15.8. Замітки про реалії нової фізики

Обережність нічого нового не створює.

Скромність створила значно менше, ніж пихатість.

Презирство вище пихатості, воно може все.

За Д.Граніним.

Присвячуємо видатним ученим XX століття П.П. Гаріну, П.Л. Капиці, М. Теслі

А зараз, користуючись авторським правом написання проміжної післямови в будь-якому розділі за нашим вибором, розглянемо ще деякі корисні матеріали і додатки, що випливають з вищевикладеного.

У цьому розділі зібрані достатньо очевидні наслідки фізики відкритого світу. Доопрацювання їх до цілісної науки, вибудовування структури нової фізики дуже складне і тривале, щоб сподіватися тільки на свої сили. Але з цих наслідків, у свою чергу, слідують технічні рішення, що в корені міняють весь вид технологічної цивілізації і деякі з цих рішень можуть бути реалізовані вже зараз, сучасними технологічними можливостями. Отже ми зобов’язані щонайменше позначити тут деякі пріоритетні моменти.

З розглянутої вище моделі Всесвіту виходить, що спостережуваних “гравітаційних хвиль” не існує, єдина гравітаційна хвиля – це Всесвіт-у-цілому. Зрозуміло, якщо говорити саме про хвилі, про впорядкований процес, а не про окремі сплески, флуктуації поля.

“Несиметрична симетрія” Світу, зміна співвідношення симетрії і антисиметрії із зміною масштабу і концентрації енергії взаємодій також безпосередньо виходить із облаштування структурної взаємодії і його взаємовідношення з іншими, енергетичними взаємодіями.

Нагадаємо, що “закон негентропії”, що керує самоорганізацією (самоорганізацією структур у найзагальнішому сенсі), є сукупність Гіперправил (тобто правил ТСУ) і метаправил (а метаправила вже пов’язані з матеріалом і умовами існування будь-якої скінченої системи, тобто із законом фізичної ентропії). Закон фізичної ентропії визначає процеси руйнування будь-якої матеріальної системи, вступаючої у взаємодії.

І, нарешті, закон інформаційної ентропії визначає руйнування структури матеріальної системи зі швидкістю, що прямує до нескінченності, тобто стверджує, що “абсолютний відрив” інформаційної суті системи від матеріальної означає “абсолютну деструкцію”. Інакше кажучи, “чисті взаємодії” можуть бути присутніми тільки у вироджених станах, або можуть бути вельми специфічні стани і системи, де ми можемо спостерігати “переважну дію” одного чи декількох взаємодій.

Дійсно, спостерігати прояв структурної взаємодії ми можемо лише в деяких спеціальних випадках як:

• явище особливості гармонійних шкал, їх внутрішня самоорганізація, і явище структурного резонансу;

• наявність інтелекту, машини класу , тобто резонатора динамічного структурного поля;

• анізотропія Всесвіту і деякі інші вельми слабкі особливості;

• миттєва зміна структур безенергетичним шляхом – зміна забарвлення розчинів і тому подібні явища.

Але і в цих випадках йдеться не про спостереження самої взаємодії, а тільки про те, що спостережуване вказує на присутність “ще чогось”, що не вкладається ні в яку комбінацію силових взаємодій.

Насправді, зі всіма енергетичними взаємодіями ситуація рівно та ж сама, просто у них “більше можливостей показати себе явно”. Але не забуватимемо, що ми не можемо побудувати навіть чисто інерційну систему, не можемо навіть знайти її у Всесвіті, тобто “чисто вільного руху” в енергетичному світі просто не існує, це тільки абстракція!

Але саме з сукупності сказаного, а не з якої-небудь “надгіпотези”, “генерального постулату” випливає, що така суть, як “єдине поле” чи “протополе” насправді просто не існує в іншому вигляді, як “нормальні” силові поля.

Якщо структурна взаємодія існує у вигляді сугубо різних проявів, то протополе повинно існувати як різні сутності. Наприклад:

• як структурна взаємодія “в абсолютно порожньому просторі”, як “прототопологія” фізичного простору;

• як “елементарний заряд”, тобто “збуджений” чи “заповнений” стан елементарного кванта простору. Цей “просторовий заряд” не повинен мати сам по собі фізичних характеристик, тобто маси імпульсу тощо, але з “просторових зарядів” повинні “конструюватися” фізичні частинки і поля;

• як сукупність всіх взаємодій відразу, включаючи структурну взаємодію, де вони стають “однією взаємодією”, тобто в точках із наджорсткою концентрацією енергії, в точці виникнення віртуальних фотонів тощо, реакціях, усередині сфери Шварцшільда.

Розуміється це всього лише припущення (строго кажучи, навіть не гіпотеза), що вимагає ретельного опрацювання і можна було б про нього не згадувати, коли б не одна обставина, безпосередньо з ним пов’язана.

Все вищевикладене означає, що наднасичені енергетичні об’єкти можуть існувати тільки в певних станах і лише певним чином породжуватися.

Так, наприклад, поздовжня електромагнітна хвиля в макромасштабі може існувати лише як “суперчастинка”, “гігантський електрон” або в практичному застосуванні як “електромагнітний снаряд”, але ніяк не у вигляді пристрою безперервної дії, це просто неможливо.

Породження такої хвилі (“пакету”) можливе лише в гіперрезонансній системі, причому при породженні імпульсу повинна руйнуватися структура середовища, що породжує. Тобто легендарний “генератор Тесли” {267. Тесла Нікола. Окрім безлічі робіт в електро- і радіотехніці, його ім’я пов’язане з подовжньою електромагнітною хвилею. На жаль, скільки-небудь достовірні відомості про так званий “генератор Тесли”, його конструкцію і реалізацію відсутні абсолютно. Зате є маса спекуляцій про природу скалярного потенціалу, основаних на тому, що фізичному вакууму або навіть самому “первинному простору” приписуються властивості породжувати силові взаємодії. Представляється правдоподібнішим, що це не властивості предтечі простору, а ефекти, що привносяться поданням, тим, що простору привласнили наявність жорсткої координатної сітки, метрики. Тобто зробили це винятково заради зручності, для того, щоб записувати рівняння, а потім зовсім про це забули і встановилося умовчання, що “так воно і є в природі”. Відмітимо, що рівно такі ж ефекти виходять в “абсолютно м’якому” просторі, що розширюється, який сам по собі не має ніяких “силових властивостей”. Але це вже предмет окремого фундаментального дослідження. Сама ж конструкція генератора, швидше за все, від цих теоретичних інтерпретацій не залежала, оскільки була створена за допомогою інтуїції і осмислення експериментальних фактів} може бути тільки “гарматою”, але не двигуном.

Можна приймати чи ні теоретичне обґрунтування, що є на сьогодні, але очевидно, що сам механізм генератора не містив можливості самовідновлення середовища, що породжує імпульс.

Спроба побудувати джерело енергії безперервної дії на “кільцях Максвелла” навіть на молекулярному рівні, тобто за рахунок реконфігурації внутрішньої мікроструктури електромагнітного поля, тим більше у вигляді “механічної моделі” - марна трата сил і засобів.

У всіх таких системах явно присутня резонансна ступінь накачування енергії, друга ступінь резонансу – організація гіпермолекул, і третя ступінь – власне породження імпульсу. Механізм самовідновлення середовища також відсутній, ККД таких систем завжди менший від одиниці {268. В 1970-72 рр. існував великий проект крокуючого планетохода, не іграшки, розробки одного з відомих московських вузів, а сьогодення, для космосу. Конструктори десь “відкопали” редуктор із “прецесуючими шестернями”, ККД якого за розрахунками виявлявся більше 1 (хтось із німців вигадав на початку століття). Виявилось, що в довжелезній формулі в одному місці (прецесія) замість величини опинився модуль – просто ті, хто пристосовував теорію пружності для інженерних розрахунків, такої ситуації (з вкладеним гіроскопом) не передбачили. Але переконати тоді нікого не вдалося, зробили редуктор “на піку технологій”, можливості були і, звичайно, шестерні приварилися не зробивши й одного обороту. І зараз, наприклад, на одному з сайтів, з явною претензією на оригінальність, цілком серйозно виставлена ціла купа таких “вічних двигунів”, на чолі з тим самим редуктором і навіть претензія на теорію “енергії з нічого”. А далі ще цікавіше, та ж ідея використана для моделей молекул, де “шестернями” є кільця Максвелла. Що з цього виходить – див. безпосередньо в абзаці, де стоїть посилання.}.

Далі про термоядерний реактор. У масштабах менше зоряних це може бути тільки воднева бомба, або знову ж таки гіперрезонансна система, але, на відміну від “генератора подовжнього поля”, вона повинна включати ще одну ступінь “вкладеного резонансу”, завдяки чому може бути такою, що самовідновлюється, тобто мати стійкий автогенераторний режим.

Видно варіантом такого пристрою був “нігнітрон” П.Л. Капиці, до чого ми ще повернемося нижче. Спроби ж отримати безперервний режим, токамаки, стеларатори тощо, це просто даремно витрачені гігантські засоби – якщо подивитися на досягнуті результати, то й наукова, пізнавальна їх цінність вельми невелика.