8. Яка доля української філософії в радянську добу?

Для української філософії ця доба почалася демократичною революцією. Зусиллями демократичного руху за торжество національної ідеї 7 листопада 1917 року було проголошено Українську народну республіку. В країні за два роки відбувся активний процес українізації. У навчальних закладах упроваджувалася українська мова, активізувалося видавництво різноманітної української літератури, було започатковано архівну справу, відкрито інститут історії України, Академію наук, два українських університети та ін.

Однак період української державності виявився коротким. Більшовицька влада, що набрала сили з кінця 1919 р., не сприймала інакомислення. Всюди розпочалося переслідування кращих представників інтелігенції, у тому числі й філософів. Це започаткував В. Ленін.

Заборонялися всі філософські товариства, гуртки та видання філософської літератури. Було закрито філософські факультети та кафедри в усіх вищих навчальних закладах. Так, на початку 20-х років в Україні було ліквідовано Київський, Одеський і Харківський університети, що мали сильні філософські підрозділи.

Необхідність у цьому обґрунтовувалася дуже просто. У “Веснике пропаганды” (1919. – № 3. – С. 4) Московського губкому РКП указувалося, що пролетаріат не має потреби в “цельном мировоззрении”, тобто філософії, оскільки воно відволікає його від класової боротьби, а потрібен лише такий ідейний “пайок”, що сприяв би цій боротьбі.

З особистої ініціативи В. Леніна було вигнано за кордон кращих мислителів. На 3 серпня 1922 р. було складено три списки інакодумців: московський, петербурзький (разом на 97 осіб) та український (на 77 осіб). Більшість із тих, хто ввійшов до цих списків, були люди, далекі від політики, які однак мали власний погляд на нову владу. Це видатні вчені, історики, природознавці, юристи, лікарі і навіть агрономи. Разом із ними були вигнані з країни всесвітньо відомі філософи: Л. Шестов, М. Лосський, С. Булгаков, Л. Карсавін, а також М. Бердяєв, який формував Київську філософську школу.

Нещодавно знайдено свідчення про те, що центральні партійні органи України затверджували цілі списки інтелігентів-інакодумців, приречених на вигнання з батьківщини та різні покарання, навіть без обговорення. Так, наприклад, виганявся з України ректор Харківського технічного інституту І. Красуський, хоча він, як зазначено у списку, “особа, що відома не тільки в Харкові, а й у всій Росії.., що має вплив у Держплані, НТО і вважається незамінимим ученим”. Після того, як світова громадськість почала обурюватися подібними діями більшовиків, для інакодумців були створені концтабори в країні.

Організовані на ідеологічних засадах, нові навчальні заклади, в тому числі й Інститут комуністичної освіти з філософсько-атеїстичним факультетом (1929), не зуміли закрити прогалини в духовному й науковому житті України, оскільки під час набору зважали не на здібності вступників, а на їх політичну благонадійність.

Після смерті В. Леніна серед його соратників почалася боротьба за особисту владу. Здобувши в ній перемогу, Й. Сталін намагався філософськи обґрунтувати свою політичну лінію як ідейно, так і науково. У цей час до ідеологічної боротьби були залучені представники всіх наукових галузей, у тому числі й філософи. З 1924 р. і до середини 30-х рр. прокотились хвилі так званих дискусій.

У філософії приводом для їх початку стала публікація праці Ф. Енгельса “Діалектика природи” (1925). Відповідно до її оцінки, філософи поділилися на “діалектиків” (А. Деборін, Я. Стен, Н. Карін, Г. Гаммель та ін.), які відстоювали діалектичні принципи, та «механістів» (очолюваних Л. Аксельрольд). Усі дискусії закінчувалися репресіями проти їх учасників.

Крапку в цій боротьбі було поставлено на користь Й. Сталіна. Його палкі прибічники, майбутні академіки М. Мітін та П. Юдін у підсумкових статтях, опублікованих улітку 1930 р., ущент розгромили і “діалектиків”, і “механістів”, оголосивши чільною постаттю у філософії “вождя всіх народів”, тобто Й. Сталіна. А більшість учасників дискусій загинула в сталінських концтаборах, у тому числі й такі визначні на той час українські філософи, як академіки С. Семковський, В. Юринець, філософ-марксист професор П. Демчук та інші.

“Відлига”, що настала в духовному житті після смерті Й.Сталіна, дещо полегшила долю філософії у СРСР, зокрема, в Україні. Але слід зазначити, що вона не перестала бути ортодоксальною, підпорядкованою партійній політиці та ідеології.

Та все ж таки філософська думка в Україні пожвавішала, особливо коли до Києва з Москви переїхав Павло Васильович Копнін (1922 – 1971), талановитий філософ й організатор науки. Він обіймав посаду завідувача філософських кафедр у київських ВНЗ, а з 1964 по 1968 рік очолював Інститут філософії АН УРСР. Неординарними були його праці з проблем пізнання, логіки, формування свідомості. Створений ним колектив здібних українських філософів підготував і видав монографії “Проблема мышления в современной науке” (1964), “Логика научного исследования” (1965) і багато інших.

З невеликого за чисельністю гуртка учнів П. Копніна сформувалося кілька напрямів творчого розвитку української філософії. Досліджували її історичну спадщину, проблеми методології та логіки пізнання, наукознавства, теорію людини та культури, екологічні проблеми тощо. В українській філософії поновлювався гуманістичний напрям, співзвучний засадам українського світогляду. Партійне керівництво України звинуватило П. Копніна (з походження корінного росіянина) у сприянні “ревізіонізму та українському буржуазному націоналізму”. Філософ змушений був повернутися до Росії.

Проте зусилля П. Копніна не були даремними. Його послідовники М. Попович, С. Кримський, Є. Бистрицький, В. Мельников, А. Артюх та інші продовжили досліджувати історію української філософії, проблеми екології, науки та техніки, пізнання тощо. Вони гідно представляли українську філософію на міжнародному рівні. Наприклад, з 1968 р. не відбулося жодного Всесвітнього конгресу з філософії, куди б не запрошувалися представники з України.

Узагалі ж творча діяльність філософських кафедр і факультетів у вищих навчальних закладах, робота Інституту філософії, їх видавнича діяльність перебували під жорстким партійно-державним контролем. У вищих навчальних закладах викладалась лише марксистсько-ленінська філософія (діамат та істмат) як “єдино правильне” світоглядне вчення, а напрями та школи зарубіжної філософської думки трактувалися як “ворожі” й “антигуманні”. Згідно з рішенням партійних структур на базі Інституту філософії в різні роки були створені очевидно безперспективні підрозділи: наукового комунізму, пролетарського інтернаціоналізму, наукового атеїзму, контрпропаганди. Протягом останніх десятиліть радянської влади адміністративна і наукова діяльність Інституту філософії була спрямована на боротьбу з “українським буржуазним націоналізмом”, “викриття буржуазної пропаганди” тощо. Так було до здобуття Україною незалежності.