104. Види законного застосування сили в сучасному міжнародному праві

В ходе разработки и принятия Декларации о принципах междуна­родного права 1970 г. организованным международным сообществом государств в лице Организации Объединенных Наций было бесспорно установлено и общепризнано, что рассматриваемая норма-принцип за­прещает применение вооруженной силы (вооруженных сил) или угро­зы ее применения государством в его взаимоотношениях с другими государствами, причем единственным исключением из этого запрещения в соответствии с положениями является самооборона государства в случае вооруженного нападения на него другого государства до тех пор, пока Совет Безопасности не примет мер, необходимых для под­держания международного мира и безопасности (ст. 51 Устава ООН). Следовательно, законным применение силы в МП считается только в случаях самообороны и миротворческих операций, проводимых Советом безопасности ООН или региональными организациями (напр., Африканским союзом) с подачи Совбеза.

С таким толкованием принципа, запрещающего угрозу силой или ее применение в межгосударственных отношениях, были согласны все государства, единодушно одобрившие Декларацию о принципах меж­дународного права.

Однако значительное число государств настаивало на том, чтобы такое запрещение касалось также использования в межгосударствен­ных отношениях мер, не связанных с применением вооруженных сил. Но такое толкование существа рассматриваемого принципа реши­тельно отвергалось другими государствами как не соответствующее системе коллективной безопасности, предусмотренной Уставом ООН. Кроме того, проблемным остаётся вопрос превентивной обороны, то есть нанесения упреждающих ударов для предотвращения наступления негативных последствий возможного вторжения другого государства (в этом случае требуется соблюдение симетричности взаимных действий).

Компромисс был найдет в результате включения в Преамбулу Дек­ларации абзаца, напоминающего «об обязанности государств воздер­живаться в своих международных отношениях от военной, политичес­кой или какой-либо другой формы давления, направленного против политической независимости или территориальной целостности любо­го государства».

104. Проблеми реалізації принципу незастосування сили чи загрози силою

Принцип незастосування сили або загрози силою за сучасним міжнародним правом не передбачає повної і всеохоплюючої заборони застосування державами зброї, наслідком якої була б відмова всіх держав від армій та арсеналів. Його складовою є декілька інститутів, норми яких закріплюють підстави й порядок законного застосування сили за сучасним міжнародним правом.

Основні принципи міжнародного права, включаючи принцип незастосування сили або загрози силою, саме створюють зобов’язання щодо світового співтовариства в цілому. Існування в сучасному міжнародному праві інститутів законного застосування сили може розглядатися як спеціальний правовий режим застосування примусу в рамках системи колективної безпеки, у випадках створення загроз миру або порушень миру. Навіть якщо на підставі права на індивідуальну або колективну самооборону діє одна держава або група держав, має вважатися, що, крім захисту власної національної безпеки, вони переслідують ще й мету спільної користі – підтримання й відновлення міжнародного миру й безпеки. Головні органи ООН уповноважені надавати оцінку дій учасників міжнародних відносин.

На підставі положень Статуту ООН можна виділити в сучасному праві три види законного існування сили:

дії щодо загрози миру, порушень миру та актів агресії, що здійснюються за рішенням Ради Безпеки ООН;

індивідуальна самооборона;

колективна самооборона.

Норми міжнародного права, які визначають підстави і межі застосування сили у кожному з цих випадків, формують відповідні інститути міжнародного права. Джерелами трьох зазначених інститутів є як міжнародний договір, так і міжнародний звичай. Інститути дій щодо загрози миру, порушень миру та актів агресії і колективної самооборони вперше виникли в сучасному міжнародному праві на основі відповідних положень Статуту ООН. До появи цього міжнародного договору зазначених інститутів у сучасному розумінні не існувало. Тому в цих двох випадках мова йде про узгодження договірних положень Статуту ООН з установчими документами регіональних організацій безпеки й міжнародно-правовими звичаями, які сформувалися вже після ухвалення Статуту ООН. Інакше у випадку індивідуальної самооборони: тут ставиться ще й питання про чинність звичаєвих норм, які сформувалися ще між І та ІІ світовими війнами, або навіть у ХІХ ст. та їх співвідношення з положеннями Статуту ООН і звичаями, які виникають на його основі

Відсутність в даному випадку загальної згоди створює простір для політичних маніпуляцій.

Починаючи з 2001 року важливим чинником розвитку звичаєвих норм, що регулюють здійснення права на самооборону, є також питання про правові підстави й межі збройної відповіді на масштабні терористичні акти.

Крім того, визнання права народів на самовизначення серед основних принципів сучасного міжнародного права спричинило питання про ще один випадок законного застосування сили – збройну боротьбу як форму реалізації права народів на самовизначення.

Нарешті, можна назвати ще один вид законного застосування сили, який перебуває в стадії формування – збройні втручання з метою припинення найтяжчих порушень прав людини (так звана «гуманітарна інтервенція»).

В останніх трьох випадках серед представників науки міжнародного права та членів світового співтовариства немає згоди щодо більшості принципових питань правового регулювання через відмінності у наукових школах та протилежні політичні позиції.