12.3. Деякі наслідки і перспективи

Отже, в результаті моделювання (синтезу імітуючої структури) ми отримали деяку “суперструктуру”, за визначенням (за способом її побудови) придатну для розміщення в ній будь-яких “моделей даних” в найширшому сенсі. У постреляційному підході була б потрібна модель даних довільної і дуже великої розмірності і відповідна модель розподілу пам’яті. Cache’-технологія чи qWord потребували б окремих структур для реалізації багатовимірної моделі даних і механізму управління цією моделлю – механізму навігації.

У нашому ж випадку і моделі даних довільної розмірності, і механізми їх інтерпретації і подання (зовнішнього відображення) упаковуються в єдину структуру, в два тривимірні конуси складених основами, причому незалежно від конкретних розмірностей моделей даних, просто через внутрішню самоподібність від базового “комірки”, структури інфокварка до загальної топології.

Одна “половинка” структури – “те, що видно” (матеріальний конус), інша – “те, що відоме” (інформаційний). Розділення половинок, тобто “місце контакту стрічних дерев” є стан сприйманої картини світу на момент t = t0, тобто “внутрішнє дзеркало”.

Але в цілому, в динаміці, а, як ми вже умовилися в постановці завдання, що розгляд без динаміки безглуздий, “дзеркало” – деякий віртуальний простір, який, також повинен мати деякий внутрішній устрій, хоч би на рівні топології і псевдометрики. Про псевдометрику тут мовиться тому, що дзеркало це тільки частина процесу побудови тієї метрики, в якій система бачить себе, деяка сукупність інтервальних шкал, породжувана W граматикою.

Мінімальним елементом структури, придатної для вирішення завдання створення інтелекту, є чотиривимірний конус (дерево 1-2-4-8). Але це і максимальна структура, яка укладається за тим же законом у тривимірну апаратуру, – у вигляді зустрічних дерев.

Якщо ж ми спробуємо ввести в три вимірювання щось складніше – неминуче з’являться додаткові проблеми, а значить і спеціальні засоби для їх вирішення, а далі все це почне розмножуватися лавиноподібно.

Тут же доведеться вирішити деякі проблеми, математиками вже сформульовані, наприклад, спершу для плоских мереж, причому, якщо не рекурсивним, то хоч би одноманітним способом, щоб уникнути лавинного зростання витрат. Нагадаємо тільки, що і для вирішення проблеми переповнювання таблиць нічого окрім їх (таблиць) перерахування (тобто того ж дерева) поки що не придумали і навряд чи що-небудь вдасться винайти.

Якщо говорити про фактичний устрій “апаратури” в природних системах, то знову ж таки представляється найбільш вірогідним використання в них вже згаданих вище шестикутних структур. Такі структури володіють цілими рядом корисних і цікавих властивостей:

• з усіх боків симетричні;

• щільно заповнюють площину і не тільки площину, але і “злегка вигнуті” поверхні хвильових фронтів;

• зручно, за тим же законом, проводиться “укладання” шарів і організовується дроблення;

• досягається найбільш щільне укладання циліндрів (хвилеводів) навколо “арматури” - центрального “дроту”;

• по шестикутній сітці розташовуються вузли при інтерференції хвильових фронтів від “щільно упакованих точкових джерел”;

• виходить відповідна надмірність. Трикутник – замало, оскільки один із елементів повинен бути використаний для зв’язки (посилання), тобто якщо будувати структури з таких елементів у пам’яті, то взаємодоповнюючі, парні структури можуть бути тільки тривіальними – лінійними. Наступна “симетрична навколо себе” структура, восьмикутник - “погано упаковується”.

Що стосується наших інструментально-топологічних проблем, то тут ситуація представляється в наступному розрізі.

Для систем інформаційного типу, тобто “проблемних галузей” з досить добре відомою динамікою (швидкістю “росту”) обсягів і структур рівнів, доцільно використовувати “найбільш природні” для зовнішнього подання структури (списки, сторінки, таблиці, у тому числі і “розкривні всередину”, таблиці відношень тощо.) – все визначається, в основному, компактністю і надійністю механізмів.

Як механізм міжрівневої організації, а також для систем з погано прогнозованою динамікою явно переважно використовувати механізм типу “помічених дерев”. Він “достатньо зручний” для архітектури звичайних комп’ютерів.

Для систем із високою динамікою, а також у випадках, коли можна чекати прояву “ефекту структурного резонансу”, доведеться піти на витрати з розробки строго рекурсивного механізму (може бути два – для внутрішньорівневої і міжрівневої організації, але що мають взаємно-однозначне відображення структур, високу швидкодію і абсолютну надійність цього відображення). Також доведеться передбачити витрати на розробку механізмів, що забезпечують появу і використання “структурного резонансу”, у тому числі і витрати на надмірність по пам’яті, швидше за все, дуже чималі. Інакше ж необхідно погодитися на звуження класу застосувань системи і звести її до деякої обмеженої галузі (або сукупності таких).

Приведемо декілька зауважень щодо “псевдоінтелектуальних” систем, забезпечених деяким рівнем “гіперконтексту”, тобто тих, які вище названі МБЗ.

По-перше, звернемо увагу на те, що такі з’являться в осяжному майбутньому як компактні системи, але не як розвиток мереж. У “мережевому варіанті” порушується умова “структурної компактності” верхнього рівня і все вироджується в набір систем попереднього типу, хай і сполучених якимсь дуже складним “автоматизованим довідником”.

По-друге, неминуче з’явиться наступне:

• поведінка такої системи практично нерозрізнима від “дійсного інтелекту” у вельми широкій проблемній галузі (ширше, ніж галузь, що “природно структурується”, – інакше навіщо систему взагалі створювати?);

• у системі безперервно працюють механізми “структурного резонансу” (інакше як же вона такою стала – не тільки структурувалася в рамках “природної проблемної галузі”, але і перейшла в наступний клас?);

• неминуче виникне (і чималий) потік запитів, що по суті явно виходять “за рамки”, але формою цілком коректних.

Але тоді, неминуче і достатньо скоро наступить момент розпаду гіперрівня.

Припустимо ми передбачили усередині системи “модуль самозбереження” і вона не розпадеться, гіперрівень вдасться утримати від деструкції, і система видаватиме відповіді. Як відрізнити “такі” відповіді від “отаких”, “правильні” від “неправильних”, – це предмет окремого розгляду, нерозривно пов’язаного з проблемами контекстного аналізу, проблемами з’ясування граничних можливостей інформаційних систем і іншими аналогічними питаннями.

Залишається додати до цього набору правила, командувачі процесами руйнування систем.

Це питання цікаве з багатьох причин. Зокрема, найбільш дороге і цінне, що є в комп’ютерних системах – бази даних до цих пір все ще “регулярно помирають” і їх доводиться відроджувати буквально вручну, а то і взагалі створювати нові.

Проте, не дивлячись на всі неприємності і матеріальні затрати, не дивлячись на те, що техногенні системи все ще найпростіші, нічого істотного (окрім самого факту розпаду) про “закономірності саморозпаду” ми поки що так і не виявили.

Головна причина тут у тому, що навіть “найстрогіша формально спроектована і строго експлуатована” база все одно існує реально як відкрита система, яку розробник примусово вважає замкнутою. А це означає, що практично завжди і скрізь процеси саморуйнування і взаєморуйнування настільки щільно взаємозв’язані, буквально втиснуті всередину один одного, що розділити їх практично неможливо.

Тим цікавіше поспостерігати як правила розпаду майже самоочевидно проявляють себе в найбільш складних, наприклад, соціальних системах, де буквально все хитко текуче, погано спостережуване {192. Спостерігати – це не тільки бачити (в межах можливостей мови опису), але й оцінювати, а оцінок завжди більше, ніж самих спостерігачів. Соціометрія і зовсім гра в наперстки.}.