Сутність істини складна:

1. вона об’єктивна, оскільки відображає об’єктивну реальність і тому має об’єктивну основу;

2. істина конкретна, бо обов’язково має відповідати певним умовам існування об’єкта, часові та місцю його пізнання;

3. істина абсолютна, завершена в знаннях (ми більше про об’єкт нічого не знаємо і мусимо керуватися набутими знаннями);

4. водночас істина відносна. Адже знання ніколи не можуть бути завершеними, оскільки світ речей постійно змінюється, та й глибина наших знань про них, як правило, далеко не повна.

Чим же перевіряється істинність знань?

В. Ленін дав однозначну відповідь: найкраще – практикою, всією практичною діяльністю людства. Він сформулював суть гносеологічного процесу так: від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики – такий діалектичний шлях здобуття істини.

Ленінська гносеологія відіграла значну роль у подальшому розумінні процесу свідомого освоєння людиною світу.

По-друге, В. Ленін багато нового вніс і в учення про матеріалістичну діалектику. Він надав їй статусу єдиного способу філософського мислення і головної умови успішних практичних дій.

Особливо В. Ленін цінував діалектику як умову теоретичної підготовки кардинальних суспільно-політичних змін, називаючи її алгеброю революції. Захоплений ідеєю всесвітньої революції, він категорично відкидав метафізичний метод пізнання, оскільки той вимагає вивчати речі, їх частини, стани, властивості у спокої, сталості чи поступових еволюційних змінах.

Тому В. Ленін усіляко осуджував метафізику, а діалектику називав її протиотрутою. Але це хибний висновок. Адже людина може глибоко і всебічно вивчити певний об’єкт лише у сталості, спокої, мислено “розчленовуючи” й “охоплюючи” своєю думкою кожну складову об’єкта, його кожну характеристику тощо. А це метафізичний підхід. Водночас не слід забувати, що об’єкт змінюється, між його сторонами, властивостями, станами та й у зв’язках з іншими об’єктами відбуваються певні взаємодії, взаємовпливи, взаємопереходи тощо. Спокою немає. Ось цю особливість світу розкриває вже діалектика.

По-третє, своєрідно трактував В. Ленін і проблему свідомості.

Свідомість, як учив він, невід’ємна від практики. Власне, практична діяльність людей формує і розвиває їх свідомість, надаючи їй активного і творчого спрямування. Завдяки цьому людина здатна вибірково конструювати власне життя, надаючи йому доцільності. Тим самим досягається генерація нових ідей, створення перспективи майбутнього існування й управління практичною діяльністю. У загальному вигляді все це становить основу духовного життя людей. Це справді глибоко наукове тлумачення процесу світорозуміння і його активної ролі в житті та розвитку людства.

Але В. Ленін був насамперед політиком, тому віддавав пріоритет не індивідуальній свідомості людей, а єдиному соціальному потоку цієї свідомості, налаштованої на класову боротьбу і революцію. Мабуть, тому він, даючи визначення матерії, писав у “Матеріалізмі і емпіріокритицизмі”, що об’єктивна реальність копіюється і фотографується нашими відчуттями. А якщо так, то світ для людей мав би бути абсолютно однаковим і проблеми його змін такими ж.

Але ж це зовсім не так. У кожної людини власне світорозуміння і своя життєва мета. Природне право людини – мати свій особистий світогляд. В. Ленін же, нехтуючи цим, у 1922 році особисто організував державне переслідування інакодумців, тих, хто не сприймав більшовицьке світобачення. Це були, насамперед, видатні вчені, філософи, педагоги, лікарі, агрономи, організатори виробництва. Їх виганяли за межі батьківщини, відправляли в концентраційні табори, а то й страчували без суду.

Отже, на перший погляд, прогресивне ленінське розуміння проблем діалектичного матеріалізму на практиці оберталося проти людини, її свобод і життя.