1. Поява людини й первісних форм життя і Україні. Трипільська культура.

Ранній палеоліт

Сліди праісторії на території, що нині є територією України, сягають найдавнішого етапу людського існування, відомого в літературі під назвою палеоліт.

Палеоліт загалом тривав близько 3 млн років. Дещо умовно його поділяють на ранній - 3 млн - 40 тис. років тому і пізній - 40-10 тис. років тому. У добу раннього палеоліту відбулося відокремлення людини від тваринного світу, розпочався процес виготовлення знарядь праці та вдосконалення трудових навиків, сформувалися основи суспільної організації людських колективів, а також виникли первісні ідеологічні уявлення й початки духовної культури. Найбільш ранні з відомих пам'яток, створених прадавніми людьми, знайдені в Олдувайській ущелині в Східній Африці. їхній вік становить 2 млн років.

На українських землях первісні люди, так звані архантропи, з'явилися близько 1 млн років тому. Найдавніший комплекс знахідок цієї доби виявлено поблизу селища Королеве Виноградівського району на Закарпатті. Крім Закарпаття, архантропи мешкали в Криму та в Північно-Східному Приазов'ї, а дещо пізніше - на землях сучасної Житомирщини. Загалом в Україні виявлено кілька десятків їхніх стоянок.

Кам'яні знаряддя праці давні люди виготовляли переважно з кременю, що найбільш придатний для розколювання на пласкі міцні уламки з гострими краями. Крім кременю, широко використовували також кварцит, андезит, обсидіан, яшму тощо. Розповсюдженими були чопери (знаряддя на гальці, краї якої оббито на одному боці), ручні рубила, колуни та різні вироби на відщепах.

З часом первісні люди навчилися користуватися вогнем, що добувався спочатку з природних джерел (пожежі від блискавок та вивержень вулканів), а згодом і штучним способом.

Подальша еволюція людини привела до появи 230 тис. років тому її нового виду (підвиду) - так званих палеоантропів або неандертальців. Зовні вони були міцної статури, з добре розвинутою мускулатурою, трохи сутулими.

Удосконалення знарядь праці зробило людину менш залежною від примх природи, сприяло її виживанню за умов погіршення клімату чи зміни фауни. Археологічні розкопки свідчать, що неандертальські мисливці могли полювати і на гігантських мамонтів й носорогів, і на печерних левів та ведмедів, і на прудконогих бізонів, диких коней, оленів й сайгаків.

Різке погіршення клімату змусило людей освоювати для житла печери та гроти, а також споруджувати штучні житла.

На ранніх етапах існування спільноти первісних людей були невеликими, приблизно в 20-30 дорослих мисливців і збирачів. У пошуках їжі вони постійно перебували в русі, затримуючись на стоянках лише на кілька (а в особливо привабливих місцях - на багато) років. Згодом почали виникати споріднені поселення. Велика кількість виявлених на неандертальських стоянках, зокрема в Криму, решток мисливської здобичі, в тому числі таких великих і небезпечних тварин, як мамонт, носоріг, ведмідь, зубр, вепр тощо, свідчить про консолідацію первісних людських колективів. Розвиток колективізму потребував, окрім узгоджених дій у процесі самого промислу, також регламентування всіх інших аспектів життєдіяльності: розподілу їжі, шлюбних відносин тощо.

Свідченням зародження у людей того часу релігійних уявлень і вірувань є знайдені в печерах захоронення небіжчиків. В Україні такі поховання виявлено в Криму (вперше - в гроті Кіїк-Коба у 1920 р.). Сенсаційні знахідки археологів на стоянці Молодове на Дністрі (Чернівецька обл.) та Пронятин поблизу Тернополя засвідчили про зародження в тогочасних людей справжньої образотворчої діяльності: під час розкопок було виявлено лопатки мамонта з орнаментальним гравіруванням і кістки бізона із зображенням тварини.

Близько 35 тис. років тому з'являються люди сучасного типу. Територію Європи вони колонізували дещо пізніше. За назвою грота Кро-Маньйон у французьких Альпах, де вперше було знайдено останки людей цього типу, їх назвали кроманьйонцями.

У цей час розпочинається і процес виникнення рас - європеоїдної, негроїдної та монголоїдної.

Приблизно 20 тис. років тому неандертальці вимерли.

На території України найбільшу щільність стоянок кроманьйонців виявлено в долинах річок - Дністра, Південного Бугу, Дніпра, Десни та Сіверського Дінця (кілька сот пам'яток).

За умов холодного й нестійкого клімату пізнього палеоліту головну роль у процесі виживання людей відігравало мисливство, саме воно упродовж усього року забезпечувало їх калорійною їжею. У ті часи на теперішніх землях України люди переважно полювали: у північній зоні - на мамонтів, коней, північних оленів, носорогів, вовків: на Середньому Подніпров'ї, Волині та Середньому Подністров'ї - на мамонтів; на півдні - на бізонів і лише інколи - на коней, північного оленя, вовка та сайгака. З часом, особливо на кінець льодовикового періоду, полювання на бізона поступається місцем полюванню на коней. Наприкінці пізнього палеоліту серед решток кісток, знайдених на тогочасних стоянках на Середньому Подністров'ї, помітно зростає частка кісток коней та північних оленів.

Кроманьйонці споруджували житла на зразок чуму чи яранги, а також облаштовували землянки та напівземлянки. Як будівельний матеріал використовували дерево, кістки й шкіри великих тварин. Вірогідно, що такі житла вони освітлювали та опалювали жировими світильниками, які виготовляли з епіфізів стегнових кісток мамонтів. Цій же меті слугували й вогнища, деякі з них мали досить складну конструкцію рожна з кісток мамонта.

Технологія виготовлення знарядь праці з каменю в кроманьйонців була на вищому, ніж у неандертальців, щаблі розвитку. Вони мали багатший асортимент мисливського озброєння (кам'яні наконечники до списів і дротиків, вкладиші до метальної зброї, ножі й кинджали, а також сокири, скребачки, дошили, проколки тощо). Для оброблення продуктів збиральництва використовували пеститерочники та плити-зернотерки. Помітне місце в балансі їхніх трудових витрат мало виготовлення прикрас.

Економічним і соціальним осередком пізньопалеолітичного суспільства була ранньопервісна громада, що складалася з індивідуальних споріднених сімей.

Натуральне виробництво життєзабезпечуючих ресурсів за допомогою примітивного мисливського озброєння викликало необхідність простої кооперації праці всіх членів громади з природним її розподілом між статево-віковими групами, а також колективну власність на основні засоби виробництва, насамперед на промислову територію, та рівнозабезпечуючий поділ продуктів і соціальну однорідність суспільства. Поряд з колективною власністю на основні засоби виробництва у первісній громаді існувала й індивідуальна власність на знаряддя праці. Так, кожен мисливець міг володіти індивідуальним набором необхідних для полювання й оброблення здобичі знарядь.

Кроманьйонець розвивався досить швидко й різнопланово. Знайдені на території України пізньопалеолітичні зразки первісного мистецтва репрезентують скульптуру, барельєф, гравірування та живопис.

На Мізинській стоянці виявлено поки що єдиний серед європейських пізньопалеолітичних пам'яток "дім обрядів", тут було знайдено розписані червоною вохрою кістки мамонта, що використовувалися як ударні музичні інструменти, а також атрибут ритуальних танців - шумовий браслет.

Первісні культи в пізньопалеолітичний час не були чітко вичленені з повсякденного життя громади. Так само й культові місця не відмежовувалися від житлово-господарських ділянок. В обрядових культах простежуються, зокрема, такі їх різновиди: культ черепа і щелепи, культ поховання, культ черепа на житлах та жінки-птаха (міфологічна істота, яка з'єднувала реальний і потойбічний світи).

Приблизно 14-12 тис. років тому Європа майже повністю звільнилася від льодового покриття. Склалися нові, близькі до сучасних, ландшафтно-географічні зони. Істотних змін зазнали рослинний і тваринний світи. На територіях, де раніше був степ, тундра чи льодовик, виросли ліси. Зникли мамонти, шерстисті носороги та інші тварини, які перед тим були головним об'єктом полювання й джерелом їжі. Натомість ліси заселили північний олень, лось, кабан, бурий ведмідь, лисиця, вовк, а степи - кінь, тур, косуля, антилопа.

У північній смузі Європи, до якої входить й українське Полісся, панівною твариною стає північний олень. Тут формується господарсько-культурний тип мисливців на оленя, що був зумовлений передовсім способом життя цих тварин - їх циклічними переміщеннями в межах великих стад у пошуках їжі: навесні - на північ, в тундру, а восени - на південь, у лісотундру і далі. Дбаючи про заготівлю харчів наперед, восени, під час переходу північних оленів на південь, організовувалися великі колективні полювання. Вдале полювання могло забезпечити громаду м'ясом аж до весни. В разі ж неуспіху мисливські колективи розпадалися на невеликі групки для пошуку альтернативних шляхів життєзабезпечення.

Викликана зникненням великих стадних тварин криза полювання спонукала до пошуку нових форм адаптації як щодо здобуття продуктів харчування, так і застосування нових знарядь праці. Широкого розвитку набувають мікролітична техніка обробки каменю та виготовлення вкладишевих знарядь. І хоч останні з'являються ще в деяких культурах пізнього палеоліту України, найбільшого поширення й найвищого рівня розвитку техніка їх виготовлення набуває за мезоліту.

Самоочевидна перевага мікролітичної техніки полягала в тому, що вона давала змогу виготовляти стандартизовані форми вкладень, в які можна було вставляти загублені або зламані леза складових частин знарядь праці, передовсім метальної мисливської зброї. Крім того, мікроліти, виготовлення яких не складало особливої складності, можна було з успіхом використовувати як голки, проколи, скребачки тощо. Провідним знаряддям мисливства стає лук із стрілами.

Основою господарства людини мезолітичної доби, як і раніше, були мисливство та збиральництво. Причому, у зв'язку зі зміною фауни й мисливських знарядь розвинулися нові прийоми полювання та змінився його характер. Із зникненням північного оленя, гидрунтинового осла та із зменшенням поголів'я сайгаків мисливство набуває переважно індивідуального характеру.

Нестабільна ситуація в мисливстві стимулювала активне освоєння рослинних ресурсів, тобто посилювала роль збиральництва. На поселеннях в цей час помітно зростає кількість кам'яних знарядь для оброблення рослинних продуктів харчування - зернотерок і макогонів. Поширення страв рослинного походження стимулює винайдення першого посуду для їх приготування.

На кінець мезоліту більшого, аніж раніше, значення набуло рибальство. Саме в цей час було винайдено рибальський гачок, почалося використання неводів, навчилися видовбувати із суцільних стовбурів дерев човни.

Так само наприкінці мезолітичної доби в степах Північного Причорномор'я та Криму склалися передумови для виникнення скотарства. Домашньою твариною став собака.

На початку мезоліту завершилося формування малої патріархальної сім'ї. Залежно від соціальних та екологічних обставин з таких сімей формувалися різночисельні й різнотипові первісні громади. Як правило, первісна громада складалася з 3-4 малих сімей по 4-6 осіб у кожній. Громади були розсіяні на значній відстані одна від одної. Однак підтримували тривкі зв'язки між собою, що було зумовлено передовсім необхідністю дотримання шлюбно-сімейних стосунків в умовах консервативних традицій екзогамії.

Важливою новацією мезоліту була поява у поховальному обряді могильників, що засвідчує значну осілість мезолітичного населення, формування поняття власної родової території та складання у її мешканців стійкої соціальної організації, спроможної захистити не лише живих її членів, а й померлих. Кладовище виступає важливим формуючим елементом усвідомлення єднання людини із землею, складання поняття батьківщини.

В мезолітичну епоху помітно зростає рівень раціональних знань первісної людини, поглиблюється її інтелектуальний потенціал, формуються складні ідеологічні уявлення, що відображаються в нових проявах мистецтва та різних міфічних символах. Прикладами останніх є знайдені в значній кількості в Криму, на Кам'яній Могилі та деяких інших мезолітичних стоянках на території України особливі камінці з вирізаними або намальованими на них знаками, які переховуються у спеціальних таємничих сховищах і символізують приналежність їхніх власників до конкретної тотемної групи. Деталі обряду поховання, зокрема орієнтація померлих, вказують на те, що люди мезоліту поклонялися небесним світилам і понад усе - Сонцю.

Зростання продуктивності полювання внаслідок удосконалення знарядь праці, передовсім винайдення лука та стріл, збільшення кількості населення поступово призвело до порушення екологічного балансу. Унаслідок чого в Європі загострюється криза мисливського господарства.

Найперше кризові явища простежуються в степовій зоні, де наприкінці мезоліту помітно скорочується продуктивність мисливства на великих стадних тварин, передовсім бізона. Із-за зростання продуктивності мисливства та зміни природного оточення популяція бізона катастрофічно скорочується, що ставило під сумнів можливість його подальшого відтворення як об'єкта життєзабезпечення первісних громад. Значно погіршена була і репродуктивність популяцій інших промислових тварин. За таких умов привласнюючі форми господарювання поступово вичерпували себе, їм на зміну приходять відтворюючі форми.

Перехід від привласнюючих до відтворюючих форм економіки розглядається в науці як аграрна або неолітична революція, що підготувала умови для виникнення на Землі перших цивілізацій. Саме з аграрною революцією пов'язується перехід від мезоліту до неоліту, тобто нового кам'яного віку, що припадає на другу половину VI тисячоліття до н. е.

Процес переходу від привласнюючих до відтворюючих форм на території України був тривалим і мав певні регіональні особливості. Так, у степовій зоні відтворююча економіка склалася переважно на місцевій основі завдяки розвитку продуктивних сил та запозиченню деяких новацій. У Закарпатті, в лісостеповій зоні Прикарпаття та Волині землеробсько-скотарська економіка сформувалася з початком V тисячоліття до н. е. завдяки прийшлому населенню з Південної та Центральної Європи. У лісостеповій і лісовій зонах, у Криму населення ще досить тривалий час не практикуватиме ані землеробства, ані скотарства, оскільки наявні природні ресурси дають змогу господарювати на базі привласнюючої економіки.

Землю в неолітичну добу обробляли дерев'яними мотиками, наконечники до яких виготовляли з рогу оленя чи кістки. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, овес, горох, у деяких районах сіяли ще емер і спельту.

Велику та дрібну рогату худобу утримували як із метою отримання м'яса, так і молочних продуктів, про що свідчать знайдені археологами ситечка та цідил а-друшляки.

За доби неоліту значного поширення набуває ткацтво і плетіння. Матеріалами для виготовлення тканин слугували як волокна дикоростучих кропиви, коноплі, льону, так і вовна дрібної рогатої худоби. Для виготовлення одягу використовувалися також шкіри тварин.

Важливим досягненням неолітичної доби стало розповсюдження глиняного посуду. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, котрий створила людина. Керамічні вироби удосконалили способи приготування та зберігання "їжі. Важливу роль вони відігравали і в культовій сфері.

Зміни у господарському житті давнього населення доби неоліту змушують останнє до більшої, ніж це було раніше, осілості. Щоправда, значна залежність від природних умов, зокрема родючості ґрунтів чи продуктивності пасовищ, зумовлює збереження його мобільності.

Неолітична революція створила матеріальні передумови формування нових соціальних відносин. На ґрунті відтворювальної економіки з'являється можливість для отримання надлишкового продукту, що з часом неминуче має призвести до майнової та соціальної нерівності. Найважливішою соціальною одиницею неолітичного суспільства виступав рід, який об'єднував людей, що походили від одного й того самого предка чи вважали символом своєї єдності одну й ту ж тотемну тварину. Рід був екзогамною групою. Декілька родів могли створювати теж переважно екзогамну єдність - фратрію. Роди або фратрії об'єднувалися в племена.

Крім роду, важливою ланкою соціальної організації виступала громада. Громада ставала виробничим та соціально-побутовим колективом, поєднаним сумісним мешканням, який складався з представників декількох родів. Складовими частинами виступали сім'ї. Як правило, громада формувалася на базі одного роду чи якоїсь його частини, члени якої складали ядро громади. До складу останньої входили й представники інших родів, що прийшли по шлюбу чи були адаптовані іноплемінниками.

Вищим органом влади в громаді виступало зібрання її членів. Але водночас існували й лідери - найбільш досвідчені та шановані члени громади, які нерідко поєднували й функції шамана, тобто володіли магічними знаннями. В цей час уперше з'являється й атрибут влади - кам'яні булави з круглим навершям. Однак лідери поки що не мали економічних привілеїв і їхня влада не підлягала успадкуванню.

Сім'я у неолітичного населення України ще не виокремилась як соціально-економічна одиниця. Цілісність общини уособлював колектив чоловіків, а жінки з дітьми формували особливу соціальну клітину, що перебувала при цьому колективі.

У духовному житті первісних людських колективів із виробничим господарством велику роль відігравали обряди господарського циклу. Найважливіші з них були пов'язані із сівбою та збиранням урожаю, відгоном худоби на пасовисько та повернення її звідти. Цілком ймовірно, що у різних ритуалах, пов'язаних з цими обрядами, використовували антропоморфний та зооморфний посуд. Зображення вагітної жінки вчені з упевненістю зараховують до культу родючості. Зразки антропоморфної пластики, як правило, розміщували поблизу вогнища, що переконливо вказує на їхні функції - охорону хатнього вогнища.

Доба неоліту характеризується розквітом орнаментації, який пов'язують насамперед із виникненням кераміки. Зміст орнаменту, як правило, визначався функцією предмета і ніс у собі інформацію для візуальної інтерпретації його характеру й призначення. У візерунках використовувався визначений набір знаків та ідеограм конкретного племені.

Інформацію про уявлення людей про життя та смерть містять у собі поховальні культи. Поводження з покійним, способи його поховання та наповненість поховальним інвентарем відповідало культурним традиціям спільноти, залежало від місця померлого у житті колективу, обставин його смерті, віку та статі. Неолітична людина сприймала смерть не як закінчену ліквідацію, а перехід до іншої форми існування. Поховання супроводжувалися інвентарем (сокирами, ножами, скребками тощо) та багато прикрашеним одягом (намистом із перламутру, каменю, кісток, іклів і зубів тварин, підвісками, ліпними фігурками тощо).

Первісні форми відтворюючого господарства, що зародилися в епоху неоліту, отримали подальший розвиток у перехідний від кам'яного віку до епохи бронзи період, відомий в історичній літературі під назвою енеоліту, тобто мідно-кам'яний вік. Енеоліт тривав упродовж IV-ІІІ тис. до н. е.

У цей час людство оволоділо першим металом - міддю. І хоча освоєння міді не спричинило революцію у розвитку продуктивних сил (насамперед із-за її малого поширення та відсутності разючих переваг м'яких мідних виробів порівняно з крем'яними), все ж застосування першого "прирученого" металу мало далекосяжні наслідки. Упровадження металевої індустрії відкривало шлях для виникнення нових технологій, появи нових конструктивних елементів (цвяхи, заклепки, дріт), нових способів оброблення деревини, каменю, шкір.

Плавлення та оброблення міді вимагали відповідних знань і умінь, наявності певного практичного досвіду, а це сприяло виділенню перших спеціалізованих ремісників, котрі живуть за рахунок громади. Тобто на новий щабель піднімається поділ праці в людському середовищі. З появою мідних виробів активізується міжплемінний обмін. Мідні вироби стають речами престижу, засобом обміну та знаком соціального статусу.

Землеробство й скотарство за енеоліту стають основними засобами здобуття харчів, а головним багатством - земля та худоба. Відтворювальне господарство остаточно доводить свою перевагу над привласнюючим і поширюється на значній території. Енеоліт - це час розквіту землеробських культур, які змінили вигляд планети. Час виникнення перших цивілізацій на Землі.

Істотним є те, що за попередніх епох практично не простежувалося господарське розмежування. Тепер же вчені виділяють два господарських світи - землеробів і скотарів. Кожен із них мав власний усталений спосіб життя та порядок господарювання, які позначилися й на духовній культурі, ідеології, формах соціальних відносин та власності.

Найбільш ранніми енеолітичними суспільно-культурними утвореннями на території України були землеробські й землеробсько-скотарські племена трипільської культури та культури Гумельниця.

Однією з найдавніших і найяскравіших землеробських культур енеоліту була трипільська культура, відкрита й досліджена наприкінці XIX ст. археологом В.В.Хвойкою. Вона з'явилася на історичній арені на початку IV тис. до н. е., свою назву отримала від с. Трипілля на Київщині.

Трипільська культура була складовою частиною великої трипільсько-кукутенської спільноти, що займала території лісостепової смуги Правобережної України та Молдови. Трипільська культура характеризувалася як швидким поширенням у Європі, так і довготривалістю існування без значних змін в основних рисах впродовж 1500-2000 років.

Головними матеріалами для виготовлення знарядь праці в цей час і надалі залишався камінь, а також кістка й ріг. Але трипільці користувалися і мідними речами, частка яких поступово зростала. Провідним матеріалом у побуті стала глина. її широко застосовували при будівництві жител, виготовленні посуду, речей хатнього вжитку та культових атрибутів. Спеціалісти вказують на технологічну досконалість, розмаїття форм і призначень, а також естетичність оздоблення трипільського посуду.

Археологічною ознакою переходу від раннього до середнього етапу розвитку трипільської культури стала поява керамічних виробів, прикрашених розписом. За середнього періоду трипільці значно просунулися в північному напрямкові (угору по Дністру) та північно-східному, досягнувши середньої течії Дніпра. Особливо густо були заселені Верхня Наддніпрянщина, межиріччя Південного Бугу та Синюхи, Дніпра й Росі.

В цей час господарство трипільців набуло стабільності, зріс добробут населення, що доволі виразно простежується на основі аналізу житлово-господарських комплексів (зокрема, істотно збільшується об'єм зерносховищ). Позитивні економічні тенденції позначаються на демографічних показниках - невпинно зростає кількість населення, у Верхньому Побужжі виникають поселення-гіганти: Володимирівка (понад 100 га), Веселий Кут (150 га), Миропілля (200 га). Зростає і тривалість проживання на одному місці.

Поселення трипільської культури завжди розташовуються на берегах великих і малих річок, струмків, у місцях, що містять природні захисні елементи. Деякі з них були додатково укріплені ровами. Забудова, як правило, велася у кілька концентричних кіл чи овалів. У межах замкнутого контуру житла з'єднувалися глинобитними стінами, утворюючи суцільну стіну захисту. Таких ліній могло бути кілька. Поселення забудовувалися переважно наземними дерев'яно-глиняними будинками та заглибленими землянками чи напівземлянками. Наземні будинки за своєю конструкцією могли бути як одно-, так і двоповерховими. В останніх перший поверх використовувався як господарське приміщення.

Розвивається у трипільців і мідна металургія. Вони освоюють плавлення та лиття металу, тоді як раніше послуговувалися лише куванням. З'являються майстри-металурги. Остаточно утверджується ремісничий характер гончарного виробництва.

Землеробство у трипільців було екстенсивним, польовим, із застосуванням примітивної сохи, яку тягли бики. Для рихлення фунту застосовували рогові та дерев'яні рала, суковатки, а для розбивання грудок - рогові й кам'яні мотики. Культивували пшеницю, ячмінь, просо та бобові. Збирання урожаю здійснювалося за допомогою кремінних серпів, які за продуктивністю праці відповідали мідним і лише вдвічі поступалися сучасним залізним.

Досить розвинутим було тваринництво. Розводили велику рогату худобу, свиней, дрібну рогату худобу, коней. Важливими галузями виробництва залишалися мисливство, рибальство та збиральництво.

Як транспортний засіб трипільці використовували сані, запряжені одним чи двома волами. Біля с. Ворошилівка на Вінниччині знайдено невеликі глиняні пряслиця, які можна інтерпретувати як перші з відомих на території України коліщата.

На ранньому етапі розвитку, коли йшло активне освоєння нових територій, трипільське населення мешкало невеликими общинами, що складалися з 10-15 малих сімей. Низький рівень розвитку продуктивних сил в умовах ведення екстенсивного господарства з досить трудомісткими видами роботи (підняття цілини, розчищення ділянок лісу тощо) вимагав кооперації зусиль значної кількості працюючих, що й зміцьнювало общину. Через це раннє трипілля засвідчує зміцнення сім'ї як господарського осередку общини. Кожна сім'я вже вела самостійне господарство і, ймовірно, володіла ділянкою землі та частиною худоби.

Загалом для цього етапу були притаманні три рівні суспільної організації, а саме: 1) мала (моногамна) сім'я, що вела окреме господарство; 2) община - об'єднання споріднених по чоловічій чи жіночій лінії сімей, родовий характер якої і визначався цією спорідненістю; 3) плем'я - об'єднання споріднених общин. Деякі відомості дають підставу говорити про початкову стадію виділення на рівні общини вождів, хоча здебільшого функції управління виконував залежно від обставин той чи інший дорослий член громади.

Згодом, коли мав місце інтенсивний приріст населення, важливою суспільною ланкою стає велика сім'я, що становила домогосподарство. До її складу входили батьки та дорослі жонаті чи заміжні діти зі своїми дітьми, які займали або кімнати у великих багатокамерних будинках, або окремі невеликі оселі поблизу одна до одної. За родом залишаються вищі функції - збереження території, регуляція землекористування, ідеологічні. Але він втрачає господарські, які тепер виконує велика сім'я.

Утраті попереднього значення родової організації сприяє і його сегментація, розселення його гілок (ліньяжів) у різних місцях поселення. Водночас саме на цьому етапі плем'я набуває певних потестарних функцій (тобто функцій управління), що супроводжуються виникненням постійних керівних органів.

На соціальне розшарування серед трипільців указують знахідки скарбів і могильників. Аналіз поховального інвентарю дає підставу виокремити три соціальні групи населення: племінну верхівку, племінну аристократію та рядових членів громад.

Щедру інформацію про культуру й духовний світ трипільців містить їхня кераміка, зокрема, оздоблюваний орнамент глиняних виробів, а також антропоморфна та зооморфна пластика. Антропоморфні глиняні вироби здебільшого передають образ жінки, хоч трапляються й чоловічі зображення. Зооморфні статуетки найчастіше зображують бика. Головами биків часто-густо орнаментуються шийки кухонних посудин. Трапляються і статуетки птахів, ліпні моделі жител й транспортних засобів. На пізньому етапі розвитку культури виникає монументальна скульптура.

Культові церемонії та ритуали здійснювались як у звичайних житлах, так і в спеціальних святилищах.

Причорноморські степи й Крим заселяли племена з переважанням скотарського способу ведення господарства. Вони були досить войовничими і сусідство з ними вимагало від землеробських племен постійної турботи про власну безпеку.

Скотарсько-землеробська діяльність породила принципово інший спосіб життя, аніж землеробсько-скотарська. Утримання значної кількості худоби вимагало постійної зміни пасовищ, а це викликало значну рухливість населення. У Степу формується своєрідний рухливо-осідлий спосіб життя, із різним співвідношенням питомої ваги скотарства та землеробства.

У скотарів було два різновиди організації праці: відгінний або перегінний спосіб. За першого худобу влітку утримували на пасовиськах (іноді досить віддалених), а взимку - неподалік від поселення, на заздалегідь заготовлених кормах. За другого - худобу постійно переганяли на нові місця утримання, не намагаючись її прогодувати взимку лише заготовленими припасами.

Для ранніх скотарів притаманною була відгінна та відгінно-стійлова форми утримання худоби. Згодом намітилася тенденція до більш рухливих форм господарювання.

У південній смузі степів перевага надавалася вівчарству, в північній та долині Дніпра - розведенню великої рогатої худоби, а в лісостепу - конярству.

Мобільність не сприяла урізноманітненню предметів матеріальної культури та їх накопиченню. Скотарський спосіб життя позначався на всіх сторонах існування - худоба не лише давала харчові продукти, а й визначала напрями домашнього виробництва. Учені засвідчують значне поширення обробляння кістки, шкір, розвиток плетива, та в пізніших часах - ткацтва. Керамічне виробництво не набуло спеціалізованого відособленого характеру.

У скотарських колективах формувалися принципово інші, аніж у землеробів, системи цінностей, в господарстві яких престижне місце належало передовсім худобі. Проте розкопки поховань енеолітичних скотарів демонструють наявність у них намиста з мідних пронизок, браслетів, скроневих підвісок з мідного дроту, високоякісних кременевих виробів, поясів із мушле ви х намистинок, а також імпортованого якісного посуду. Особливу групу знахідок становлять булави та зооморфні скіпетри, старанно виготовлені з якісного каменю (переважно у формі голови коня).

Дослідники вважають, що саме енсолітичні скотарі першими на території України одомашнили коня. Через це вони зажили слави відчайдушних кінних вояків, які постійно напирали на землеробів-трипільців. Знахідки решток воза у похованнях є найдавнішим свідченням використання колісного транспорту на території України.

У суспільній організації скотарів провідна роль належала великій патріархальній сім'ї як складовому елементу первісної сусідської громади. Рід виступає як підпорядкована структура, що регулює окремі негосподарні сторони життя, зокрема, сімейно-шлюбні та ритуальні. Велика патріархальна сім'я включала три-чотири покоління по батьковій лінії і могла налічувати до 300 членів. У такій сім'ї існувала сувора ієрархія. Головним був старший з чоловіків.

Специфічний спосіб життя енеолітичних скотарів породжував особливий духовний світ. Худоба виступає центром космогонічних уявлень про навколишній світ та водночас посередником у спілкуванні з богами, яким зазвичай надають рис найбільш шанованих тварин.

Особливий зріз вірувань демонструє феномен курганного будівництва, відомий з кінця IV тис. до н. е. Кургани являли собою округлі насипи різної висоти, під якими знаходилися поховання патріархів великих сімей або сімейних громад. Довкола курганів збереглися залишки складних архітектурних споруд із землі, каміння та дерева. Дослідники зазначають, що кургани засвідчили не лише значні соціальні зміни в суспільстві, а й закріпили їх у певній релігійно-міфологічній системі. Степовий курган виражав собою нібито підняте над поверхнею землі повторення в меншому масштабі того, що людина бачила навколо себе. Курганне будівництво пов'язують з культом Сонця, що існував в енеолітичних скотарів.