14.5. Що з нею робити?

А поки що подумаємо, як раціонально скористатися відомостями про облаштування “інтелектуальної машини”. Починати треба з поставленого питання. Копія, замінник людини – “ні для чого”, не будемо це обговорювати, залишимо для любителів подібних суперечок і дозвільної цікавості. Все інше природно класифікується в чотири основні групи, що мають деякі загальні риси і перспективи при використовуванні для вирішення їх задач вертикальної машини.

1. Розпізнавачі для радарів, сонарів тощо, сюди ж відносяться аналізатори мови, словники-перекладачі, системи “технічного зору”, тобто все, що має справу з образами апріорі заданого конкретного типу і фізичної природи і перетворенням “образ-образ”, але не зі складнішими ланцюжками і побудовою логічних висновків і рішень. Той факт, що для цих систем використовуються моделі на базі формально-логічних висновків, вказує тільки на те, що для таких відображень існують ці формально-логічні моделі, але і тільки. Більше це нічого не означає, не означає і того, що процес відображення має природу формально-логічного висновку.

Цей процес відображення - не теорія, а технологія.

2. Системи для моделювання математичних і логічних об’єктів, тобто обчислень.

3. Інформаційні системи, сховища даних, інформації і знання.

4. Системи інтелектуального управління для об’єктів, де складність взаємозв’язаних об’єктів і процесів і (або) їх швидкість дуже великі, щоб людина могла з цим справитися за своїми фізіологічними обмеженнями.

Для систем типу 1 просто само собою напрошується копіювання структур відповідних спеціалізованих відділів мозку, наприклад, для “перекладача з голосу” – мовного центру. Тим паче, що вже зараз дешевше і простіше зробити “в кристалі” десяток гігабайт, ніж пристроювати кабельні з’єднання і механічні дисководи. До того ж технологія чіпів дуже добре справляється з виготовленням структур “однорідних по шару, але різнорідних по шарах”.

Але копіювання зовсім не обов’язково буквальне, вигідніше і простіше погоджувати “теоретичну структуру” з можливостями технології. Тим паче, що такий “кишеньковий перекладач” за визначенням система обмежена, для загальнопобутового або навпаки, професійного сленгу, так би мовити “гібрид Бедекера і тамагочі”.

Для літературної мови, де контекст включає жанр, особу автора, культуру й історичний час “механічні перекладачі” просто ні для чого не потрібні, оскільки чи не є головна мета і задоволення від такого читання – занурення в мову і в цей самий контекст?

Гігантські системи для спілкування з “мертвими” або інопланетними цивілізаціями швидше за все так і залишаться на сторінках фантастики не стільки тому, що їх не можна зробити у принципі, скільки тому, що це будуть системи створення “фантастичних ляп”, такий прояв у цих випадках “природи цивілізації” - безперервний зсув контекстів.

Отже ще раз, все що робиться, є питанням технології конструювання, все інше просто “не потрібне”.

Що стосується систем типу 2, то тут все залежить від перспектив і напрямів розвитку науки. “Колумбійський суперпроцесор” куди більше придатний для математичного моделювання, ніж інформаційна машина універсального типу, оскільки його топологія, топологія даних і потоків, моделюючих структур скопійовані з топології “декартового ящика”, в якому і перебувають модельовані математичні сутності.

Коли-небудь фундаментальна наука і математика зокрема, знайдуть інші структури і форми, але до цього поки що навіть фантасти не дійшли. Знову, що є (що буде), то технологія, інше –марне.

Системи 3 визначаться трохи нижче “самі собою” у міру викладу матеріалу.

Про системи типу 4 все, що можна сказати загального вже сказано в розділі про Текрам. Інтелектуальними такі системи бути не можуть за визначенням, оскільки вони – розподілені в просторі, в мережі. Правда проблеми, пов’язані з їх об’єднанням, є видимими на рівні ментагенезу (див. р. 16), але “глибина прогнозування” тут поки що дуже велика. Поки що можна спробувати позначити загальну концепцію систем такого роду в одному визначенні. Це концепція “вільно плаваючих у мережі віртуальних машин”, але при цьому “свобода плавання” істотно обмежена функціональною прив’язкою до об’єктів обслуговування і умов балансу потоків обміну.

Це визначення страждає всіма ущербностями як, втім, і всі “строгі визначення” систем подібного класу складності. Опубліковані матеріали щодо іншої системи аналогічного класу (Cache’-технологія) практично нічого до сказаного в конструктивному значенні не додають {246. Секрети реалізації не рекламуються і це правильно. Круг фундаментальних принципів украй обмежений, а вживання їх складне і многотрудне, так що якщо що й варто охороняти, це те “як зроблено”, технологію, а не принципи.

Втім, якщо хто скаже, що секрету немає, це, мовляв, інженерна реалізація інтуїтивної ідеї, згодимося. Але тільки в тому, що технологію можна “робити по науці”, а можна і “просто вгадати”. Честь і слава інженерному пошуку, коли він успішний.}.

Але в будь-якій такій системі, будь то додаток, розроблений в Cache’ чи генерація Текрам для конкретного підприємства, завжди є центр, сукупність апаратури і відповідна віртуальна машина (ця віртуальна машина може бути “меншою” чи “більшою” – це істотно – “фізичного центру”), яка є сховищем “головного знання” і арбітром “головних рішень”.

Тобто за даним вище визначенням це система типу . Нею ми окремо і займемося, оскільки виходить, що це якраз той тип системи, яким варто займатися.

Але перше ніж приступати до реалізації і навіть обговорення таких проектів необхідно зафіксувати наступну ситуацію. Закон самодеструкції систем, що самоорганізовуються, і закон інформаційної ентропії існують у Природі і ми не маємо права про це забувати, “виносити за дужки” цей факт. В прикладному аспекті це означає наступне.

1. Створюючи системи, здатні до реального самонавчання, самоструктурування і розвитку і технологію експлуатації таких систем (справедливіше навіть говорити про “технологію співіснування” з такими системами), ми повинні врахувати як один із головних чинників те, що будь-яка скінчена негентропійна система смертна, має обмежений час існування.

Тому вибудувавши технологію необхідно забезпечити спадкоємність “власного досвіду системи”, адже сама постановка питання якраз з того і починається, що система самостійно робить у процесі свого життя щось нетривіальне і значуще.

2. Закон інформаційної ентропії говорить нам, що існує множина ненульової міри ситуацій, коли інформаційні структури системи можуть одномоментно самозруйнуватися від апріорі непередбачуваної дії, тобто система просто “збожеволіє”. Природно поставити питання – хто контролюватиме такі ситуації і нестиме відповідальність?

Можна, звичайно, сподіватися на можливість створення і надійність деякого блоку, що реалізовує “закони робототехніки”, тільки одна справа фантастичні романи, і зовсім інше – реальне життя. У будь-якому випадку ми очевидно і напряму стикаємося з проблемами що не тільки виходять за рамки нашого дослідження, а навряд чи й не за межі раціонального.

Враховуючи сказане, ми тут не обговорюватимемо подібні аспекти, а нижче обговоримо тільки вельми вузький клас систем “актуальніших” у даний час, тих, які до деякої міри можуть мати “здатність до самонавчання”, але одночасне програмовані і діагностовані (спостережувані) як традиційні комп’ютерні системи.