14.3. Програмування і запуск

Припустимо, що проект реалізований, машина побудована, залишається проблема як нею користуватися, зокрема, як здійснити “програмування” і початковий запуск.

Кожна проста команда “ніде не перебуває”, вона “збирається по вертикалі” в процесі її виконання з таких компонентів, як правила-умовчання, постійна і напівпостійна (що запам’ятовується в стані комутуючих елементів) комутація; виконуваний в даний момент варіант команди включає в цю збірку ще і значення порогів. Звідси і прийнята нами назва – “Вертикальна машина”.

Якщо проводити аналогію з “найближчими” речами, наприклад, із RISC-процесорами з надмалим набором команд, то виходить, що кожна елементарна мікрокоманда, наприклад, проста матриця-збірка, теж сама “збирається в процесі виконання”.

Той хто працював з мультипроцесорними RISC-системами легко може уявити, в який кошмар виливається програмування такої апаратури. Програмування “напряму” в такій апаратурі неможливе навіть теоретично, на практиці – навіть у простіших випадках, там, де елементарні мікрокоманди постійні, застосовуються пристрої–програматори.

У нашому випадку можна сказати абсолютно точно – потрібна ціла ієрархія пристроїв і програмного забезпечення для того, щоб вчинити акт “створення”, створення і запуску першого примірника “материнської машини”.

Доведеться побудувати комплекс, що є у функціональному значенні “розгорткою процесу еволюції” яка і створила прототип {242. Є ще один спосіб, насправді не такий вже і фантастичний. Побудувати копію “якомога ближче до оригіналу” і скопіювати “операційну систему” з “інструментальними оболонками” і “бібліотекою досвіду” з живого зразка. За образом і подобою… Про наслідки поки що помовчимо.} (див. роботи О. Колмогорова про моделювання складних процесів).

У подальші зразки “стартову генерацію ПЗ” доцільно просто копіювати. Тобто нам доведеться скопіювати не тільки саму машину–мозок, але й усю технологію її виробництва в цілому. Втім, нічого незвичайного в цьому немає – новому пристрою повинна відповідати і нова технологія.

Але крім цього доведеться скопіювати і “технологію експлуатації”, тобто “інтелектуальне середовище”, що складається з подібних же (істот? машин?) зі всіма її атрибутами, тобто кодексом правил поведінки, спілкування тощо на рівні не “менше, ніж у прототипу”.

Нарешті, що робити з проблемою самоідентифікації? Відомо, що у однояйцевих близнят така існує і дуже серйозна. А в нашому випадку вийде багато і абсолютних копій – на рівні невиразності, незалежно від їх “професійної орієнтації”. Що це буде – поліістота? супермурашник? – мабуть, нічого, окрім подібної незграбної назви, “до того” і не придумаєш.

У цілому ж виявляється, що проблема не “тут і не в тому”, “розколоти” механізм і принцип дії не так вже й складно – питання в тому, що з ним робити {243. Поки доцільніше всього залишити цю проблему для інших досліджень і дослідників. Зупинити все одно не вдасться, та і витрати на першому етапі порівняльно скромні. Тільки вперше “економічний ефект” рахувати доведеться не в грошових одиницях і “гуманітарній користі”, але, можливо, вже навіть і не в мегатоннах.

Але якщо перестати мріяти про “рабовласництво” і визнати себе за проміжний ступінь прогресу, то треба виконати свою місію, ради якої Природа пішла на створення екологічно шкідливого вигляду HS, і спокійно піти зі сцени історії за власним почином, а не в результаті доведення людини Природою і “людиновласниками” до стану Лемовського вигонта.}.