Іменний покажчик.

Даладьє Едуард (1884-1970 р.) – французький політичний і державний діяч. Був одним із лідерів партії радикалів, неодноразово входив до складу керівництва, був прем’єр-міністром у 1933-1934 рр., 1938-1940 рр. Як лідер партії радикалів, приймай участь у Народному фронті та сприяв його перемозі. Політика Даладьє призвела до поразки Франції від Німеччини у 1940 р. Після завершення Другої світової війни Даладьє виступав проти колоніальної війни Франції у Індокитаї (1945-1954 рр.), проти антидемократичних статей Конституції П’ятої республіки.

Ерріо Едуард (1872-1957 рр.) – французький політик, професор філологічного факультету у Ліоні, член партії радикал-соціалістів. У 1919-1957 рр. – лідер партії. У 1912-1919 рр. – сенатор. У 1919-1940 рр. і 1945-1954 рр. депутат Палати представників. Неодноразово як міністр входив до складу різних урядових кабінетів, зокрема, як міністр громадських робіт і транспорту, міністр освіти, міністр закордонних справ, державний міністр. Очолювана ним партія виступала проти Мюнхенської угоди 1938 р. У роки нацистської окупації Франці він засуджував режим «Віщі», за що у 1942-1944 рр. утримувався під домашнім арештом, а згодом виданий нацистам та був вивезений у Німеччину. У повоєнний час був почесним головою Національних зборів Франції, автор численних історичних, публіцистичних, літературних праць.

Клемансо Жорж (1841-1929 рр.) – французький політик, член французької академії, медик за освітою. Деякий час практикував як лікар. Політичною діяльністю займався з 1870 р. – як мер Монмарту (з 1875 р. – голова міської ради Парижу). Прихильник підготовки реваншистської війни проти Німеччини. За безкомпромісні та викривальні виступи у парламенті отримав прізвисько «Тигр». Ставши прем’єр-міністром, проводив виважену політику щодо церкви та робітничого руху. За заслуги у здобутті перемоги над Німеччиною у Першій світовій війні його назвали «батьком перемоги». Був одним із авторів Версальського мирного договору. У січні 1920 спробував висунути свою кандидатуру на пост президента, але не знайшов підтримки серед депутатів-соціалістів і відмовився від подальшої політичної боротьби. Відійшов від політичного життя, зайнявшись літературною та публіцистичною діяльністю.

Мільєран Олександр Етьєн (1859-1943 рр.) – французький політик, правник за освітою і займався адвокатською практикою, брав участь у соціалістичному русі. У 1885 р. став депутатом парламенту від соціалістичної партії. У 1889 р. – міністр торгівлі та промисловості. У 1912-1913 рр. і 1914-1915 рр. – міністр військових справ. У 1920-1924 рр. – президент Франції. Змушений подати у відставку внаслідок активного втручання у політичне життя країни. У 1925-1940 рр. – сенатор.

Міттеран Франсуа (1916-1996 рр.) – Президент Франції 1981-1995 рр. Вивчав право у Сорбонні, займався адвокатською практикою. У 1939-1940 рр. перебував на військовій службі. Після окупації Франції (1940 р.) деякий час працював у Комісаріаті у справах військовополонених уряду Петена. У 1943 р. приєднався до Руху Опору. У 1946-1958 рр. та 1962-1981 рр. – депутат Національних Зборів, у 1959-1962 рр. – сенатор. З 1947 – міністр у різних урядах Четвертої і П’ятої республік. Під час президентських виборів 1965 р. був противником Ш. де Голля. У 1965-1968 рр. – лідер федерації демократичних і соціалістичних лівих сил. У 1971 р. – засновник французької соціалістичної партії (ФСП).

Петен Анрі Філіпп (1856-1951 рр.) – французький політик, маршал. Під час Першої світової війні командував піхотою бригадою, потім військовим корпусом. У 1917-1918 рр. головнокомандувач французькими військами. Він відмовився від опору гітлерівськими загарбниками і підписав Комп’єнське перемир’я. Очолював уряд режиму «Віщі», встановив авторитарне правління; виступив проти участі Франції у війні на боці нацистської Німеччини. У серпні 1945 року заарештований і засуджений до смертної кари і яка була змінена довічним ув’язненням.

Шарль де Голль (1890-1970 рр.) – французький державний діяч, генерал, військовий за освітою. Учасник Першої світової війни. Після поразки Франції у 1940 р. емігрував до Лондону, де очолював патріотичний рух «Вільна Франція», 1943 р. – французький комітет національного визволення. У 1944-1946 рр. – голова тимчасового уряду. Не отримавши підтримки у намаганні встановити сильну президентську владу, відійшов від політичного життя. У 1958 р. після військового путчу в Алжирі повернувся до політичної діяльності. З червня 1958 р. – прем’єр, з січня 1958 р. – президент Франції. Під його керівництвом підготовлена Конституція П’ятої республіки. У 1962 р. – уряд Ш. де Голля уклав Евіанські угоди, які припинили війну в Алжирі та фактично визнали незалежність цієї країни. У квітні 1969 р. – подав у відставку після того, як більшість населення на референдумі не підтримала його проекти нового адміністративного поділу країни та реформування Сенату.

Ширак Жак Рене (1932 р.н.) – французький державний діяч, президент Франції 1995-2006 р. Народився у Парижі у родині банківського службовця, освіту здобув у ліцеї Луї-ле Гран, у 1954 р. закінчив інститут політичних наук (Париж), навчався у Гарвардському університеті. Після військової служби в Алжирі пройшов підготовку в Національній школі адміністрації, яка готувала кадри для органів державного управління Франції. З 1962 р. Ж.Ширак почав працювати в адміністрації прем’єр-міністра Ж.Помпіду. У 1967 р. був обраний депутатом Національних зборів, займав різноманітні посади у міністерстві соціального захисту. У 1977 р. Ширак був обраний мером Парижу. У 1986 р. коли праві партії одержали більшість місць у парламенті, Ф.Міттеран доручив Ж.Шираку сформувати уряд. У продовж другого терміну перебування на посаді прем’єр-міністра Шираку вдалося сповільнити зріст безробіття, зменшити оподаткування підприємства, передати у приватну власність окремі, націоналізовані соціалістами, підприємства, страхові компанії, банки. Ця практика виправдала себе на виборах 1995 р., коли Жан Шерак став президентом.