64. Боротьба з актами незаконного втручання в діяльність цивільної авіації

Проблема захисту цивільної авіації від протиправних пій, які загрожують її безпеці, виникла буквально з пер­ших років розвитку авіації. На перших етапах розвитку міжнародних повітря­них сполучень випадки здійснення АНВ траплялися рідко. Значне зростання їх чисельності в 60 —70-ті роки XX ст. поставило перед міжнародною спільнотою завдан­ня створення надійного міжнародно-правового механізму боротьби з АНВ. Першим кроком держав у цьому напрямі стало укладення Конвенції про злочини та деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна, — Токійської кон­венції 1963 р.; Конвенції про боротьбу з незаконним за­хопленням повітряних суден — Гаазької конвенції 1970 р.; Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямова­ними проти безпеки цивільної авіації, — Монреальської конвенції 1971 р.; Протоколу про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, що обслуговують міжна­родну цивільну авіацію.

Більшість держав прийняла відповідні національні за­кони. Однак, незважаючи на це, покінчити з незаконним втручанням у діяльність цивільної авіації державам не вдалося. Важливою причиною здійснення АНВ є відсутність правових механізмів боротьби з такими правопорушеннями.

Одним з найпоширеніших небезпечних видів АНВ є незаконне захоплення повітряного судна. Токійська кон­венція 1963 р. вперше в міжнародному праві висвітлює зміст цього незаконного акту, який має місце, "якщо осо­ба на борту з допомогою сили або загрози силою незакон­но вчиняє акт втручання, захоплення або інше незаконне здійснення контролю над повітряним судном у польоті або якщо такий акт готується до вчинення" (ст. 11) Основною вадою Токійської конвенції є те, що вона не кваліфікує подібні правопорушення як злочини, обмежу­ючись лише приписом державам-учасницям уживати всіх належних заходів для відновлення або збереження кон­тролю законного командира над повітряним судном і як­найшвидшого повернення судна та майна законному власникові (п. 1 ст. 11), і не забезпечує необхідного пра­вового захисту від подібних незаконних актів.

У результаті активної співпраці держав у рамках ООН та ІКАО було укладено Гаазьку 1970 р. і Монреальську 1971 р. конвенції³. Конвенція 1970 р. вперше кваліфіку­вала незаконне захоплення повітряного судна як злочин (ст. 1) та зобов'язала держави-учасниці "вживати щодо таких злочинів суворих заходів покарання" (ст. 2). Визна­чення поняття "незаконне захоплення повітряного суд­на" в Токійській і Гаазькій конвенціях збігається майже дослівно.

Разом з тим ні Токійська, ні Гаазька конвенції не містять терміна "угон повітряного судна", який інколи трапляється в міжнародно-правових документах і часто в національних законодавствах та юридичній літературі.

Під угоном повітряного судна розуміється неправомірне керування повітряним судном будь-якою особою в особистих чи інших цілях. Зміст понять "незаконне захоплений повітряного судна" і "угон повітряного судна" різниться Адже акти угону повітряного судна здійснюються й екіпа­жами повітряних суден. У такому випадку незаконне за­хоплення повітряного судна як таке взагалі відсутнє (екіпажу немає необхідності захоплювати повітряне судно, яким він керує відповідно до своїх службових повноважень).

З прийняттям Монреальської конвенції 1971 р. світова спільнота отримала правову основу для боротьби з АНВ, тобто з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, до яких належать диверсійні акти та акти, що загрожують технічній надійності ма­теріальної частини повітряних суден та аеронавігаційного обладнання

АНВ — це квазіміжнародні правопорушення, проти яких держави ведуть скоординовану боротьбу і які ус­кладнені іноземним елементом (такі діяння можуть учи­нятися на іноземній території чи проти іноземців, серед злочинців можуть бути іноземці-співучасники тощо).

Незаконне захоплення, угон повітряних суден і вста­новлення неправомірного контролю над управлінням ними здійснюються не тільки для того, щоб нелегально вилетіти за кордон або уникнути покарання за вчинені злочини, а й для захоплення заручників. Генеральна Асамблея ООН в 1979 р. прийняла спеціальну Конвенцію про боротьбу із захопленням заручників, яка покладає на держа­ви обов'язок вживати суворих заходів кримінального пока­рання щодо будь-яких актів захоплення заручників.