5. Як розглядається проблема людини в сучасній філософії?

Відповідаючи на це запитання, розглянемо дві найбільш досліджених і багато в чому протилежних концепції людини: концепції З. Фрейда і Ж.-П. Сартра.

З. Фрейд відкрив принципово інший, ніж відомий раніше, вид несвідомого, який не схоплюється свідомістю і в той же час визначає її, а отже, поведінку, діяльність, а по суті, все життя людини. Як писав З. Фрейд, людина не господар у власному будинку. Несвідоме не породжується буттям, а є самим буттям. Це принципово нова реальність зі своїми специфічними формами функціювання, своєю специфічною мовою, відмінною від мови свідомості, нарешті, зі своїми своєрідними методами пізнання. Присутність несвідомого визначає декілька структур внутрішнього світу людини. Одна з них – несвідоме, підсвідоме, цензура між ними. Інша – «Воно», «Я», «НАД-Я», або несвідоме, свідомість і надсвідомість. Психіка підкоряється двом принципам: реальності і насолоді. Принципом реальності керується свідомість. Принципом насолоди – несвідоме. За З. Фрейдом людині властиві фундаментальні прагнення, які детермінують поведінку як самої людини, так і характер суспільства: еротичне, у широкому сенсі, спрямоване на збереження і об’єднання, й агресивне, деструктивне (Ерос і Танатос).

Що ж може блокувати агресивні інтенції людської природи? За З. Фрейдом – культура. Витіснення культурою сексуальних спонук із звичного русла веде до сублімації, тобто до руху до вищих, ніж сексуальні об’єкти, цілей, стає джерелом найбільших культурних досягнень. У результаті, пояснював З. Фрейд, не людина виводиться з культури, а культура виводиться з людини, кінець кінцем, з психічного, несвідомих прагнень людини. Та все ж З. Фрейд сповідував обережний оптимізм, який базувався на вірі в розум. Голос інтелекту тихий, стверджував великий мислитель, але він не заспокоється, поки не доб’ється, щоб його почули. У майбутньому на місце «Воно» має стати «Я».

Послідовники З. Фрейда спробували в психоаналітичній філософії критично переробити його творчу спадщину, перш за все, за рахунок послаблення ролі лібідо і посилення соціальних факторів (К. Юнг, Е. Фромм). Е. Фромм у своїй критичній роботі багато в чому спирався на теорію К. Маркса. К. Юнг – на спеціально розроблену концепцію архетипів, природжених психічних структур, що знаходяться в основі загальнолюдської символіки і що визначають форми людської поведінки.

Якщо неофрейдизм тлумачить людину з її психосоматичної природи, що концентрується навколо несвідомого психічного, то екзистенціалізм, інакше, філософія існування, в її нерелігійних варіантах виходить взагалі з відсутності природи людини. У концентрованому вигляді ця концепція представлена в філософії Ж.-П. Сартра. У його роботі «Екзистенціалізм – це гуманізм» зазначено, що немає ніякої природи людини, як немає і бога, який би її замислив. Людина сама творить власну суть, а отже, творить саму себе. Кожен момент вона є не мохом, не цвіллю і не кольровою капустою, словом, це не результат, а проект. Вона є істотою, що спрямована в майбутнє: «Людина – це майбутнє людини». Екзистенціалісти, писав філософ, далекі від тих поверхневих атеїстів, які хочуть задешево звільнитися від Бога, стверджуючи, що необхідність моралі зберігається і при запереченні Бога, бо вона містить в собі абсолютні цінності (на зразок бути чесним, не бити дружину, мати дітей), без яких суспільство не може існувати. Отже, М. Достоєвський зазначав суттєво: «Якщо Бога немає, то все дозволено». А тому людина покинута. Їй нема є на що спертися ні в собі, ні зовні. А отже, у неї немає виправдань. Якщо ж людину нічого не детермінує, то вона вільна. Людина – це свобода, вона приречена бути вільною, а в той же час і відповідати за все, що коїть.

Філософія екзистенціалізму – безумовно мужня філософія, хоч і не завжди подібна до людської реальності. Ж.-П. Сартру довелося припустити, що свобода не історична і має завжди одне і те ж визначення. Довелося стверджувати, що ніякої системи соціальних цінностей, установлених для індивіда, немає і підставою цінностей є свобода або, що одне і те ж, людина в кожній ситуації кожного разу наново творить нову систему цінностей. Не важко зрозуміти, що людина в цій концепції заміщує Бога, що, по суті, визнає і автор концепції, який стверджує, що людина – це не субстанційний абсолют. Проте не зрозуміло, як і з чого людина безперервно створює саму себе, звідки береться матеріал і як виникає проект. Людина все ж таки не Бог і не може творити з нічого, до того ж, не володіючи, подібно до Бога, всією повнотою буття. Отже, крайнощі суб’єктивізму насичені непоборними труднощами, як і крайнощі субстанціоналізму.