39. Інститут громадянства в зарубіжних країнах: поняття, способи набуття та припинення. Європейська конвенція про громадянство. Страсбург 1997

Громадянство – це постійні (сталі) і особливі за характером правові зв’язки між індивідом (громадянином) і державою, які породжують взаємно права і обов’язки у індивіда і повноваження в державі. Така сталiсть iснує у просторi i в часi. У просторi вона насамперед виявляється в тому, що стан громадянства зберiгається за особою i в разi виїзду її за кордон. Разом з тим деякi зумовленi цим станом права i обов'язки особи пiд час її перебування за кордоном фактично не реалiзуються. Це не означає, однак, що особа втратила такi права. Окремi ж права та обов'язки особи реалiзуються саме пiд час її перебування за кордоном.

Сталiсть громадянства виявляється в його безперервностi. Безперервнiсть громадянства означає його наявнiсть з моменту набуття i до моменту припинення. Змiст стану громадянства рухливий i залежить вiд змiсту вiдповiдного законодавства, хоча сам стан при цьому залишається везмiнним. Разом з тим ця незмiннiсть не означає нерозривностi громадянства. Сталiсть громадянства є головною ознакою, яка вiдрiзняє його вiд правових зв'язкiв, що виникають мiж державою та iноземцями, якi постiйно або тимчасово мешкають на її територiї.

Розрізняють два інститути громадянства – національний (конституційно-правовий) і міжнародно-правовий. У національному праві регламентується порядок набуття і припинення громадянства, визначаються державні органи, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, і встановлюються їх повноваження. Об’єктом міжнародно-правового регулювання передусім виступають права осіб без громадянства, способи і засоби запобігання виникненню випадків подвійного громадянства і без громадянства, а також усунення відповідних колізій законів.

Набуття.

За народженням (філіація). Є головним способом набуття громадянства і характеризується тим, що громадянство набувається з моменту народження. Винятки: іспаномовні країни Латинської Америки, де розрізняють поняття національності та громадянства (громадянство – стосується неповнолітніх осіб, а національність (власне громадянство) осіб, які досягли певного віку).

Набуття громадянства за народженням ґрунтується на двох основних принципа: «право крові» (персональний принцип) та «право грунту» (територіальний принцип).

Сенс «права крові» полягає в тому, що особа, батьки якої на момент її народження були громадянами конкретної держави, набуває громадянство цієї держави, незалежно від того, на території якої держави вона народилася.(Італія, Іспанія)

За принципом «права грунту» особа від моменту народження набуває громадянство тієї держави, на території якої вона народилась, незалежно від громадянства її батьків. (принцип «права грунту» у чистому виді не застосовується ніде?)

«право крові»+ «право грунту» в більшості країн змішані. Здебільшого в основу покладений «принцип права крові», а набуття за «правом грунту» є супутнім. В США, Великобританії, Франції в основу навпаки покладений принцип «права грунту»

Прийняття до громадянства (натуралізація). Позитивним результатом натуралізації є прийняття до громадянства.акт про прийняття до громадянства у більшості країн видає глава держави, керуючись висновками, попередньо сформульованими уповноваженим державним органом (органами). У ряді країн такий акт приймає парламент.

Н. є дозвільною процедурою. Діти автоматично змінюють своє громадянство у зв’язку з натуралізацією батьків. Важливим є дотримання низки умов. Головною умовою є проживання на законних підставах на території відповідної країни(укорінення). 5 років – більшість країн, 10 років – Австрія, Греція, Португалія, ФРН, 20 років – Швейцарія, 2 роки – країни Латинської Америки. У більшості країн цей період повинен бути безперервним, однак у Греції може бути акумульованим. Дотримання конституції і законів, володіння державною мовою, наявність джерел існування (документально підтверджених).

Спрощена процедура натуралізації, наприклад в Угорщині для етнічних угорців – 1 рік. Португалія – громадянам держав, де офіційною мовою визнана португальська – 2 роки.

Також скорочення терміну укорінення через шлюб. За загальним правимо замість 5 років – 2 або 3. У Португалії з 10 до 5.

Поновлення у громадянстві (реінтеграція) відбувається в разі припинення попередньо набутого громадянства. Не передбачається видання якогось спеціального акта як це відбувається при натуралізації, а передбачена лише формальна реєстрація. Іноді поновлення трактується як прийняття за спрощеною процедурою (у Росії з 5 до 3 років).

Інші способи:

За територіальним походженням

Внаслідок усиновлення і внаслідок встановлення опіки та піклування.

Припинення

Вихід з громадянства. Пов’язаний з волевиявленням відповідної особи і як правило перспективою набуття іноземного громадянства. Свобода виходу з громадянства, однак можливості виходу можуть бути обмежені, аби уникнути апатризму. Обмежений вихід громадян, що володіють державною таємницею, якщо особа звинувачена в кримінальній справі... Нерідко вихід з громадянства передбачає наявність офіційного документа про те, що в разі виходу особа набуде іноземне громадянство.

Втрата громадянства. Відбувається поза формальним волевиявленням відповідної особи, однак вона усвідомлювала, що її дії можуть призвести до втрати громадянства. Найчастіше – коли особа добровільно набула громадянство іншої держави без процедури виходу. Також зумовлена вступом без належної згоди на державно службу в іншій країні. Іноді якщо особа протягом кількох років не знаходиться в своїй державі і не стала на консульських облік.

Позбавлення громадянства на відміну від втрати завжди є небажаним для відповідної особи і виступає як санкція за вчинене нею правопорушення. Звичайною практикою можна вважати позбавлення так званого натуралізованого громадянства, коли особа набула його внаслідок надання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів. Винятковий характер має позбавлення громадянства, набутого за народженням. У Франції особа може бути позбавлена громадянства актом президента, незалежно від способу його набуття, у випадку засудження проти безпеки держави та в деяких інших випадках. Можливість такого позбавлення громадянства обґрунтовується його зв’язком з державним суверенітетом.

Європейська конвенція про громадянство

Ця Конвенція встановлює принципи та норми щодо громадянства фізичних осіб та правил виконання військового обов’язку у випадках багатогромадянства, з якими має бути узгоджене внутрішнє право держав-сторін.

 Конвенція встановлює, що правила щодо громадянства кожної держави-сторони повинні базуватись на таких принципах: а) кожен має право на громадянство; b) необхідно уникати випадків безгромадянства; c) ніхто не може бути незаконно позбавлений громадянства; d) ні укладення шлюбу громадянина держави-сторони з особою, яка перебуває в іноземному громадянстві, ні розірвання шлюбу між ними, ні зміна громадянства одним із подружжя протягом часу перебування у шлюбі не призводять автоматично до зміни громадянства другого з подружжя.

Стаття 6 - Набуття громадянства

1. Кожна держава-сторона визнає в своєму внутрішньому праві, що набувають її громадянства на законних підставах такі особи:

а) діти, один із батьків яких на момент народження цих дітей перебував в громадянстві цієї держави-сторони; застереження про винятки можуть бути зроблені у внутрішньому праві по відношенню до дітей, що народилися за межами держави. По відношенню до дітей, батьківство яких встановлюється визнанням, судовим рішенням або подібною процедурою, кожна держава-сторона може передбачити, що дитина набуває громадянства цієї держави згідно процедури, яка визначається внутрішнім правом; b) знайдені на її території немовлята, які в іншому випадку стануть особами без громадянства.

2. Кожна держава-сторона визнає в своєму внутрішньому праві, що її громадянства набувають народжені на її території діти, які при народженні не набувають іншого громадянства. Таке громадянство надається:

a) на законних підставах при народженні; або b) в подальшому дітям, які залишились особами без громадянства, згідно поданої безпосередньо дитиною або від її імені заяви до повноважного державного органу, що має бути зроблено у визначений у внутрішньому праві держави-сторони спосіб. Така заява може бути зроблена за умови постійного та законного проживання заявника на її території протягом періоду, який безпосередньо передує поданню заяви і не перевищує п’яти років.

3. Кожна держава-сторона визначає у своєму внутрішньому праві можливість натуралізації для осіб, які законно та постійно проживають на її території. Вона не повинна визначати серед умов натуралізації період проживання, який є більшим ніж десять років від моменту подання заяви.

4. Кожна держава-сторона повинна запровадити у своєму внутрішньому праві спрощений порядок надання свого громадянства таким особам:

a) другому з подружжя, що перебуває у шлюбі з громадянином цієї держави; b) дітям громадянина цієї держави, яких віднесено до винятків, що визначені у статті 6; c) дітям, один із батьків яких набуває або вже набув громадянства цієї держави; d) дітям, які всиновлюються громадянином цієї держави; e) особам, що народились на її території та законно і постійно на ній проживають; f) особам, що законно і постійно проживають на її території протягом періоду, який почався до досягнення цими особами 18 річного віку; тривалість цього періоду визначається внутрішнім правом держави-сторони, якої це стосується; g) особам без громадянства та особам, які мають статус біженців, що законно та постійно проживають на її території.

 Стаття 7 - Припинення громадянства на законних підставах або за ініціативою держави-сторони

1. Держава-сторона не може запровадити до свого внутрішнього права положення про припинення громадянства цієї держави на законних підставах, за винятком випадків, коли:

a) має місце добровільне набуття громадянства іншої держави; b) громадянство держави-сторони було набуте внаслідок шахрайських дій, подання неправдивих відомостей або приховування будь-яких важливих фактів, які мають відношення до заявника; c) має місце добровільний вступ особи на військову службу в іноземній державі; d) поведінка особи становить серйозну загрозу для життєвих інтересів держави-сторони; e) відсутні дійсні зв’язки між державою-стороною та громадянином цієї держави, який постійно проживає поза її межами; f) відносно дитини, що не досягла повноліття, вже не виконуються умови, які передбачені у внутрішньому праві для набуття нею на законних підставах громадянства держави-сторони; g) має місце усиновлення дитини, якщо дитина набуває або вже набула іноземного громадянства одного чи обох опікунів або піклувальників.

2. Держава-сторона може запровадити припинення громадянства дітей, батьки яких втратили громадянство цієї держави, за винятком випадків, що передбачені в пункті 1, підпунктах c) та d). Однак, громадянство дітей не припиняється, якщо один із батьків дитини залишається громадянином цієї держави.

3. Держава-сторона не може запровадити до свого внутрішнього права положення про припинення громадянства у відповідності з пунктами 1 та 2 цієї статті, якщо особа, якої це стосується, стане в результаті цього особою без громадянства; виняток складають випадки, що визначені у пункті 1, підпункті b) цієї статті.

Також конвенція регулює ряд інших питань, що стосуються громадянства.