Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Лачинов В.М., Поляков А.О. Інформодинаміка [укр.язык].doc
Скачиваний:
23
Добавлен:
02.05.2014
Размер:
5.23 Mб
Скачать

15.5. Випадок “малих” об’єктів

Розглянемо випадок “малих”, квантово-механічних об’єктів.

  1. Не існує елементарних (“поодиноких”) об’єктів характерним розміром меншим ніж dd – постійної тонкої структури.

  2. Складені “елементарні об’єкти”, що містять два і більше “одиничних”, займають діапазон характерних розмірів DK: 6dd < DK < 1024dd

  3. Взаємодія двох об’єктів розміру DK приводить до породження одного чи декількох об’єктів того ж сорту і розміру (діапазону розмірів), або відбувається як взаємодія “макрооб’єктів”, тобто “матеріальних точок”.

Це означає, що при радіусі взаємодії “відносна швидкість зближення або розбігання центрів об’єктів”, але “миттєва швидкість компонентів об’єкта”, тобто швидкості, що входять у співвідношення нулю не рівні. Тоді група перетворень набуває вигляду:

,

,

,

.

Тобто група “релятивістського перетворення” є не що інше як зовнішній параметричний опис “хвильового ящика”, орбітальної системи з двох “точкових об’єктів”, наприклад, “атома водню”. Більше того, з урахуванням “структурної добавки” виходить “модель атома в точності”.

Для того, щоб отримати повніший опис властивостей об’єкта ми повинні доповнити модель певним набором властивостей і перетворень, тобто законами квантової механіки. Саме ж “релятивістське перетворення”, записане з урахуванням наявності “структурної взаємодії”, виявляється як би “зовнішньою оболонкою для квантової механіки”.

15.6. Структурно-узгоджена космологія

Подивимося тепер, що відбуватиметься на рівні “максимально можливих масштабів”. На рис. 15.1:

0 – точка спостереження;

RK – точка на межі червоного зсуву;

VK – швидкість “переходу за межу”

тобто можемо вважати, наприклад, VK = C = 1, RK = 1, “час переходу” t = T = 1.

Рис. 15.1. До виходу за межу червоного зсуву

Відповідно до “побудови” структурної взаємодії розширення Всесвіту не є наслідок “розльоту осколків вибуху”, а якраз властивість “самого простору як такого”, властивість його метрики, доступної спостереженню за допомогою фізичних взаємодій.

Для того, щоби “підрахувати швидкість відходу VK” ми зобов’язані вважати рухомою всю сукупність матерії і простору від 0 до RK і у формулу релятивістського перетворення підставити деяке “середнє значення швидкості”, відповідне R = 0,5RK, V = 0,5VK.

При підстановці цих значень у перетворення отримуємо тотожність!

Спроба “уточнити оцінку” по точках RT = 0,25RK, 0,75RK тощо по “половинках відрізків” дає ту ж тотожність. Тобто виходить, що в макромасштабі перетворення тотожне закону Хаббла. Залишається нагадати, що саме релятивістське перетворення, а також і структурна взаємодія “придумані” без якої-небудь згадки про закон Хаббла і незалежно від нього (сам-то він був встановлений експериментально).

Звернемо увагу і на те, що саме “уточнене значення швидкості розгону VT”, відповідне уточнюючій точці RT, відповідно до процедури уточнення (діленням відрізка навпіл) може бути встановлено тільки з точністю, пропорційній половині “уточненого радіусу RT”, або, що те ж саме, точність вимірювання постійної Хаббла не може бути кращою 50% на кожному кроці уточнення. У момент початку написання цієї книги різні теорії і вимірювання давали значення H від 40 до 100 км/с на мегапарсек (1мпс = 3,1х1024 см.). Найостанніше відоме нам повідомлення на середину 1999 року приводить оцінку від 60 до 80 км/сек.

Цей факт має і зворотну сторону, це означає, що ніяким прямим вимірюванням не можна встановити “хто винен у наявності червоного зсуву” – чи то розгін матерії всередині “декартового ящика”, чи то “облаштування самого простору як гармонійної шкали”.

Втім, непрямі підтвердження на користь “гармонійного структурного простору” є в достатній кількості, хоч би в тому сенсі, що в моделі Всесвіту, що має замкнуту Риманову топологію, але “вкладену в декартовий ящик”, повинні були бути виявлені “примари”, об’єкти, випромінювання від яких проходить “по великому кругу”, проте, не дивлячись на цілеспрямований пошук, таких не виявлено.

Порівняємо деякі інші параметри. При H = 100 км/с на мпс RK3000 мпс. Молодші поділки “повної гармонійної шкали простору” повинні при цьому відповідати 3000/1024 3 мпс. Це той характерний розмір, на рівні якого повинно виявлятися “внутрішнє стиснення гармонійної шкали”, тобто з істотно несилової структури простору повинна виникати деяка “жорстка”, “силова” взаємодія. Проте, “далекобійність цієї взаємодії по прямій” не повинна тягнутися далі, ніж на половину сусідньої поділки шкали, тобто більше, ніж на D = 6 мпс.

Якщо тепер припустити, що гравітація розповсюджується із швидкістю світла і підрахувати “далекобійність” гравітаційної взаємодії для матерії, що розбігається, то отримаємо якраз цю саму величину.

Виявляється, що характерний розмір найкрупніших скупчень галактик не повинен перевершувати D = 6 мпс. Тобто речовина повинна бути розподілена у Всесвіту саме як “піна” з товщиною плівки в межах d 6 мпс і “характерним розміром міхурів” DП (1/16...1/128) RK.

Виходить, що картина в цілому практично в точності збігається зі спостережуваною для прийнятої величини Н, але відмітимо, відносні масштаби картинки не повинні залежати від величини Н, навіть якщо вона не є абсолютною постійною по всіх точках простору.

Залишається додати до сказаного найбільш обережне, а тому здається найбільш вірогідне припущення.

Гравітація не виникає зі структурної взаємодії, а вона сама породжує структуру взаємодії “тоншої”, “більш дрібномасштабної”, ніж структура Всесвіту-в-цілому. Сама ж структурна взаємодія проявляє себе як “вмістилище”, що утримує Світ-як-Ціле, оскільки для нього (структурної взаємодії) немає “граничної швидкості”, а значить і “граничного радіусу далекобійності”. Але у такому разі, Всесвіт, що розширюється, повинен “коли-небудь” розлетітися “безслідно” і більше “ніколи не зібратися”, проте (знову ж таки Але!) це може відбутися лише в “знеособленому просторі декартового ящика” {258. Знову нагадаємо, ящика, хай і забезпеченого деякою кривизною, але влаштованого як декартовий добуток лінійних одновимірних “координатних осей”, тобто такого, що має деяку апріорну метрику.}.

Присутність “надм’якої”, несилової структурної взаємодії приведе до наступної картини.

За межами RK починається наступний інтервал “надшкали абсолютного простору”, де “швидкість розширення самого простору” стає більшою , тобто це буде вже інший, “не наш” простір і в релятивістське перетворення треба підставляти вже інші значення.

Поступаючи за тією ж методологією, що й у попередньому випадку, який привів до тотожності із законом Хаббла, але вже з урахуванням того, що “швидкість відходу межі” v(R) при R > RK стає більшою с отримаємо, що при R = 2RK “релятивістське стиснення” рухомого “матеріального об’єкта” повинно припинитися, а його “власний час” повинен поміняти знак (напрям).

Можна інтерпретувати це так: матеріальний об’єкт буде в “подовжньому напрямі стиснутий “до товщини елементарної частинки”; у “поперечному напрямі” – розірваний швидкістю розгону; “все, що залишилося” – “провалиться в минуле”.

Якщо спробувати уявити це точніше, то за рахунок розширення простору об’єкт стане не “коржиком”, шматком площини, а “міхуром”, стінки якого стоншуються до квантового масштабу і він “лопається зсередини”. Тільки у цьому місці треба неодмінно припинити спроби прямої інтерпретації формул, спроби отримати подання про реальну картину “безпосередньо з формули” і повернутися до самої постановки завдання, до постановки уявного експерименту.

Спершу треба пригадати, що для R > RK сама початкова посилка моделювання, а саме опис взаємодії як “чисто механічного руху” вже перестає діяти – десь за порогом RK швидкість розширення самого простору, тобто “швидкість розбігання всього, що за межею” (і “самої межі” теж) стає більшою с. Але, повторяємо, не за рахунок “руху”, а за рахунок зміни масштабу, зміни самої “координатної сітки”. І при цьому зміна інваріантна і до вибору точки відліку, і до вибору початкового масштабу для побудови шкали – в даному випадку гармонійної шкали масштабів “відстані”, тому RK узятий як спостережувана (хоча частково і побічно спостережувана {259. Тобто з врахуванням і “чисто формально-механічного руху” і зміни масштабу, тобто з урахуванням суми обох “рухів”.}) величина.

Звернемо увагу на наступні найважливіші факти.

1. “Розділити” ці два феномени, “два сорти руху” неможливо ніяким спостереженням, тобто прямим вимірюванням фізичних величин, проведеним з однієї точки спостереження. Також неможливо це зробити і зіставленням різних вимірювань, обчисленням “світових констант” тощо.

2. Для “малих відносно RK масштабів” ефект, що додається до “власне механічного руху” “розширенням простору” практично невловимий. Так у вимірювані значення постійної Хаббла, виконані зараз для радіусів R 0,1RK “добавка від розширення простору” не повинна перевершувати 10-3. Але навіть якщо б ми мали якимсь чудовим чином можливість одночасно отримувати дані з двох точок на відстані порядку 0,1RK, то виявили б спостережувану розбіжність між перетворенням Лоренца і нашим модифікованим перетворенням порядку .

Втім цікаво, що ця розбіжність збігається з “коридором значень -члена”, який відокремлює “стаціонарний” Всесвіт від того, що “розбігається”. І при цьому оцінка якраз характерна для розміру “найбільших міхурів порожнього простору”, тобто для тих дистанцій, де перестає діяти яка-небудь силова взаємодія, наприклад, гравітація – адже оцінюючи “далекобійність гравітації” ми не маємо права (саме не маємо права з чисто формальної точки зору) розрізняти, який характер “розбігу”, чи то це чисто механічне переміщення в “координатному ящику”, чи то розширення “самого ящика”!!!

Простіше, а значить і справедливіше, припустити вже сказане – “і те і це”, і механічне переміщення і розширення самої координатної сітки, і “механічно розділити” ці два ефекти неможливо!

Тобто для R > RK можна спробувати використати релятивістське перетворення лише чисто формально, але не для “подання фізичної суті”.

До перетворення

,

,

,

необхідно додати умови:

  • “швидкість розбігання” , проте “загальний розмір взаємодії”x , тобто;

  • “локальна швидкість” об’єкта для будь-якого об’єкта розміром DRK, , тобто.

Якщо припустити, що розширення простору підкоряється закону гармонійної шкали, тобто спостережуване значення RK є “молодшою поділкою шкали наступного порядку”, тоді для R = 2RK час “зупиниться”, а для R > 2RK “змінить знак”.

Це означатиме, що для “внутрішнього спостерігача, який бачить обидві точки відразу” “розширення” перетвориться на “стиснення”, проте такого спостерігача існувати не може, оскільки не існує ніякої взаємодії “далекобійності такого порядку”. Втім, неважко відмітити, що це відбудеться незалежно від величини “коефіцієнта розширення простору”, це означатиме лише інший “зовнішній масштаб” для оцінки RK.

Тобто “розширення” повинно перейти в “стиснення” незалежно від масштабу, масштаб є інваріантом, досить визнати один тільки факт розширення простору!

Проте при цьому, як би “далеко” “миттєво” не переміщався спостерігач по світовій лінії, він бачитиме одну і ту ж картину з одними й тими ж значеннями H, і інших світових констант і той же самий “напрям часу”.

Виходить, що одне і те ж релятивістське перетворення з урахуванням всього лише двох фактів – квантованості Світу і структурної взаємодії (коефіцієнта розширення простору не рівного нулю) переходить на граничних значеннях в описи двох меж.

“Знизу” – опис хвильового ящика в зовнішній, дотичній системі координат.

“Зверху” – опис сфери RK”, що “вічно віддаляється, в системі “внутрішніх оцінок координат”.

Очевидно проглядається і ще один збіг оцінок, отриманих із різних уявлень.

Через “тікання самої системи координат”, тобто розширення простору, максимальна швидкість переміщення “великих” матеріальних об’єктів {260. Галактик, скупчень галактик тощо.} (механічна швидкість щодо простору) не може перевищувати оцінку =~ 0,1 с, окрім деяких “особливих точок” {261. В масштабі Всесвіту і справді “точки”.} - падіння матерії на межі “чорної дірки”, відрив оболонки “зверхнової” тощо.

Ця оцінка добре узгоджується і з розміром найбільших “міхурів порожнього простору”, і з оцінкою “далекобійності” гравітаційної взаємодії. Все це разом природним чином породжує спостережувану картину Всесвіту – піна з “порожнього простору”, “плівкоутворювача” – матерії, гравітація виконує роль сили поверхневого натягу. Втім ця модель, як і всі без винятку інші, достатньо умовна, не треба про це забувати.

Корисно взяти до уваги і наступне: не існує способу “реконструювати облаштування” спостережуваної частини Всесвіту тільки на основі зіставлення спостережень із однієї точки. Число рівноправних моделей в будь-якій прийнятій теорії залежатиме від кількості симетрій, що породжуються вільними параметрами моделі (такими як, наприклад - член) і способом параметризації.

Тим більше безнадійна спроба експериментальної, тобто заснованої тільки на спостереженнях, реконструкції “того, що за межею RK” і всього Всесвіту-як-цілому. Залишається тільки один реальний шлях – уявний експеримент. Але при цьому не слід забувати, що завжди залишається можливість непрямої верифікації моделі шляхом зіставлення динамічних параметрів, оскільки такий об’єкт як “весь Всесвіт-у-цілому”, поза сумнівом динамічний. Інша справа, що потрібно розібратися, які параметри можна вважати загальними для “всього в цілому” і які – тільки внутрішніми для деякої частини.

Таким чином нам залишається тільки спробувати реконструювати космологічну модель шляхом уявного експерименту з урахуванням вже сказаного і базуючись на принципі найбільшої простоти гіпотез.

Почнемо реконструкцію з наступного зауваження. Якщо Всесвіт-у-цілому є динамічною системою, то в ній повинні бути присутніми ієрархія періодичних (і квазіперіодичних) процесів, у тому числі і деякий генеральний (квазі-) періодичний процес. Це означає, у свою чергу, що існує така реалія як загальносистемний час, власний час системи. Подивимося як цей час можна співвіднести з фізичним часом, який присутній в поданнях фізики, зокрема, в релятивістському перетворенні.

Поняття часу базується на однонаправленості причинно-наслідкового зв’язку, причому в наступному сенсі (і лише так!).

Якщо в деякій системі U (об’ємі простору) спостерігаються два явища a1 і a2, зв’язані деякою взаємодією, то тоді, якщо a1 наступає раніше a2 за відліком загальносистемного (тобто загального для всього U) часу, - слід іменувати a1 “причиною”, a2 – “наслідком”.

Відмітимо, це дуже важливо, що іменування “причина” і “наслідок” сприймаються як аксіома, тобто “доказ”, яка-небудь додаткова умова їх іменування (позначки) не потрібна за визначенням. Момент цей виділений спеціально, щоб розповсюдити в точності ту ж саму аксіому на подальші міркування нічого не втративши і не додавши {262. Насправді підміна понять настільки прижилася у всіх без винятку і феноменологічних і аксіоматичних побудовах, що вже серйозно обговорюються “порушення причинно-наслідкових зв’язків” у деяких спостережуваних явищах, наприклад, в квантовій механіці при дослідженнях елементарних частинок.}.

Поширюючи міркування на весь обсяг сфери радіусу RK приходимо до того, що “загальносистемний час” для неї визначається як результат суперпозиції (не треба визначати, якої суперпозиції) всіх (зокрема ще й невідомих) взаємодій.

Таким чином час по суті “антивектор”, направлений по лінії спостереження, тобто по світовій лінії від поверхні сфери RK до центра, точки спостереження. Але оскільки однонаправленість причинно-наслідкового зв’язку і часу системи ототожнені вже за умовчанням, то у всіх розрахунках, більше того у всіх моделях використовують модуль вектора, все інше (кривизна світової лінії, напрям вектора тощо.) просто втрачаються в результаті умовчання.

А суть то якраз в тому, що для отримання відміток часу треба отримати сигнал, повинна здійснитися взаємодія цілком енергетичного толку, а що використовується при цьому як лічильник – період обертання планети, період напіврозпаду тощо. – якраз не істотно. Інакше кажучи, фізичний час – природна, задана всією сукупністю взаємодій шкала для “відмітки причинно-наслідкових зв’язків”.

Дистанція RK за визначенням та відстань, на якій припиняється “пряма досяжність” всіх відомих взаємодій. При нашому припущенні (про “гармонійне облаштування простору”) на дистанції 2RK повинно припинитися всяке, у тому числі і опосередковане досягнення яких-небудь силових, енергетичних взаємодій. Тобто час повинен поміняти знак не через формули, теорію, а для того, щоб зберегти напрям (тобто порядок іменування) в причинно-наслідковому зв’язку за заданих умов, тобто скінченій швидкості всіх силових взаємодій і спостережуваному розширенні Всесвіту (тут не важливо, чим це розширення насправді викликане).

Слідуючи далі по світовій лінії ми потрапимо на дистанції 4RK в сферу, де системний час в точності “зворотний” нашому, а ще через таку ж дистанцію повернемося у наш час (“що має наш напрям”).

Виходить, що Всесвіт-у-цілому складається з двох “половинок”, кожна з яких є “дуже віддаленим минулим” для іншої, а саме відлеглим на 4ТВ, де ТВ – час “від початку” в моделі з “Великим вибухом”. “Повний період загальносистемного часу” для “цілого” оцінюється як 8ТВ.

Тобто модель виявляється замкнутою сама на себе по тимчасовій координаті. Час таким чином виявляється трьохкомпонентним псевдовектором, компоненти якого не підсумовуються, але залишаються ортогональними.

Загальносвітовий час ми не можемо безпосередньо заміряти, можна тільки спостерігати наслідки його наявності як “дуже слабку”, важко спостережувану анізотропію всієї сфери RK як цілого.

Власний, внутрішній час сфери RK або час спостерігача, що знаходиться в її центрі, – це той скалярний фізичний час, який використовується за умовчанням у всіх розрахунках і моделях. Можна назвати його унітарною метрикою для подання причинно-наслідкових рядів, яка породжується сукупністю всіх присутніх всередині RK взаємодій.

У міру віддалення одна від одної двох точок, тобто центрів сфер RK що пересікаються, одна компоненту “перетікає” в іншу, системи “обмінюються компонентами вектора”, видимий з центру однієї сфери час як би перетікає, всмоктується всередину іншої системи у міру того як вона йде за межі досяжності взаємодій, тобто за межі можливості реалізації причинно-наслідкового зв’язку.

У доступних нашому спостереженню масштабах цей процес “відходу часу всередину”, у внутрішньосистемний час ми можемо спостерігати (у “прямому експерименті” або в уявленні, в моделі) в тих випадках, коли система дуже жорстко структурується, виділяється як автономна і повністю самодостатня, а саме:

  • релятивістські ефекти (і у моделях, і у фізичних експериментах);

  • перехід до квантово-механічних масштабів, електрон “навіки примерзає” усередині хвильового ящика, утворюючи стабільний атом {263. А для подання того, що і як відбувається “усередині ящика” потрібні вже свої правила – квантова механіка.}.

Той же самий ефект спостерігається на високих ступенях організації інформаційних систем, але вже із зворотним знаком, час не “втягується” всередину системи, а “виштовхується” з неї, до тих пір, поки всередині не залишиться “пів тика”, половина кванта “внутрішньосистемного часу”.

Природний інтелект, система , так і не закінчує генеральний цикл управління, скільки б не існував фізичний носій, тобто її внутрішньосистемний час прагне “розтягнутися в нескінченність зсередини”.

При всьому сказаному, спостережуваний і доступний вимірюванню час як інтегральна, узагальнена характеристика (метрика) процесів для будь-якого об’єкта R<<RK залишається “однокомпонентним скаляром”.

Тобто ми повинні представляти Всесвіт-у-цілому як чотиривимірне просторово-часове утворення, те ж і в спостережуваній частині і в решті всіх частин, тільки діють у них різні компоненти псевдовектора часу.

Умовно зобразити чотиривимірну сферу можна як на рис. 15.2 або як її “двовимірну проекцію” (рис.15.3), де:

TO – “загальносистемний час Всесвіту як цілого”;

TН – спостережуваний фізичний час;

-TH – час в “протилежній частині”, що є “дуже віддаленим минулим” або “майбутнім”;

B – спостережувана частина Всесвіту, тобто половинка вкладеної тривимірної сфери радіусу RK.

Із малюнка 15.3 випливає цікава властивість пропонованої космологічної моделі. Хай Всесвіт існує багато довше, ніж “час від Великого вибуху”, тобто ТО пройшло багато оборотів. Тоді, оскільки за межами RK матерія, що заповнює півсферу RK, і гравітаційне поле нею породжене “тікають” одне від одного, то через багато обертів То вся чотиривимірна сфера виявиться заповненою “дуже старим гравітаційним полем”, оскільки поле несе енергію і ні з чим не взаємодіючи (воно “забране” розширенням самого простору) нікуди “подітися” не може.

Це означає, що в експериментах ми спостерігатимемо дію деякої неіснуючої маси, яка приблизно в 31 раз перевершує масу видимого Всесвіту (ув’язненій в межах RK). Причому відмітимо – незалежно від “дійсного значення” RK або “загального обсягу Всесвіту”. Інакше кажучи, в моделі “автоматично” знайшлася “чорна маса”, що само по собі непоганий аргумент на користь цієї моделі.

Інші цікаві властивості моделі:

  • Всесвіт-як-ціле – динамічно стаціонарний об’єкт, “Великий вибух” для моделі не потрібний;

  • механічні швидкості переміщення макрооб’єктів не перевищують 0,1с, окрім деяких “особливих точок”;

  • для реалізації моделі не потрібні які-небудь невідомі силові взаємодії (надшвидкі, наддальньобійні тощо.);

  • відмінності від “традиційних” моделей Фрідмана, Ейнштейна, Леметра тощо (експериментальні і розрахункові) не можуть перевищувати за оцінкою постійної Хаббла 10-3, за оцінками динамічних параметрів 5х10-5.

Що ж по суті нового введено в побудову, в логічну основу моделі?

По-перше, визначення часу як що природно виникає за допомогою здійснення силових взаємодій шкали для нумерації причинно-наслідкових послідовностей. Тобто загалом цілком традиційне визначення за винятком одного: ніякого “іншого власного часу” не існує.

По-друге, феномен структурної взаємодії, припущення про те, що сукупність матерії, тобто всіх силових взаємодій не тільки скривлює метрику простору, але взагалі створює її. Без наявності матерії, силових взаємодій взагалі неприпустимо говорити про метрику простору {264. До цього висновку ми підходили вже багато років тому з інших міркувань, займаючись, зокрема, проблемою “розпізнавання образів” і тоді ще, інтуїтивно відчуваючи необхідність уведення “метрики сенсу”, намагалися шукати оцінки “семантичної цінності” в розумнішому вигляді, ніж вагові коефіцієнти, як характеристики “сенсу”. Але в тому і суть, що поняття здавалося б практично еквівалентні, по суті абсолютно різні. “Метрика сенсу” породжується контекстною взаємодією, але не може бути введена як набір апріорних семантичних коефіцієнтів. Тепер же стає зрозуміло – Світ контекстно-залежний. Звідси Всесвіт – об’єкт класу І. Скільки ж? Чи допустимо поширювати введену вище шкалу - на об’єкт такого класу? Вважаємо доцільним поки що цього питання не зачіпати, позначивши Всесвіт як Гіперсуб’єкт. Це складний об’єкт, що творить метрику як і будь-яка система на КЗ мові.

Але всі складні системи інтелектуальні, бо інакше некеровані. Ну помилився Боулдінг і в цьому, Всесвіт не друга група, не механіка і не “складні зумовлені рухи”, а щось якісно інше. Не забуватимемо, що поняття управління вже на рівні організації - виходить за рамки командно-сигнальної парадигми, та і першої групи у формулюванні К.Боулдинга у відкритих системах бути не може, це група “вигаданих моделей у вигляді природних законів”, а вони у відкритому світі контекстно-залежні, як би нам не хотілося “стабільності і порядку”. Не просто було подолати механіцизм при переході від складних систем до взаємодії їх елементарних складових, у вивченні законів фізики, хімії, взагалі у відношенні до явищ, як таких. Відносно ієрархій систем, що ускладнюються, напевно ситуація буде не простіша. Але закони, керуючі взаємодією структур, а не нагромадженням елементів, що повторюються, повинні бути, бути складнішими, але і зрозумілішими в своїй складності. Не залежно від того, яка буде прийнята термінологія, які будуть розроблені формалізми для систем, “складніших”, ніж розглянуті нами випадки, базовий ряд структур - і закони, ними керовані, залишаться незмінними, оскільки це єдиний шлях на даний рівень організації систем. Єдиний, нагадуємо, в тому сенсі, що, системи класу непредставимі теорією (численням предикатів) 3-го, 4-го, n-го порядків, а існують тільки як сукупність динамічних процесів перерахування предикатів.

Тут вже не діють закони формально-аксіоматичних систем, а тільки закони узгодження потоків більш ніж зчисленої потужності. І математика у результаті прийшла до того ж висновку – загальний закон виникнення порядку з хаосу представимий тільки на рівні “оболонки”, загального рівняння, що “всередині”, які там поміщені процеси і взаємодії – не важливо, від підінтегральних функцій потрібна лише одна властивість – уявність.

Що відбудеться при переході від систем до рівня Всесвіту, суті, що включає за визначенням не “менше, ніж все”, які там існують ступені, рівні організації і подання – напевно завдання наступного рівня складності. Виходячи з принципу економії ми можемо лише припустити, що і там діють ті ж загальні закони узгодження структур, правила конструювання відкритих систем. Проте останнє зовсім не означає, що нам, тобто системам класу доступний адекватний апарат подання, так само як системи класу , у свою чергу, не представимі ніякою кінцевою сукупністю скінчених автоматів.}, воно не має “власної, початкової метрики”, але має тільки одну властивість – розширюватися “досить швидко”, щоб вміщати будь-яку сукупність взаємодій, виходячи з правила “з цілого виходить ціле без залишків і абсолютних порожнеч”.

При цьому поняття “Абсолютна порожнеча” – цілком реальне, це не термінологічний фокус, простір має топологію однорідну і ізотропну “у великому, окрім особливих точок”, абсолютна порожнеча – втрата цієї топології. Тобто абсолютна порожнеча реальна як внутрішність елементарного кванта простору. Структурна взаємодія і означає підстроювання наявної топології до сукупності всіх фізичних взаємодій так, щоб зберегти її вигляд, але при цьому вмістити всю сукупність “матеріального”. Це означає: “...так, щоб зберегти напрям нумерації причинно-наслідкових послідовностей навіть скільки завгодно віддаленої опосередкованості силових взаємодій, тобто навіть у випадках віддаленості далеко за межі далекобійності силових взаємодій”.

Проте дуже цікаво, що “дійсне значення” коефіцієнта розширення простору, тобто постійної H, зміряної якимсь “зовнішнім масштабом” RK і тому подібне вирішального значення не мають, та і взагалі не мають значення для стійкості моделі як цілого з “чисто формально-механічної точки зору”. Тільки звернемо увагу на те, що і саму “чисто формально-механічна точку зору” в таких масштабах, за межами досяжності будь-яких смислових взаємодій, стає досить умовною.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.