Приголосні звуки

[т’л’а], \кут'н'іі\, \мсУгут'н'а]. Може чергуватися з м’яки­ми приголосними |т'|: \ле^ити^ете\ — \ле^ит'іт'\.

Приголосний [т'] — передньоязиковий, альвеолярний, шумний, глухий, зімкнений, але м’який: |т'ма\, \т’ітка\, ]т'уби^ек], |т'ага]. Він може чергуватися з твердим [т]: \ме^ит'іт'\ —\ме“ ти^ете]. Його м’якість сильно впливає на попередні приголосні, якщо вони мають здатність пом’як­шуватися: \мас’т'\, [ман'т'ійа], \нас'т'ії].

Звук (н| — приголосний, передньоязиковий, зубний, сонорний, зімкнено-прохідний, носовий, твердий. Н о- с о в и м його називають тому, що при творенні цього звука частина повітря проходить у ніс: \нави^ек\, \нутро], |нйва], |новйі], |нетр'і].

Звук |н] — приголосний, передньоязиковий, альвео­лярний, сонорний, зімкнено-прохідний, носовий, м’який: |н'ан'ка], Ін'ух], \п'ігот'], [мужн’е], \в’ідзстан'].

Приголосний |л] —передньоязиковий, зубний, сонор- ний, зімкнено-прохідний, боковий, твердий. Боко­вим він називається тому, що при його творенні повітря через бокові отвори проходить під язиком, спинка якого, вигинаючись, утворює прохід: \лом\, \лехко\, \лука\, |лак\. Якщо язик упирається в зуби (верхні), то угпорюється твердий звук | л]: І була), [молоко], \ луна], коли ж у ясна, аж до твердого піднебіння, то вимовляється його напівпо­м’якшений варіант. Особливо це помічається ари вимові звука |л| перед голосними [и], |е]: |ле^илека], \ве^илйкиі\, |лектор], |лйчко]. Обидва варіанти в сучасній українській літературній мові вважаються загальноприйнятними.

Звук |л'1 — приголосний, передньоязиковий, альвео­лярний, сонорний, зімкнено-прохідний, боковий, але на відміну від звука |л| — м’який: [л’ал’ка], |л’іїка], ]л’ох], |л'ул'ка], \л':е].

Приголосні [т'І, |д'|, |н'І, Іл'1 вимовляються настільки м’яко (кінчик язика розпластується і посувається на аль­веоли), шо їх іноді зараховують до середньоязикових (як |й|). Проте якщо у приголосного [й] (еталона м’якості) наближення середньої частини спинки язика до твердого піднебіння є основною артикуляцією, унаслідок чого створюється високий тон, то у вищеназваних приголосних така артикуляція є додатковою. Вона приєднується до

власного тону приголосного, і власний тон його підвищу- ється¹. Порівняно з іншими приголосними |т'], Ід'], |н ],

|л'] зазнають найбільшого впливу додаткової артикуляції. Іноді спостерігається у мовному потоці пом’якшений варіант цих приголосних перед (і), що походить з давнього |о], або перед давнім закінченням -ьіє: \н’іс], [л7/], [т 7/с],

| д’ім], [дід’іу], \кот Щ, \с’н Ту], [стол Щ, \зе^илен 7], \тве^ирд’і\, |крут’і\, \сп’іл’і\. В сучасному мовленні вони не розрізняються і не вважаються порушенням норм літера­турної вимови.

Вправа 8

Запишіть слова фонетичною транскрипцією й охарактеризуйте артикуляцію твердих і м’яких передньоязикових приголосних.

Вітальня, п’ять, гожа, світлі, тьмяний, будьмо, синька, дудка, тонший, спільно, сядьте, сільський, дятел, любий, батько, півнів, голів, криті, діл, тісто, китів, сніп, сильно, личинка, шість, тісне, нудні, мостів, читальня, садів, чорні, стіг, стоять, уманський, куті, дівонька, менший, батон, південь, постать, погляд, городів.

•ь

Див : Тоцька II І. Сучасна українська літературна мова К., 1981.

С. 71.