Розділ 12. Теорія структурної узгодженості

Узгодженість – поточний результат процесу самоорганізації відкритих систем. Стадія динамічного процесу існування відкритої системи, що ніколи не завершується, поточний результат негентропійного процесу структуризації інформації під дією її власних законів і зовнішніх інформаційних потоків.

Узгодженість – термін, що резервується нами для позначення завершуючої (і що ніколи не завершується) стадії динамічного процесу рівноваги. Саме у такому стані перебувають всі відкриті системи, що мають якусь ступінь, якусь можливість самоорганізації.

Якщо ж вказаний процес “доходить до останньої точки”, до закону, що зумовлює взаємодію, – виходить нова “наджорстка” структура. Ні про який розвиток, самоорганізації в цьому випадку говорити не можна, система закрилася, “закрився ящик структури” – фізика називає цей стан когерентністю.

12.1. Структурна взаємодія і узагальнений принцип комплементарності

Розглядаючи техногенні і природні “інформаційні” системи, нам вдалося виявити нібито небагато – всього один “структурний феномен” у двох іпостасях – закон гармонії (гармонійних шкал) і явище структурного резонансу. Але за цією крихтою – система аксіом відкритого Світу, все різноманіття реальності. За рештою всього “багатства” – не більше ніж часткові замкнуті моделі, аксіоматичні формальні системи. Так, ми згодні, виявлені явища “погано вимірювані”, бідні {173. Але що вважати багатством – якийсь апріорний набір властивостей чи джерело будь-яких сукупностей властивостей?} метричними властивостями, що дозволяють робити “строгі висновки”. Але хіба не наводить на роздуми повсюдність цих явищ?

Хіба не привертає увагу, що нічого іншого подібного, спостережуваного повсюдно, спільного від субквантового рівня до організації Всесвіту, від організації простого гена до законів роботи інтелекту так і не виявлено? Можна стверджувати – і не буде виявлено, за достатністю вказаного і, отже, непотрібністю Природі “чогось іншого” {174. Тут ми повинні згадати твердження Декарта: Природа – це все, що не дух. Фактично це твердження про можливість розщеплювання законодавця і закону аж до заперечення необхідності законодавця. Ми не будемо тут поки що посилатися на Р. Авенаріуса, а просто відзначимо, що в цьому твердженні про Природу криється логічна помилка – неможливо влаштувати щось (або, якщо хочете – щось “не може влаштуватися”), якщо закони того, що “влаштувало” не є зовнішніми, щодо “влаштовуваного”. Сама Природа стає тут тотожною духу.

Це елементарний висновок до якого нас веде теорія, що викладається тут: найзовнішніша, найвідкритіша зі всіх систем, чи зупинимося ми на Природі за Декартом чи повернемося до часів, коли вказаного розщеплювання не було, може існувати, будувати і сприймати все усередині себе, тільки якщо це “внутрішнє” побудоване за її ж законами – “за образом і подобою”.

Кажучи вже мовою цієї книги – все “внутрішнє” повинне мати контекст, у якому воно сприймається “зовнішнім” і цей контекст завжди повинен бути зрозумілий ззовні (з цього не виходить, що зовнішня система зобов’язана вміти сприймати повний можливий контекст входячої до неї системи – це їй просто не потрібне і віддано вниз у вигляді “свободи волі”).

У зворотний же бік це твердження поширюється “дзеркально-додатково” – навіть виходячи з класифікації К. Боулдінга абсолютно зрозуміло, що повний контекст систем старшого рівня недоступний молодшому і сприймається там “у доступному за аналогією свого світосприйняття сенсі” як деяка “зовнішня даність”, будь то Бог щодо людини чи садівник із лопатою щодо мурашника.}.

Будь-яка “строга”, тобто чисто аксіоматична теорія будучи занурена в реальний світ, що розвивається, неминуче приходить до краху, до саморозпаду, оскільки вона не здатна слідувати за ним достатньо довго. Більше того, виявляється, що вся сукупність аксіоматичних теорій здатна в загальному підсумку охопити тільки фізичні ентропійні системи, тобто феномен саморозпаду. А щоб пов’язати кінці з кінцями необхідний який-небудь “початок”, на зразок “Великого вибуху”, “початкової миті творіння” і тому подібного.

Єдина альтернатива, що пов’язує все воєдино, полягає в наступному. Припустимо, що феномени гармонійних шкал і структурного резонансу самі є тією першопричиною (або мають пряме відношення до неї) за якою в реальному світі існують системи, що не тільки саморуйнуються, але й самоорганізуються. Це еквівалентне формулюванню гіпотези про єдність вказаних двох проявів “структурного феномена”, про існування деякої нефізичної “структурної взаємодії”, за своєю суттю:

• несилового;

• не вимагаючого “агента-посередника”;

• “поза тимчасовим”, тобто взаємодії із швидкістю “практично нескінченною”.

Великі батьки-засновники сучасної фізики дружно нарікали, що для створення життєздатної теорії потрібно як мінімум три вільно винайдених сутностей чи принципів.

Але висловлена вище гіпотеза про єдність двох проявів суть гіпотеза про наявність всього однієї взаємодії, за своїми властивостями додаткової до всіх фізичних силових (причому як до всіх разом, так і до кожної окремо) {175. Принцип доповнення Н. Бора говорить про дві взаємовиключаючі картини: енергетично-імпульсної і просторово-часової. У літературі стверджується, що в чисто логічному плані цей принцип знімає зіставлення безперервного дискретному. В. В. Налімов вказує, що в кращому разі, це зізнання в тому, що проблема виходить за рамки формально-логічних побудов. Наше розуміння доповнення чисто феноменологічне. Більше того, це розуміння, засноване на прийнятті низки положень емпіріокритицизму (махізму) і екзистенціалізму. І тут ми згодні з В.В.Налімовим, що відзначив на прикладі організації текстів, що “...ритмічна структура знайшла свій вияв у філософії екзистенціалізму”.}. Таким чином, ми спочатку не намагаємося влаштувати революцію в науковому світогляді. Якби навіть і намагалися, то з одного початкового принципу чергової революції в науці, як вони до цих пір відбувалися, все одно не влаштувати. Питання переводиться в іншу площину: чи не будуть вони (революції) тепер відбуватися по-іншому, наприклад, як процес узгодження?

Але і єдине припущення (саму гіпотезу про структурну взаємодію) ми віддаємо на розтерзання опонентам {176. Не поспішайте з критикою – в кінці р. 13 це буде виведено логічно із спостережуваних явищ, тобто вільним припущенням бути перестане!}, оскільки для побудови теорії навіть ця єдина вільність, врешті-решт, виявляється не потрібною. Досить просто факту наявності спостережуваних виявів структурної взаємодії, чисто феноменологічного підходу.

По суті, після введення метааксіоми відкритості, узагальнюючої загальновизнані положення, аксіоми і метааксіоми сучасного подання про Світ (насправді не про Світ, а про його замкнуті, тобто модельні наближеннях), залишається додати тільки узагальнений принцип комплементарності, що полягає в:

• визнанні фактом (а не введеним твердженням) того, що явища, спостережувані завжди і скрізь (у спостережуваному просторі), і справді є, повсюдність спостережуваного явища гарантує його об’єктивне існування. Поява ситуації неспостережуваності раніше повсюдно спостережуваного явища означає тільки доповнюваність (у самому явищі чи спостереженні), до тих пір, поки явно не встановлено, що те що спостерігалося – це чиста аберація процесу (інструменту) спостереження. Аберація просто “змінює напрям доповнення”, “спостережуваний” виявляється не там, куди було спрямоване спостереження, а в самому апараті спостереження. Можна назвати це динамічним розширенням принципу доповнення;

• допущенні, що принцип доповнення діє не тільки у фізиці, але і в будь-якому явищі у Всесвіті.

Принципово важливо, що ми не відмовляємося від загальноприйнятої початкової суті, але виводимо за рамки предтечі всі їх атрибути, такі як міра, метрика, спосіб вимірювання, навіть саме твердження про те, що ці атрибути існують апріорі {177. Навіть якщо вони з якої-небудь причини існують апріорі, то це зовсім не еквівалентно тому, що ми можемо їх призначити апріорі.}. Інакше кажучи, довільність аксіоматизування, прийнятого в сучасній фізиці, полягає не у визнанні набору предтечних сутностей і не в наявності у них атрибутів, а в довільності вимірювання цих атрибутів. Тобто спочатку довільно привласнюють деякій суті спосіб вимірювання і шкалу, а потім про це забувають і вважають, що “так було завжди”.

Напевно, все-таки справедливо цей момент “винести за дужки”, припустити, що такі речі як метрика, спосіб вимірювання, шкала породжуються взаємодіями, але не існують апріорі, тим більше, не можуть бути довільно призначені. На такій базі цілком можна сформулювати закони теорії структурної узгодженості, виключно виходячи із спостережуваних явищ і абсолютно уникаючи яких-небудь вільних припущень. Звичайно, в такому підході і закони і теорія виявляються “ненормальними”, не схожими на звід законів будь-якої аксіоматичної побудови, оскільки вони просто зобов’язані виходити за своїми властивостями “додатковими до аксіоматичних”. А саме:

• немає “першого”, “другого”, “останнього” закону теорії структурної узгодженості(ТСУ). Вони працюють як цілісна сукупність, але в кожній окремій ситуації в різному співвідношенні, у різних комбінаціях {178. Відкриту систему породжує дія всієї сукупності законів, у деяких ситуаціях дія частини з них може бути неспостережувана, деякі виявляються тільки в певних ситуаціях. Докладніше про це у міру викладу ТСУ.}. У загальному випадку безглуздо “досліджувати окрему дію” якогось окремого закону (хоч і це іноді може принести користь);

• із них безпосередньо не можна вивести формули, рівняння, кількісні співвідношення. Це не конструктор – такими є аксіоматичні теорії. Це, якщо хочете, “набір універсальних інструментів” і “правила безпечної роботи”;

• теорія не може бути використана для яких-небудь вимірювань – це якраз ті правила, за яких процеси, що відбуваються у Всесвіті, народжують самі феномени міри і вимірювання.

Все це і інші властивості ТСУ будуть розглянуті в даному розділі, а поки що відмітимо, що через сказане, ми нижче відмовляємося від терміну “закон”, замінюючи його правомочнішим тут словом “правило”.