6. Діяльність князів Романа та Данила. Розквіт Галицько- Волинської держави.

До кінця XI ст. волинські та прикарпатські землі утворювали суцільну адміністративну одиницю, що підпорядковувалася безпосередньо київському княжому столові. Поступове збільшення кількості міст, частина з яких з часом перетворюється на самостійні політичні центри, засвідчує процеси виокремлення цих земель, перетворення їх на самостійні, а часом і вельми впливові на Русі та за її межами державні утворення. На теренах Волині сформувалося чимало земель і волостей. Зокрема, крім столичної Вол оди мирської землі, спочатку склалися Луцька, Пого-ринська і Болохівська волості. Трохи згодом Луцька волость перетворилася на окреме князівство, а до Волинської землі було приєднано Берестейщину, яка перед тим належала до володінь турівського князя. На пограниччі Волині та Прикарпаття були розташовані Червенська та Белзька землі, на захід від Володимира - Холмська земля.

Справжнім творцем Галицького князівства став син Звенигородського князя енергійний і вольовий Володимирко Володарович, котрий зумів об'єднати Перемишльську, Теребовльську та Звенигородську землі у складі одного князівства. 1144 р. він зробив своєю столицею місто Галич над Дністром. Галич лежав на перетині важливих торговельних шляхів, у ньому склався центр торгівлі сіллю, сформувалось потужне і незалежне боярство та активні міські верстви. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління Володимиркового сина Ярослава Осмо-мисла (1152-1187 рр.), котрий відігравав провідну роль у політичних процесах на Русі та реально впливав на події в Києві.

У роки правління Ярославого сина Володимира Галицьке князівство дещо підупало, а сам правитель потрапив під вплив місцевих бояр. Після смерті останнього представника династії Ростиславичів - галицького князя Володимира Ярославича 1199 р. - волинський князь Роман Мстиславич вступив у Галич, об'єднав два князівства під одним проводом, започаткувавши тим самим славну історію Галицько-Волинського князівства. Успіху Романа сприяла й вигідна ситуація в Угорщині, де після смерті Бели III (1196) розпочалась війна за корону між його синами.

Важливою передумовою консолідації Галицько-Волинського князівства було посилення економічних зв'язків між його окремими, доволі розвинутими господарськими комплексами. Через Волинь і Галичину проходили важливі торговельні шляхи. Один з них з Регенсбурґа, Праги, Кракова, Любліна, Сандомира, галицького Перемишля та волинських міст Червена, Володимира, Луцька прямував далі на Киш. А інший - вздовж Західного Бугу і Дністра - зв'язував Балтику з Чорним морем, творячи в такий спосіб ще один шлях "з варяг у греки". Розташування на перетині таких шляхів створювало передумови для економічного розвитку, а з іншого боку - гостро ставило питання про необхідність гарантування їх безпечного функціонування. Цього можна було досягти через політичну консолідацію та зміцнення державної влади.

Уже на початку XIII ст. на північно-західних рубежах Волині постали міста Угровськ, Верещин, Стовп і Комін, які разом з Берестям сформували тут міцну оборонну лінію. Трохи згодом на західних землях було збудовано Холм, а також фортеці на галицькому південному рубежі, на сході і півдні Волині - Кременець, Данилів, Колодяжин, Торчів. Князівство швидкими темпами міцніло у військовому плані та дедалі гучніше заявляло про себе на політичній арені.

Виникнення могутнього осередку руської державності на заході Русі докорінно змінювало ситуацію. Проти зміцнення Романа виступав наймогутніший на той час руський князь Всеволод Юрійович Суздальський. Небезпеку у зміцненні волинського князя вбачав для себе і київський князь Рюрик Ростиславич. Родинні зв'язки Ольговичів з померлим галицьким князем Володимиром Ярославичем давали підстави їм також претендувати на галицький стіл. А тому Рюрик змовився з Ольговичами і у 1200 р. заходився готувати похід на Галицько-волинську Русь. Але Роман Мстиславич випередив своїх супротивників. Відразу по своєму зміцненню у Г аличі князь уклав союзну угоду з Візантією, налагодив стосунки з чорними клобуками та, можливо, навіть зумів домовитись із впливовими киянами. І тому, коли Роман зі своєю дружиною з'явився під стінами Києва, до нього приєднались чорні клобуки, а кияни відступилися від Рюрика й добровільно відчинили галицько-волинському князеві Подільські ворота міста. В цьому факті чимало істориків вбачає вельми прикметний знак - прагнення киян до відновлення єдності Русі, адже саме Роман Мстиславич користувався репутацією найбільш переконливого прибічника цієї ідеї.

Після оволодіння Києвом Роман Мстиславич не залишився в місті, а посадив там, по суті, свого намісника, двоюрідного брата Інгваря Ярославича Волинського. Загалом же, фактично поєднавши у своїх руках правління Волинською, Галицькою та Київською землями й об'єднавши, таким чином, усі південноруські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра, Роман Мстиславич створив вельми велике й потужне князівство. Державу Романа деякі авторитетні дослідники (Б.Рибаков) навіть порівнювали зі Священною Римською імперією Фрідріха Барбаросси.

Володіння Романа виглядали ще більш переконливо на тлі розкраяних на дрібні шматочки решти руських князівств. Зосередивши у своїх руках величезні території та маючи достатньо ресурсів, Роман успішно воює проти зовнішніх ворогів - половців, здійснивши принаймні два успішних походи проти них (в результаті одного такого походу було зруйновано половецькі вежі на Низу Дніпра, у так званому Лукомор'ї. Так само доволі успішно князь протистоїть і роздмухуванню розбрату всередині Русі. Причому далеко не завжди Роман прагнув приборкати супротивника силою. Нерідко він досягав вельми позитивних для себе результатів за допомогою вмілої дипломатії. Зокрема, саме таку стратегію він обрав у стосунках із суздальським князем Всеволодом.

Більше того, чимало істориків (В.Татіщев, Б.Рибаков, М.Котляр, П.Толочко, Л.Войтович, О.Головко), ґрунтуючись на деяких опосередкованих фактах, вбачають у Романі правителя, котрий з метою припинення міжусобиці і гарантування безпеки південноруських кордонів від половців навіть запропонував створити систему так званого "доброго порядку" Русі. Засади "доброго порядку" зводились до того, аби шість наймогутніших руських князів - суздальський, галицький, чернігівський, смоленський, полоцький і рязанський - отримали право обирати київського князя, за яким гарантувалось би право першості та, водночас, обов'язок третейського судді в міжкнязівських конфліктах. Приклади ж такого, доброго врядування, Роман міг запозичити у своїх західноєвропейських сусідів, де саме таким чином обирали імператора Священної Римської імперії. Утім, могутній суздальський князь Всеволод не бажав урівнюватися за своїм значенням до решти п'яти князів, які мали створити своєрідну колегію виборців. Та й останні також з різних причин не виявили жвавого інтересу до цього новаторського починання князя Романа. Частина ж дослідників (О.Купчинський, О.Толочко) взагалі ставлять під сумнів автентичність літописного повідомлення про концепцію галицько-волинського князя.

Могутня держава Романа Мстиславича, як виявилося зразу ж після смерті галицько-волинського князя, трималася переважно силою його влади та його особистого авторитету. Під час походу на Польщу проти малопольського князя Лєшка Бялого і його брата мазовецького князя Конрада 1205 р. перший галицько-волинський князь загинув. А після трагічного кінця творця Галицько-Волинської держави настали важкі часи і для його творіння.

II етап (1205-1238) - тимчасовий розпад єдиної дер­жави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:

- прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпре­цедентного порушення норм феодального права - оголо­шення князем боярина Володислава Кормильчича (1213- 1214);

- безперервне втручання у внутрішні справи захід-норуських земель сусідніх держав - Угорщини та Поль­щі, проявом якого було проголошення «королем Гали­чини та Володимирі!'» п'ятирічного угорського короле­вича Калмана (Коломана), одруженого з дворічною поль­ською княжною Саломеєю (розпочата після цього воєн­на окупація тривала від 1214 р. до 1219 р.);

- зростаюча монгольська загроза, що вперше заяви­ла про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських кня­зів);

- енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.

III етап (1238-1264) - об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицьке-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розг­ромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під До-рогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Схо­ду, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угро-веськ та ін.).

На початку монгольського нашестя Данила Галиць­кого не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського воєнного союзу.

Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі. Тут його чекали не тільки знач­ні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол маріонеткового чернігівського княжича Ростис­лава. Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-волинського князівст­ва. У тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Фор­мально визнавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцях. Географічна від­даленість від Орди створювала для цього сприятливі умо­ви: сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкла­дення даниною; головний обов'язок князя полягав лише в наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцнен­ні та централізації князівства. Активно укріплялися ста­рі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах і з кам'яними стінами; відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особливу увагу зосереджено на важкоозброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари).

Водночас з політикою внутрішнього зміцнення кня­зівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається створити антиординську коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі від­носини зі своїми колишніми ворогами - Польщею, Угор­щиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого бра­та Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох най-впливовіших руських князів. Ці зовнішньополітичні кро­ки галицько-волинського князя не привели до утворен­ня антиординської коаліції. По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході, а не на Сході. По-друге, у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суз-дальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції.

Скориставшись скрутним становищем Данила Галиць­кого, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золо-тоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під пок-ровительством Папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умо­ви. У 1253 р. в місті Дорогочині відбувається його коро­нація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хресто­вий похід проти татар, до участі в якому закликав Поль щу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку при­чин (більшість названих країн були втягнуті в боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополі­тичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) пла­ни ще одного хрестового походу так і залишилися нездій­сненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.

Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у нас­туп проти військ Куремси, який намагався окупувати га­лицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати в кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволен­ня Києва, але саме в цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено зарученами сина Данила - Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінює ситуацію - протягом 1255- 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.

Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не ма­ючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском ви­мог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Дани-лова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме в цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.

IV етап (1264-1323) - стабільність та піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втра­чає свою єдність: його землі поділено між трьома нащад­ками князя - Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабільності, Шварно укладає союз Галицького князівст­ва з Литвою, але це об'єднання не було тривалим. Най­послідовніше продовжував державницьку політику бать­ка Лев Данилович (1264-1301). Хоча він і був змушений визнати залежність від улусу Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську зем­лю. Завдяки цьому територія Галицько-волинської дер­жави стала найбільшою за всю свою історію.