103. Врегулювання спорів в рамках сот

Світова організація торгівлі (СОТ) – міжнародна організація, що опікується глобальними правилами торгівлі між країнами. Її головна функція – забезпечувати, щоб торговельні обміни відбувалися настільки легко, передбачувано і вільно, наскільки можливо.

Порядок врегулювання торговельних спорів у рамках СОТ складається з таких етапів.

1. Виходячи з основної мети механізму врегулювання торговельних суперечок в СОТ – «забезпечити позитивне врегулювання спору» – всіляко заохочується взаємоприйнятне розв’язання проблеми, що виникла між членами СОТ із приводу норм СОТ. Саме тому першою стадією врегулювання спору є консультації між безпосередніми сторонами спору. Якщо консультації не дають позитивного результату, тоді сторони за взаємною згодою можуть на цьому етапі звернутися до Генерального директора СОТ, який надає можливість скористатися процедурами примирення чи посередництвом.

2. Лише через 60 днів, якщо консультації не привели до розв’язання проблеми, позивач може звернутися з проханням створити групу експертів для розгляду цієї справи. Не пізніше ніж на другому засіданні ДСБ приймає рішення про створення такої групи експертів практично автоматично, якщо проти цього рішення немає консенсусу. Група експертів створюється протягом 30 днів, починаючи з дня рішення ДСБ, і складається з трьох осіб, кандидатури яких запропоновані сторонам спору Секретаріатом СОТ, у тому числі з наявного переліку кваліфікованих осіб. Склад групи експертів має бути узгоджений упродовж 20 днів. У разі виникнення труднощів при схваленні сторонами спору запропонованих кандидатур членів групи експертів може призначати Генеральний директор СОТ. На цій стадії відбувається й узгодження кола повноважень групи експертів. Якщо сторони протягом 20 днів не узгодили спеціальні повноваження, тоді застосовуються стандартні правила процедури. Члени групи експертів діють як такі і не підпорядковуються своїм урядам. Функція групи експертів полягає у сприянні ДСБ щодо виконання ним обов’язків, передбачених ДСУ та охоплених угодами.

104. Історія і сучасна система правових гарантій міжнародної безпеки

Можуть бути запропоновані два підходи до визначення гарантій міжнародної безпеки:

1) Питання безпеки не можуть становити предмет юридичних зобов’язань, тільки політичних домовленостей між зацікавленими учасниками мв, від поведінки яких залежить підтримання чи порушення миру. Тому міжнародні відносини, спрямовані на підтримання міжнародної безпеки, виключаються зі сфери регулювання міжнародного права і регулюються міжнародними політичними нормами, а також нормами міжнародної моралі. Звідси, гарантії міжнародної безпеки безпосередньо залежать від співвідношення сил у міжнародних відносинах( прибічнкии - Г.Моргентау, Р.Гілпін, К.Уолтц, Р.Арон, Г.Шварценбергер).

2) Міжнародна безпека є синонімом міжнародної законності. Додержання міжнародно-правових зобов’язань є неодмінною умовою збереження міжнародного миру, без якої він просто неможливий. (за Г. Кельзен)

Традиційно правові норми, що визначають законні засоби ведення війни об’єднуються латинським терміном jus in bello («право війни»); норми, що визначають підстави застосування збройної сили – терміном jus ad bellum («право на війну»). Відповідно, jus in bello лежить в основі міжнародного гуманітарного права, або права збройних конфліктів, а jus ad bellum – права міжнародної безпеки.

Серед історичних форм обмеження збройного насильства в міжнародних відносинах можна назвати такі:

1) Найвідоміша і найдавніша – ідея справедливої війни. У найдавніших варіантах це – уявлення про війну як про азартне змагання з метою випробування чесноти і доведення досконалості і водночас – як про різновид релігійного обряду, обов’язковою умовою якого є суворе додержання обома сторонами встановлених правил. Ця форма справедливої війни відома вже у народів Стародавнього Сходу – Єгипту, Ізраїлю, Індії.

Головна заслуга цієї версії «справедливої війни» – вимога про формалізацію відносин збройного протистояння з допомогою норм, розмежування дозволеної і недозволеної поведінки на бойовищі.

2) Концепція «війни-дуелі». Її розробником вважається німецький правник-позитивіст І.-Я. Мозер (1701 – 1785р.р.), хоча вже в рамках концепції справедливої війни як «змагання за правилами» та лицарського кодексу честі існували деякі риси ставлення війни як до дуелі.

3) Концепція захисту основних прав держави була поширена в ХІХ – на початку ХХ ст. і пов’язана з концепцією «війни-дуелі». Вважалося, що міжнародна правосуб’єктність держави знаходить свій вияв у так званих «основних правах» держави. Ці права не можуть бути обмежені будь-яким договором і договір, який їх обмежує, – юридично нікчемний.

4) Концепція необхідності у вузькому розумінні – як підстави для війни та регулятора дій держави, яка вдається до війни.

Деякі кроки до обмеження права держав застосовувати воєнну силу були здійснені під час Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 рр. З 13 Гаазьких конвенцій три перші стосуються jus ad bellum («права на війну»); решта є кодифікацією jus in bello («права війни») та інституту нейтралітету.

Гаазькі конвенції кодифікували міжнародно-правові норми щодо війни за станом на початок ХХ ст., закріпили принцип мирного вирішення спорів як рекомендаційну норму для держав-учасниць Конвенцій. Особливо велике значення вони мали для розвитку міжнародного гуманітарного права і зберігають його до сьогодні.

Сучасна система підтримання міжнародного миру й безпеки виступає як об’єднання двох підходів, вироблених у світовій практиці. З одного боку, підтримання міжнародного миру є ціллю міжнародного права, розроблені міжнародно-правові норми, спрямовані на її забезпечення і міжнародне право розглядається як засіб підтримання й зміцнення миру. З іншого боку, співвідношення сил між учасниками світового співтовариства і можливість досягнення між ними політичного компромісу щодо забезпечення своїх національних інтересів визнані як дієвий засіб підтримання миру, що знайшло відображення у механізмі прийняття рішень з питань міжнародної безпеки, закріпленому міжнародним правом на універсальному рівні.