Інтонація

Інтонація (від лат. іпіопо — голосно вимов­ляти) — це ритмомелодійний лад мовлення, який служить для вираження змістових й емоційних особливостей висловлення. Інтонація є одним із фонетичних засобів мови. Вона розглядається як складна єдність висоти, сили, темпу і тембру мовлення, які є засобом організації словесного вираження висловлювання й емоційно-вольо­вих показників виразності. У мовленні це виявляється послідовними змінами у висоті тону, силі й тривалості звучання, а також тембрі голосу.

Інтонація визначається сукупністю кількох фонетич­них компонентів: фразового наголосу, пауз, мелодики,

тембру і темпу, співвідношення яких може змінюватися при мовленні залежно від змісту, мети і ситуації вислов­леного.

Під мелодикою мовлення розуміється по­слідовне підвищення і зниження основного тону голосу, що служить засобом передачі думок і почуттів. Мелодика виконує комунікативну та емоційну функції. Комуніка­тивна функція допомагає розрізняти й розпізнавати синтаксичні структури — речення, членування їх на синтагми, виділяти відокремлені члени речення, звертан­ня, вставні і вставлені конструкції, однорідні члени, без­сполучникові складні речення, двоскладні речення і бага­токомпонентні складні речення. Емоційна функція, поєднуючись із комунікативною, передає ставлення мовця до повідомлюваного. Виділяють три типи мелоди­ки: завершеність, незавершеність, пигальність.

До елементів інтонації належить ритм — рівно­мірне чергування наголошених і ненаголошених складів у віршованій формі чи в інших формах звукової організації мови.

Під інтенсивністю, тобто силою звука, ро­зуміється м’язове напруження мовних органів при артику­ляції звука, яка залежить від амплітуди коливання голо­сових зв’язок. Чим більша амплітуда, тим сильніший звук.

Темп мовлення — це швидкість, з якою вимовля­ються мовні елемента. Він вимірюється кількістю виголо­шених звуків (складів) за одиницю часу Темп мовлення тісно пов’язаний з різними формами мовлення, з індиві­дуальними особливостями мовця та його психофізичним станом. Він виражає різні види тривалості мовних відрізків і зупинок між ними. Тому темп мовлення має тісний зв’язок із паузами.

Отже, н а у з а — це зупинка в мовленні. Вона зу­мовлюється різними причинами і виконує різні функції. Цс засіб змістового й емоційного виділення слів або синтагм. Паузи бувають синтаксичні, що вира­жають синтаксичні відношення між частинами речення, зв’язані з його змістом; несинтаксичні — зумо­влені фізіологічними або психологічними причинами; єднальні — між однорідними членами речення і між частинами безсполучникових складних речень з однотипними частинами {Дорога простягається через степи, спускається в долини, сірою стрічкою здіймається на

косогори. — І Н.-Лев.; Сонце грає промінням, весняний легіт жене по небесній блакиті, як пух, легенькі білі хмаринки, в повітрі бринять мухи, цвірінькають горобці, пахне свіжою ріллею, травицею, фіалками, пахне весною■' — М. Коц.); попереджувальні — служить ионе- редженням про роз’яснення, яке йде в наступній частині речення (У них є все: пшениця, хутро, вовна, і риба, й мед, і добрі води рік. —Л. Кост.; Знав тільки одне: за цей світ, за рідну землю зумів би достойно вмерти. — М. Ст ); розділові — паузи кінця речення і ті, що відділя­ють синтаксичні одиниці одну від одної (Отаман вос­таннє оглядав своїх побратимів. Зібралися тут найсміли- віїиі, найдужчі, найвитриваїіші. Всі вони справді можуть покластися один на одного в найбільшій скруті. Адже дорога важка, далека. Можуть і нападники підстерегти. — М. Слабошп.; Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. — О. Довж); паузи присудка — що виражає предикативний зв’язок (Війна — це тир, де цілий світ — мішені. — Л. Кост.).

Тембр голосу — це характерне забарвлення звука, яке створюється кількісним і якісним складом додаткових тонів (обертонів), що накладаються на основний тон.

Вправа 59

Розбийте текст на речення, а речення — на синтагми.

Погодою у нас на сінокосі казали щось років з півтора­ста завідувала ворона це була так би мовити паша фамільна ворона вона возсідала коло нашого куреня на високій сокорині і звідти бачила всіх нас і все що ми пили їли яку рибу ловили чи де зарізали деркачика косою чи перепілочку бачила усіх пташок у нашім лісі все чула і найголовніше віщувала погоду вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному ясному небі і тільки вже після того як раптом вона крякне тричі спеціальним голосом дід починав ні з того ні з сього кашляти і позіхати і ми тоді вже незабаром кидали граблі й вила і теж позіхаючи падали як сонні під копиці (О. Довж.).