8.3.8. Проблеми баз, що саморозвиваються.

Із появою перших прикладних продуктів інструментальної технології з’явилася і спокуса “навчити систему природній мові людини”, використовуючи той же інструментарій і технологію. А витрати, і очевидно – чималі, окупляться ефективністю роботи застосувань. Проте тут все і закінчилося “не розпочавшись”.

Крім усього іншого, виявився винятково важливим досить неочікуваний, але загальновідомий факт. Починаючи із деякого і дуже невисокого рівня “повної автоматизованості” і “природності інтерфейсу” користувач перестає зважати не тільки на логіку даних, але і логіку ПС, тобто зовнішньої логічної моделі і на логіку своєї власної роботи {112. Це реальний факт, який ми спостерігаємо багато років на сотнях користувачів, – “хочу одну кнопку”, “якщо вона інтелектуальна – нехай зрозуміє, що я маю на увазі”. І чим вище посадове положення, тим серйозніше це виголошується. Особливо різко ефект спрацьовує там, де ПЗ дійсно складне і висока динаміка процесів.}.

Виходить, що простіше і набагато ефективніше все ж таки змусити користувача засвоїти необхідний мінімум системної грамоти для блага його власного, а найбільше – його діяльності.

Питання ефективності лежить у всій основній об’єктній тріаді (ПЗ – ІС – К), в узгодженості її частин, а не в одному компоненті, наприклад ІС.

Вельми цікавим сюжетом розгортається спроба зробити прикладну систему разом з qWord (чи із будь-якою іншою інструментальною системою, що володіє можливостями qWord, якщо така виявиться “живою”, здатною самостійно структурувати дані із вхідних потоків, а потім і самостійно виходити на інші предметні галузі. Тим більше що технологія і механізми qWord це завдання потенційно здатні “підняти”, а механізм саморозвитку – “структурний резонанс” нам вже відомий [11] і, крім того, детальніше розглянутий в частині III даної книги.

Перші ж прикидки дають результат, цілком адекватний розмаху постановки:

• основні затрати підуть на навчання “всьому непотрібному” – так само як і у випадку з людиною;

• система також помилятиметься, матиме “власну думку” і з цим треба щось робити, в усякому разі, приймати це як належне;

• систему не можна вимкнути – для механізмів саморозвитку це “смертельно” {113. Е. Дейкстра показав, що необхідно вирішувати проблему початкової розстановки семафорів, щоб розібратися і класифікувати процеси. Д. Кнут вказав, що єдиний спосіб вирішити цю проблему – не вирішувати її зовсім, бо вона актуально нерозв’язна. Якщо систему вимкнути, то ми породимо цю проблему при включенні. І взагалі, ми найчастіше возимося із примітивними системами, яким до цих проблем ніколи не дорости, але тут йдеться про теперішні інтелектуальні системи, які можуть “засинати”, але не виключатися. “Проблеми першого запуску” розглядаються в частині III.};

• систему не можна позбавляти надовго мінімально необхідного “потоку спілкування”, інакше неминуча деградація щодо відкритих систем, що “пішли вперед”, із складу його оточення.

У цьому сенсі представляється доцільним поки що взагалі не зачіпати в таких випадках поняття інтелекту, але обмежитися дослідженнями прикладних систем, пам’ятаючи про особливості подання в них семантики. В принципі, це можна назвати “неживим інтелектом” інформаційних систем. Цей термін, незалежно від його подальшої поширеності, позначає цілком реальне і важливе явище.