Козацький літописець

видцем і учасником подій, про які він оповідає в своєму літописі, хоча він тільки два рази згадує в тексті про свою присутність гам. Однак історики з’ясували, що автор не користувався ніякими джерелами, а отже, писав про те, що було безпосередньо в нього перед очима.

Події літопису охоплюють другу половину XVII сто­ліття — особливо складні для розуміння часи в Україні. На початку його автор коротко характеризує всі ті причини, які й привели до початку війни нашого народу проти шляхетської Польщі. Завершуєтеся літопис подіями 1702 року. В ньому згадується велика кількість людей: усі визначні козацькі проводирі, починаючи від Богдана Хмельницькою й закінчуючи Іваном Мазепою, полков­ники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шлях­тичі, російські вельможі. За «Літописом Самовидця» можна також вивчати тодішню географію України: в ньому сотні назв різних населених пунктів, у яких відбувалися події.

Учені різних часів намагалися з’ясувати, хто ж автор цього літопису. Знову й знову вивчали всіх відомих — та й не дуже відомих — людей тодішньої епохи. Шукали автора і серед козацької старшини, і серед духовних осіб, і серед міщан. Висловлювали найнесподіваніші гіпотези, з’ясовували рівень освіченості й відповідні епізоди з біографій усіх можливих авторів літопису.

Нарешті більшість дослідників зійшлася на думці, що літопис вийшов з-під пера генерального підскарбія Січі Романа Ракушки-Романовського, який цілком заслужено вважається видатним державним діячем України другої половини XVII століття.

Козак, сип козака, Роман Ракушка з’являється в реєстрах уперше 1649 року. Згодом він уже згадується як ніжинський сотник, далі — полковий суддя, згодом — одна з найпомітніших осіб в уряді гетьмана Івана Бргохо- вецького. Кінець гетьманування Брюховецького — і Роман Ракушка вже особа духовного сану, що має свою парафію в Лівобережній Україні. Помер вісімдесятилітній Ракушка-Романовський 1703 року.

Читаючи «Літопис Самовидця», відчуваєш в його авто­рові справжнього патріота рідної землі. З болем пише він про сплюндровані татарськими набігами українські села, про кривди, яких завдавали людові польські жовніри й російські воєводи. Не приховує різкого осуду на адресу тих козацьких ватажків, які починають міжусобиці і втя­

гують у них тисячі людей. Слова активного осуду йдуть на адресу тих гетьманів (включаючи і Богдана Хмельницько­го), які вступали у воєнний союз із кримськими татарами. Адже це призводило кожного разу до жахливого розорен­ня краю. Взагалі, про діяльність кожного з гетьманів літописець говорить тверезо й критично; його анітрохи не гіпнотизує авторитет жодного з них. Усе це дає підстави стверджувати, що автор літопису — не тільки людина глибоких патріотичних почувань, а й самостійно мисляча, добре обізнана в усіх внутрішніх і зовнішніх проблемах України.

«Літопис Самовидця» став не тільки важливим джере­лом для вивчення історії України, серйозною основою для пізніше творених літописів Григорія Граб’янки й Самійла Величка. Він значною мірою впливав на наступні поко­ління істориків України. Охоче зверталися — та й сьогод­ні звертаються — до нього польські, російські, білоруські історики. Свого важливого значення він не втратив і донині (А/. Слабошп.).

•>

Агатангел Кримський з дитячих років вільно володів німецькою, французькою, англійською, польською мовами. Під час навчання в колегії П. Галагана він опанував грецьку, турецьку, італійську, староєврейську та санскрит­ську мови. Такий міцний підмурок відкривав перед юна­ком широкі перспективи. І після закінчення інституту східних мов у Москві він вступає на історико-філологіч­ний факультет Московського університету.

Після закінчення навчання А. Кримський складає магістерські іспити з арабської та слов’янської філології, і того ж року його відправляють у дворічне наукове від­рядження до Сирії та Лівану для вдосконалення арабської та інших семітських мов. Перебуваючи на Сході, вивчає писемні джерела, в яких містяться цінні відомості про Україну ще з дохристиянської доби. Повернувшись до Москви, молодий вчений обіймає кафедри арабської філології та тюркських мов у Лазаревському інституті. Але думка працювати на користь рідного народу не залишала його.

У листопаді 1918 року разом з В. Вернадським, Д. Ба- галієм, О. Левицьким, П. Тутківським А. Кримський був обраний дійсним членом Української академії наук. Кримський став активним організатором і першим секре­тарем Всеукраїнської Академії наук. Але з приходом до Києва більшовицької окупації праця в Академії супровод­жувалася суцільними утисками.

Найбільше прикрощів мав А. Кримський у 30-ті роки, коли з-під його пера вийшла в світ «Історія Туреччини», за яку його відлучили назавжди від його ж дітиіца — Академії наук.

У 1941 році всесвітньовідомого вченого заарештували співробітники КДБ.

Які обставини арешту А. Кримського?

Про це довідуємося зі справи № 148001, що тривалий час зберігалася в архівах КДБ. 19 липня 1941 року з Києва до Звенигородки прибув уповноважений Гусєв, який, не­зважаючи на хворобу вченого, заарештував його і повіз до столиці, де в катівнях найвищої каральної інстанції його допитували сержант держбезпеки Сєкарєв, а згодом у Хар­кові — лейтенант Костиков. Допитували переважно посеред ночі по 4-5 годин, не даючи не тільки їсти, а навіть і води.

Восени 1941 року А. Кримського разом з іншими в’язнями товарним поїздом відправили до Казахстану.