи, званої “узагальнююча теорія”.

Інакше кажучи, конструювання “конкретної теорії” можливе тільки для конкретної системи {229. Сподіваємося, що все тут достатньо зрозуміле – конкретна система це, в загальному випадку, не “одиничний примірник”, а клас систем. Як визначається цей клас систем, чим визначаються межі класифікації – це і є частина “теорії систем даного класу” і з’ясовується конкретно, в процесі конструювання – тільки так, іншого, “апріорного” способу просто немає.} і в процесі створення цієї найконкретнішої системи. Будь-яке ширше узагальнення вийде “наукою ні про що”, “теорією нічого”!

Пригадаємо тепер, що будь-які науки, теорії як “чисто абстрактні”, так і “чисто прикладні” за своєму будовою і призначенням суть інформаційні системи, тобто є такими за визначенням {230. Професіонали інформаційної науки навіть стверджують, що світ складається з інформаційних систем і всього іншого. (При цьому звичайно побіжно згадується припущення, що все інше – це просто погані інформаційні системи).}.

Виходить цікавий результат – сама структура процесу раціонального пізнання (нагадаємо, включаючи і “чисто абстрактне”) така, що будь-яка “зверхтеорія” неминуче повинна виштовхнути, викинути сама себе з кругу раціонального вже самим тим фактом, що вона “зверх”.

Починаючи з певного рівня складності, а саме з сучасних фундаментальних наук, процес механічної надбудови (складнощі узагальнень) неминуче повинен припинитися і бути заміщений іншим процесом – процесом узгодження різних фундаментальних теорій в їх нерозривній сукупності з конкретною постановкою задачі і станом, і динамікою того середовища (частини Світу), де ця задача ставиться.

Хочемо ми того чи ні, але питання “навіщо?”, досі чисто зовнішнє для фундаментальних наук, навіть взагалі їх як би це не стосується, неминуче повинен стати невід’ємною частиною, метааксіомою пізнання. Рівно також і питання “якою ціною?”, і не тільки в значенні витрати ресурсів і екології, а набагато ширше. Звичайно, якщо Людство хоче кудись раціонально рухатися, хоче продовжувати прогрес зовні рамок абстрактного гуманізму. Все це питання не риторичні і не чисто філософські, але, у зв’язку з особливостями процесу ментагенезу, що народжується, – більш ніж актуальні (див. частину IV).

Епоха неозорого теоретизування неминуче повинна себе зжити, подальший прогрес – в галузі усвідомленого і відповідного конструювання, заснованого на чіткому знанні відповідей на вказані питання.

Що до вузькоутилітарної користі, то вже по ходу розгляду питання про побудову самої ТСУ, попутно, так би мовити, ми вже дещо одержали. Зокрема дещо корисне про закони побудови інформаційних систем і організації їх технологій, про будову живого інтелекту, про те, наскільки обережно треба поводитися з “псевдоінтелектуальними” системами.

Та й питання про створення повноцінного, але рукотворного інтелекту – тобто популяції таких особин – теж не довільне. Якщо нам вдасться вивернутися і побудувати такий на ефективнішій елементній базі, то ми-то навіщо? В яку нішу якого симбіозу вписуватися потім будемо?

Причому питання поставлено не у філософському – в чисто інженерному плані. Знаючи структуру базового елементу (і спосіб організації всієї структури) і провівши деякі вимірювання і розрахунки можна намалювати принципову схему мозку. Задача представляється вирішуваною вже сьогодні, докладніше про початковий підхід до створення його технічного аналога і технології конструювання див. у р. 14.

Можна використовувати всі ці результати, закони самоорганізації структур даних і їх потоків, у будь-якому дослідженні від аналізу природних мов до організації (оптимізації) “своєї власної” структури – природної структури предметної галузі. Зовсім не шкідливо, наприклад, влаштовувати подібний аналіз для структур дисциплін, що “зароджуються на стику”. А також генеральні чистки…

Втім, час покаже. Що ж до строгості визначень, то вона взята мінімальною. Варто тільки хоч трохи “перебрати” і система закриється – закриється з усіх боків відразу, тобто втратить значення і звиродніє ТСУ в що-небудь на зразок законів діамату.

Подивимося ще раз на сукупність тез, що лежать в основі ТСУ:

• Гармонійні шкали, безумовно, існують об’єктивно, оскільки не тільки є “особливими” чисто математично, самі по собі, на відміну від всіх інших (які якщо і існують, то виходячи з “більшої зручності” для цілком певних додатків), але і повсюдно “працюють” і в чисто фізичному, і в інформаційному світі. Тобто їх особливість – природна, не антропоморфна, не аксіоматична.

• Резонанс існує у фізичному світі, незалежно від нас, разом зі своїми проявами, такими як ефект зверхрегенератора, ефекти каскадного резонансу, лавинні процеси тощо

• Принцип комплементарності – тобто припущення про те, що якщо щось існує в реалії, то воно або складається з двох взаємодоповнюючих половин, або така десь є – представляється не менш розумним, ніж всі інші (принаймні). Наприклад, резонанс має точний аналог в інформаційному світі. Відзначимо, що сам принцип треба застосовувати розширювально, тобто якась реалія існуюча у вигляді комплементарної пари повинна теж мати доповнення, тобто деяку сутність, додаткову до обох половин, що представляють явище, яке розглядається.

• Логіка (доповнювальності), що припускає, що “все, що не об’єкт”, влаштовано за тими ж законами, що й об’єкт, представляється не гіршою за інші логічні системи. В цьому значенні в розмитій логіці – не “об’єкт”, це хвости від деякого розподілу, нечіткої множини, тобто не об’єкт за визначенням не може мати власного внутрішнього устрою. Аналогічно, в k-значній логіці – не “об’єкт”, це один з “інших об’єктів”. В бінарній логіці – не “об’єкт” суть нуль або ніщо. Втім, бінарна логіка ТСУ теж приймається як окремий випадок, але тільки для віртуальних просторів. Всі інші полізначні, розмиті і інші інтерпретації логіки ми повинні сприймати саме як інтерпретації, разом із породжуваною ними або з їх допомогою шкалами. Як чисто логічні системи вони можуть існувати тільки у віртуальному вигляді. Як тільки хтось вживає k-значність в інтерпретації, він скоює неявну підміну, спробу занурити всередину формального апарату те, що в ньому не може перебувати – прикладну інтерпретацію цього апарату.

• Принцип мінімізації числа правил роботи, тобто переваги рекурсії не нами придуманий. Більше того, він виявляється (рано чи пізно) при дослідженні будь-якого явища.

• Сам феномен “структури” навмисно не введений апріорно як деяка формальна конструкція, але узятий як опис феномена фізичного і інформаційного світу, причому опис побудований відповідно до логіки доповнювальності. Втім, структура виявляється вельми близькою до її топологічного визначення.

• Перевагу максимальної симетрії – теж не придумано, а узято напряму, з природи.

• Набір елементарних операцій рекурсії спеціально ніяк не визначений. При дослідженні інтелекту людини використання “вбудованих помічених дерев” як універсального механізму інтерпретації всіх структур і процесів просто “підглянуто” і взяте “таке, як воно є”.

• Правила ТСУ утворюють цілісну групу, де кожне додаткове до всіх інших, жорсткі ієрархії дії правил реалізуються лише в конкретних процесах. Циклічність правил ТСУ – всього лише прагнення до максимальної симетрії: якщо прийняті правила (“закони природи”) і справді такі, то серед них не може бути одного – головного (для мінімальної взаємодії достатньо пари, але тоді вона, ця пара об’єднана правилом комплементарності – вже три правила). Спеціально виділена саме пара правил, об’єднана принципом доповнювальності, а не “два чи більше…” – так очевидною стає непотрібність якогось спеціального механізму несиметрії устрою Всесвіту, це просто прояв нерозкритої доповнювальності.

У цілому ж виходить, що за допомогою дуже простого, але гарантовано відкритого інструменту (ТСУ) вдається встановити вид глобальної інформаційної структури і цей вигляд виявляється збіжним у значенні метаопису з видом матеріальної структури, встановленої фізикою абсолютно іншими засобами і з інших міркувань, і обидві ці структури виявляються замкнутими одна на одну на рівні загальної топології і загального принципу організації врахування причинно-наслідкових зв’язків.

На сторінках цього розділу розгорнуто процес синтезу, конструювання будь-якої, в найширшому значенні, відкритої системи, в тому максимальному узагальненні, яке тільки припустиме.

Це в цілому, в сукупності, і є інформодинаміка, яка тільки і може бути представлена як узагальнена технологія, але ніяк не зводиться до системи рівнянь інформодинаміки, яка суть лише подання необхідної умови існування відкритих систем, записана в звичній для сприйняття формі – у вигляді системи рівнянь.

Правила ТСУ – це внутрішній зміст інформодинаміки, і, одночасно, в сукупності з метааксіомами, першопочатковими сутностями Світу – інструмент конструювання самої інформодинаміки, інструмент самоопису, оскільки вона (інформодинаміка) за своєю суттю відкрита система.

Процес конструювання як технологія, розгортається “зсередини” і лише так, єдиним способом, остання може бути представлена в скінченому вигляді, щоб не порушити метааксіому відкритості і правило достатності оточення (див. р. 12), оскільки все оточення, інші системи його складові, доступні нам тільки через потоки обміну. Ми не можемо взнати, тим більше не маємо права постулювати, що виявиться істотним у майбутньому розвитку системи.

Тут нам тільки залишається “привести в задумливість читача” натяком на масштаб задачі розробки адекватного формалізму. Все, що дотепер винайдене, всі узагальнені функціональні перетворення, годяться для подання рахункових сукупностей процесів, представлених потоками, хоча і нескінченними, але однорідними, що складаються з нескінченно малих невиразних сутностей.

У разі відкритих систем ми маємо справу з незліченною безліччю потоків, кожний з яких може “розкритися сам по собі в більш ніж рахункову сукупність потоків, що складаються не з безликих “нескінченно малих”, а з нескінченної різноманітності структур. І при цьому “розкриється по своїй волі і ніяк нам про це наперед не повідомляючи”.

Отже розробка адекватного формального апарату – справа науки майбутнього. З нас поки достатньо того, що ми “підглянули” закони, правила управління порядком, організацією в цій “нескінченності безкінечностей”.

І подякуємо Творцю, який так влаштував ці закони, що вони забезпечують не просто порядок, але безперервне самовідтворення Всесвіту, негентропійні процеси.