Вправа 71

З тексту випишіть а) слова, запозичені з інших мов; б) слова, утворені на базі запозичених. Поясніть, яким чином освоюються запозичені слова.

Розплата

Дніпро, ця священна ріка українського народу, так поетично оспівана Гоголем і Тарасом Шевченком, ріка, з якою для нас пов’язана епохальна подія вітчизняної історії — хрещення Русі, — ця ріка в наші дні почетвер­тована, пошматована, поділена на так звані «штучні моря» і, втративши динаміку течії, щоліта гниє на величезних площах ядучими синьо-зеленими водоростями. В аспекті екологішгому Україна сьогодні якоюсь мірою може правити людству за образ недалекого майбутнього, постає моделлю самої планети, що швидко виснажується, де Червоні книги уже не вміщують усіх видів, колись незліченних, флори і фауни, що нині гинуть, так бездумно, з такою пожадливістю винищувані людиною. Все — від зелених лісів Амазонії й до північної тундри, від жайворонка в українському небі і до океанських китів, що, ніби на знак протесту, кінчають життя самогубством, — усе живе охоплене передчуттям екологічної катастрофи, за яку відповідає все той же Йото заріепз. Озброюючись досяг­неннями науки, навчившись у масштабах небачених знищувати все живе в своєму невтримному споживацько­му засліпленні — ось так ми зійшли на вершину XX століття і ось такими зустрічаємо нове тисячоліття людсь­кої цивілізації.

Чорнобиль став зловісним знаком щонайсильніших саморуйнівних дій людини, найдраматичнішою поразкою в її такому нерозумному протиборстві з природою. Явив­шись під знаком біблійної «звізди Полин», той чорний Чорнобиль став якщо й не розплатою, то якнайсерйозні­шою пересторогою нашому варварству, легковажності, ненаситному споживацтву, технократичній сваволі, що дозволяє собі знущатися з природи, нашої одвічної матері й заступниці.

Відомо, що застережень не бракувало. Геніальний Вер- надський, перший президент Української академії, манд­руючи замолоду рідними краями, опинившись десь на берегах Прип’яті, в дрімучих пущах Полісся, нібито зізна­вався друзям, що відчував у цих місцях якийсь незрозу­

мілий, майже містичний жах і жартома пояснював свій стан: а чи не затаїлася десь тут нечиста сила? Чи ж не дивно, що саме в цих місцях, які чимось стривожили вченого, насторожили його ішуїцію, згодом якраз і спо­рудили блоки Чорнобильської АЕС? Ну, хай то легенди... Але ж набагато пізніше академік Капіца вже цілком сер­йозно застерігав, аби атомні станції не будувати в густо- населених регіонах європейської частини країни, що їх місце —у віддалених пустельних районах (О. Гот.).

Вправа 72

З рецензії на книгу Євгена Наконечного «Украдене ім’я» а) випишіть слова та вислови на позначення політичних понять; б) з’ясуйте, яку роль у цьому тексті виконують варваризми; в) випишіть десять слів, значення яких малозрозуміле для вас. Використовуючи словники, з’ясуйте їх значення.

Таємниця украденого імені

У час, коли такі російські журнали, ж «Наш совре- менник», «Молодая гвардия» та «Москва» зі шкіри вила­зять, аби довести, яка страшна загроза нависає над світом в особі «жидів», а існування суверенної України, на їхню думку, загрожує безпосередньо російській державності, поява книги Євгена Наконечного «Украдене ім’я» особли­во є доречною. Адже журнал «Москва» навіть розпочав видавати цілу серію «Пути русского имперского созна- ния», в якій виспівує ту ж стару пісеньку, що і за царя- батюшки: нєт, нє било і нє может бить! При чому не тільки української мови, але й самого народу. Зокрема, всі без винятку автори цієї серії не визнають назви «Україна», вживаючи натомість «Малоросія».

Знову з’явилися статті, що доводять нашу меншовар­тість: і Україна — це окраїна, і Русь — це Росія, а мова українська — вигадка німців та поляків. Понадто — для доказу штучності української мови наводять довжелезні списки слів, які збігаються з польськими. Так ніби не можна навести ще довші списки російських слів, що збігаються з німецькими.

«Если русское общество и государство будут бездейст- вовать, признавая свершившимся факт появлення на ма- лорусских землях государства «Украйна», не стремясь раз- венчивать всевозможньїе русофобские мифьі, усиленно внедряемьіе в украинское общество и в сознание малорос-

2. о-зз

сов, проживающих на территории России, то через очень нсбольшоіі срок наша Родина столкнется, возможно, уже с иепреодолимьіми проблемами в лине государства «Украй­на». вступившого В НАТО И Ю1Х)ВОГО к войне с Россией в любіііх коалипиях. Пока не позлно, пало указать всем на историческую правду «украинской» проблеми, беспри- страстно огделив от зтой правдм наслоения «украинской» пропаганди».

А далі йдуть тлумачення термінів «Україна» та «україн­ці» як абсолютно штучних і гаких, що не мають права на ісігуванпя.

У Львові на книжкових розкладках можна побачити книгу «Монархи России», де, окрім усіх київських та чернігівських князів, знайшлося місце і для князів та королів галицьких — Романа, Данила, Лева. Гасло «еди- ной и неделимой» усе ще надихає окремих патріотів, як надихає воно Мілошевича, котрий не може змиритися з тим, що хорвата й босняки відокремилися від сербів, хоч і розмовляють однією з ними мовою. Та скупий платить двічі, і на черзі вже бачимо Чорногорію, а там чого доброго й Воєводина надумається.

Тим часом у праці Наконечного на величезній кіль­кості матеріалів показано, що Європа називала Руссю лише Україну, а Росію знала тільки як Московію. І це не версії, чи припущення дослідника, а свідчення сучас­ників, дані тогочасних картографів.

«Навіть після перейменування Петром І в 1721 році «Московського царства» в «Російську імперію», в Західній Європі трималися старі традиційні терміни «Московія», «московити», — пише автор. — Ще 1869 р. французький політик К. де Лямар писав: «Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо руге- нами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю, а той народ, який ми звемо руським, звався москвинами, а їхня земля Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії».

Тим часом Мала Русь — це зовсім не те, що бачать у ній російські шовіністи й дилетанти від історії, бо Мала вона не тому, що — мала. Автор книги наводить свідчен­ня не тільки зарубіжних істориків, а навіть і окремих російських, які тлумачать термін «мала» як назву метро­полії, звідки нація розселилася на нові терени, на велику

землю. Бо як є Велика Британія, то є й Мала —Бретань на півночі Франції. Так само історія знає Малу і Велику Грецію, Вірменію, Польиіу. Та Й ми в Галичині часто називаємо Східну Україну Великою.

У книзі також йдеться про те, як було знищено ще один слов’янський народ — новгородців, які не бажали зливатися в одне ціле з московитами. Московщина во­гнем і мечем викорінила їхню самосвідомість. Автор пос­тавив перед собою дуже конкретне завдання — розібра­тися з термінами і виправити плутанину, яка виникає інколи від незнання, дослідити історію появи термінів «Україна», «Русь», «Московія», «москаль», «кацап» і, зви­чайно ж, «хохол». Є багато версій щодо їхньої етимології, і читачеві надається можливість самому з’ясувати, хто з дослідників має більшу рацію. Інколи автор аж занадто відсторонюється і, висвітлюючи чергову версію, не дає їй оцінки. Тим часом для недосвідченого читача це може сприйматися як прихильне ставлення до такої версії.

Останній розділ книги присвячений термінам «жцд» і «єврей». Навівши чимало прикладів історичних джерел на доказ того, що обидва слова мають однакові давні корені в українській мові, С. Наконечний схиляється до думки поета з Канади Яра Славутича: «Чи варто нам оте слово «жид» так завзято боронити, як це роблять деякі гарячі голови з піною на устах? Адже не становить воно для нас ніякої святості. Наприклад, мені однаково, як євреї хочуть себе називати». «Не варто по-фарисейському роздирати шати над нібито російським словом «єврей», — пише автор дослідження. — Етнонім цей семітського походжен­ня і робити з нього грізний засіб русифікації несерйозно». І справді, слово «єврей» зафіксовано в Києві уже в 988 р. в богослужебних книгах, писаних болгарами, а потім у XI ст. в Остромировому Євангелії.

Є. Наконечний, ствердивши, що антисемітизм ніколи не був для України офіційною ідеологією, слушно ставить питання про те, що час, нарешті, перестати ображати народ Старого Заповіту во ім’я благоденства України: «Невже, навішуючи одне на одного образливі ярлики, ми віримо в їх очищувальну силу?».

Закінчуючи свої роздуми на цю дратівливу тему, автор перефразовує Карнегі: «Створіть народові добре ім’я, щоб він міг жити відповідно до нього». Треба визнати, що Є. Наконечний знайшов найдохідливіший аргумент проти

вживання слова «жид»: не роби комусь того, чого не хочеш, аби робили тобі. Адже, коли нас вражає зверхнє «малорос» і ми не бажаємо чути його, то скільки б не доводили науковці, що в цьому нічого образливого нема, а навпаки комплімент — доказ того, що саме Україна була землею обітованою східних слов’ян, —легше нам не стане. Відповідно таке саме право мають і євреї. Якщо українські євреї не хочуть, аби українці називали їх «жидами», то скільки б ми не доводили, що решта слов’ян вживають слово «жид», все ж не маємо іншої ради як тільки скоритися цьому бажанню. Хоча й поміж євреїв трапляються оригінали, які полюбляють себе називати «жидами». Назву бодай українського поета і перекладача, який живе у Мюнхені, Мойсея Фішбейна.

Ну, та це винятки, які лише підтверджують правило (Ю. Винничук).

•>