15.7. Узгодження структур об’єкта і теорії
З чисто формальної позиції вище проведена заміна метричного “декартового ящика” на “топологічний ящик”. При цьому відбувся чудовий перехід – для очевидного з’ясування стійкості і коректності моделі стають не потрібні “загальні рівняння” – достатньо логіки, логічного зіставлення спостережуваних феноменів, вимірюваних величин і відомих, вже “традиційних” формальних моделей.
Тобто міняється сама структура теорії, відбувається те, що і повинне відбуватися відповідно до ТСУ при переході до систем наступного порядку організації (в даному випадку в сенсі “розмірів”), тільки і саме поняття “розміру” вже не геометричне, а має сенс “сукупності всього”.
Можна заперечити, що і сама структурна взаємодія “у справі”, по суті “конкретного для фізики” не потрібно – досить визнати “ефір”, “абсолютно м’який”, несиловий топологічний ящик замість декартового – спочатку існуючої метрики.
Дійсно, структурна взаємодія як гіпотеза про Другу половину – Інформаційний Всесвіт, використано тільки як підказка для конструкції моделі, можна б структурну взаємодію і “викинути”. Але тоді повинен подіяти закон інформаційної ентропії, відрив інформаційного Світу від фізичного і руйнування всіх структур відразу, у тому числі і теорії.
Цей факт ми вважали за краще позначити явно як “співвідношення невизначеності – 4 або “правило виходу за межі раціонального”. Чудово, що для будь-якої можливої теорії співвідношення невизначеності–5 тощо не потрібне, досить визнати всього чотири.
Ми вважаємо за краще залишити вказану вище гіпотезу для обговорення фізичних спостережуваних явищ виключно виходячи із двох міркувань:
Ідентичності топології інформаційної і енергетичної половинок і самої наявності топології, а топологія це вже зовсім “не абсолютне ніщо”, вона не могла “узятися нізвідки”;
“Принципу економії”, простір не розширюється “абияк”, а це розширення до деякої міри кероване “Інформаційним Всесвітом” на рівні “так, щоб без надлишків”, тим паче, що таке управління не вимагає “прямих енергетичних затрат, а тільки відстежування інформації “про правильність причинно-наслідкових рядів”.
Причому ми наполягаємо, хоч і не сподіваємося, що це когось переконає – це не філософія, не філософська концепція (тим більше який-небудь “ізм”) – це в чистому вигляді методологія, механіка самого дослідження, тобто робоча гіпотеза і лише.
Ми зовсім не намагаємося тут встановити в чому суть причини і наслідку, можна стверджувати або не стверджувати, що ці правила гри встановлює хтось, просто йдеться про збереження одного разу прийнятого порядку нумерації, про те, що напрям причинно-наслідкової логіки не може мінятися без причини “сам по собі”.
Можна дати цьому й інше пояснення. Так само як у механіці прискорення має “природний знак”, ступінь рухливості контексту має зумовлений напрям, він збільшується у бік верхніх контекстів. На третьому рівні з’являється несигнальна (відносна) рухливість контексту і вона зростає на вищих рівнях. У системі, що містить за визначенням всі можливі актуальні контексти, у Всесвіті, це правило повинно знайти статус закону.
Приведемо декілька чисто методологічних наслідків.
1. У термінології зручніше не змішувати поняття когерентності і узгодженості, а навпаки, закріпити за ними окремий сенс {265. На ділі ці поняття вже стали еквівалентними значною мірою “завдяки” автоматичним перекладам робіт і небажанню підбирати точні смислові еквіваленти термінів, спочатку consensus і coherent достатньо різні речі.}. Узгодженість – недосяжний в закінченому вигляді стан, процес, аналогічний граничному переходу, досяжному лише теоретично. Поняття узгодженості подає (визначає) динамічний стан “більшості” (в деякому розумінні) об’єктів і процесів, тобто структур. Когерентність – граничний випадок узгодженості “досить жорстко організовані структури”, коли породжується в результаті ще одна структура як самостійний феномен.
2. Модель Всесвіту сконструйована тут не оглядаючись на особливості множини відомих вже моделей, а чисто логічно, виходячи з найбільш простих припущень, і зроблено це навмисно. І зовсім не від нехтування інших концепцій, навпаки для демонстрації того, як концепцію можна побудувати з компонентів загальновідомих і загальновизнаних, з мінімальної їх кількості і найпростішим чином.
Тим цікавіше спостерігати як “автоматично” узгоджуються властивості найрізніших моделей, спостережень і концепцій і зв’язуються єдиним логічним ланцюгом – релятивістським перетворенням шляхом доповнення його граничними умовами (за масштабами від квантового до Всесвіту-як-цілого).
Але
при цьому “екзотичні концепції”, тобто
“великі вибухи”, “супервзаємодії”,
простори високих розмірностей опиняються
просто “не біля справ” – все чудово
виходить і без цього (хоча і з результатами
застосування “екзотики” суперечності
не виникає) {266.
Пригадаємо, з нашої теорії, з ТСУ витікає,
що динамічні параметри не можна “оцінити
чисто експериментально”, точніше, ніж
5х10-5,
а це якраз діапазон значень
-члена,
що відокремлює в ейнштейнівській
космології модель, що “стискається”,
від “стаціонарної” і від тієї, що
“розбігається”
Це, зокрема, і означає, що сторонньої інформації в Природі існує скільки завгодно більше, ніж актуальної і ми вільні “витягувати з не нашого інформаційного світу” яке завгодно число “однаково-поганих” або “однаково-хороших” (що одне і те ж), але абсолютно не адекватних реальності космологічних моделей – якщо забудемо про принцип економії, про необхідність знати, навіщо ми щось робимо.}.
3. Представляється, що з викладеного вище матеріалу виявити інформаційний Всесвіт шляхом “прямого фізичного експерименту” достатньо важко, або взагалі неможливо.
Пояснимо ще раз. Із аналізу експерименту не можна вивести існування інформаційного Світу. Будь-який його прояв можливо пояснити як деяку властивість матерії, можливо незалежну від всіх інших, тобто фундаментальну властивість. Залишається дилема: або допустити нескінченне число фундаментальних властивостей матерії, або визнати фундаментальну суть Інформації, її світопобудовчу роль, скінчене число законів взаємодії структур (тобто правил ТСУ), інакше кажучи – наявність інформаційного Світу. Ми вважали за краще позначити цю дилему, цей вибір явно, позначити як співвідношення невизначеності–3.
У будь-якому випадку все це зовсім не означає, що не можна “витягувати з інформаційного Світу” теорії і моделі не адекватні нічому в нашому реальному фізичному Всесвіті, а то і зовсім шкідливі або навіть смертельно-небезпечні для цивілізації-як-цілого, більше того, цілком можлива фізична реалізація деяких із них.
І все-таки експеримент, пов’язаний з виявленням інформодинамічних систем як таких, із виявленням фізичних ефектів, що породжуються нефізичними потоками, поставити цілком можна, виходячи з деяких додаткових міркувань, що ми і опишемо в наступному розділі.
4. Цілком логічно припустити, що розвиток фізики (як цілого і експериментальної і теоретичної) і всієї науки в цілому достатньо близько підійшов до деякої “структурної” межі свого розвитку.
Вся або майже вся фундаментальна, природна суть вже виявлена, завдання переходить в іншу логічну галузь. Суть не в тому, щоб знайти якусь невідому суть (для екстремальних умов такі неминуче виявлятимуться) – головне завдання в тому, щоб “знайти своє місце” вже відомому. Інакше кажучи, “камені вже викопані, настав час не розкидати їх, а збирати”. Так чи інакше, а нову фізику доведеться будувати по новому, шляхом узгодження, а не революцій.