Частини і частки мови

Та Шевченко належить не лише Україні — всьому людству, хоч кожне його слово — про Україну.

Тут відбувається нечасте в історії літератури, — але підвладне генієві, — щасливе перетворення: поезія, породжена злобою дня, живе вічно; поезія, зміст, харак­тер, призначення якої безпосередню національні, набуває загальнолюдського значення, виростає до світових мас­штабів, стає «родовим» явищем людського духу (/. Дз.).

Вправа 100

Запишіть текст як диктант.

Степ переймав воду гранітними скелями, але вода виявилася дужчою, розірвала камінні обійми й клекотіла,

і скипала буком, й мчала вниз, до моря, спадаючи грізни­ми лавами. Перша лава спадала чистим, схожим на неру­хоме скло потоком, крізь який подекуди просвічується каміння.

Вище першої лави — високий камінний острів, на ньому верби, осокори та велетенські дуби, неначе зачаро­вані, вкриті молодим зеленим листом, і кипучий дубняк понад водою, й верболози в низинній частині острова, який кінчається піщаною косою. Нижче острова кілька маленьких острівців, декотрі з піску, декотрі з каменю, закучерявлені лозою, схожі на кинуті на воду зелені шапки.

Там, де лави спадали, було біло-біло й піняво, переко- лочено, окремі струмені цвіркали високо в небо, а далі вода знову мчала рівним ясним потоком, ледь-ледь запінюючись подекуди над схованими в глибині каме­нями або перекочуючись через них. У повітрі стояв різкіш запах спіненої води, розпеченого каменю, водяного зілля, яке обривали зі скель бурхливі потоки.

Клекіт і гуркіт, і все одно тиша, тихіша за будь-яку іншу тишу; згуки природи — то не гомін, то безгоміння, вслухавшись у яке можна почути плин власної думки і крові в жилах. Ще й на багато верста довкола — нікого- нікого, тільки вода, та камінь, та чайки, та баклани, які німими чорними привидами сидять на високих, з побіле­ними послідом верхівками стрімких скелях правого бере­га. Лівий берег низинний, сірий, хапає пустельністю за серце, й коли людина дивиться на нього, її огортає безпричинна туга. Коли ж вона дивиться зі скелі на Дніпро, який перед нею неначе на долоні, на боріння

води та каменю, вона думає про вічне, невмируще, підноситься душею й навіть забуває про власну смерть. Тут упокорення і благість, і думки про велич Бога, про смиренність та покору, про добро та істину. Тут можна сидіти непорушно годинами, днями — вічно, пере­творившись у камінь та навіки замкнувши в собі раз знайдену, єдино правдиву думку (за Ю. Мушк.).

©ф> Вправа 101

Напишіть текст як диктант.

За вишкою, що на каплицю схожа,

Вечірнє сонце стомлено сідає.

Палає небо — наче думка Божа Поза паркан колючий заглядає.

Дротину позолочує іржаву Туман прозорий — лісова полуда.

Душа моя вдивляється в заграву І жде на чудо, котрого не буде.

Далека Конча не поверне весни,

Що відпливли з дніпровською водою.

Кохання храм у серці не воскресне,

А грішниця не зробиться святою.

Моїх чуттів розвіяна руїна Нагадує в пісках померлу річку.

Та є ще Бог...

І є ще Україна...

Для них я збережу у грудях свічку (М Руд.)

©

Пунктуація, яка є складовою частиною загальної системи українського письма (графіки в широкому розумінні слова), належить до неалфавітних графічних знаків, що їх використовують поряд із літе­рами. їхня роль полягає в членуванні писем­ного мовлення, тобто у відображенні синтак­сичної структури мовного відрізка, яким є речення й текст.

Розділові знаки — що нотні знаки: вони цупко тримають текст і не дають йому розсипатися; надають словам правильного співвідношення, а фразі — правильного зву­чання, ясності й легкості. Писемне мовлен­ня без розділових знаків або при неправиль­ному, неточному їх використанні дуже важке для розуміння. Таким чином, розділові знаки дають можливість сказати на письмі значно більше, ніж можна записати літерами. Іноді ж розділові знаки читають навіть замість слів, але така ситуація передбачає обопільне

• і того, хто пише, і того, хто читає, — достатнє володіння системою пунктуації. За допомогою пунктуації увиразнюється кому­нікація й мисленнєва діяльність суспільства.

Українська пунктуація спирається на синтаксичну та інтонаційну структури ре­чення і його семантику. Провідним прин­ципом, що регулює правила обов’язкового вживання розділових знаків, є формально- граматичний. Змістовий та інтонаційний принципи виступають як додаткові.