10. Що таке філософія техніки?

Філософія техніки сформувалася не так давно, наприкінці 60-х рр. XX ст., коли техніці була приділена значна увага на міжнародних філософських конгресах і в наукових публікаціях. Але складність проблеми полягає в тому, що на Заході дух завжди протиставлявся практиці (філософія – природі, техніці тощо). Крім того, там не сприймається марксистська ідея про вплив «продуктивних сил суспільства» (де одним із провідних елементів є технічні засоби) на загальний рівень розвитку суспільства, його духовну культуру та моральний стан.

Але життя змусило західних мислителів сформулювати філософію техніки, хоча й дещо суперечливу. Скажімо, як однозначно визначити, що є техніка? Можливо, це штучно створені предмети? То куди тоді віднести виробничі відходи чи породи домашніх тварин, теж створені штучно? Крім того, на Заході вживається термін «технологія» (куди входить і техніка), а не «техніка», як у нас. Таким чином, філософія техніки ще чітко не визначена.

Основною проблематикою її досліджень є не лише онтологічні й епістемологічні суперечки щодо сутності техніки, а й наслідки використання складних технічних систем, комп’ютерів й створення штучного інтелекту. Філософія техніки досліджує зв’язок суспільства і техніки, технізованого суспільства і природи, перспективи розвитку технічних засобів тощо.

Так, широко розглядаючи соціальні наслідки комп’ютеризації, західні філософи звертають увагу на істотну зміну не лише картини світу, а й практики державного управління, освіти, культури. Передбачається суттєва зміна соціальної структури суспільства, напрямів його розвитку. Водночас лунають застереження щодо відчуження людини внаслідок комп’ютеризації. Американський дослідник Г. Маклоен навіть попереджає про можливість виникнення «глобального села», де через комп’ютеризацію люди втрачатимуть соціальний статус, оскільки замкнуться у вузькому індивідуальному світі. І дійсно, нині проблеми співвідношення людини й техніки є складними.

Перша. Двоякого тлумачення набула проблема штучного інтелекту. Частина філософів із захопленням сприймає цю ідею, інші застерігають про можливість виходу машин з-під влади людей, на що вказує поява комп’ютерних вірусів, здатних до самовільного розмноження. Так, американець К. Сейр у книзі “Кібернетика і філософія розуму” обґрунтовує здатність комп’ютерних програм до доцільної поведінки, що є у людей. А Г. Дрейфус у книзі “Що може комп’ютер?..” майже ототожнює спроможності комп’ютера з інтелектом людини. Друга. Створено особливо багато праць, присвячених оцінці можливостей техніки (наприклад, у США над цим працюють В. Байєр, К. Парсел, Г. Партел, Г. Решер). Учені здійснюють пошук дійових методів контролю з надскладними технічними системами, а також роблять спроби попередження “інженерного ідіотизму” – допущення принципових помилок унаслідок ігнорування суттєвих технічних факторів. Ключовим питанням сьогодні стає зв’язок техніки із суспільством і природою, оцінка наслідків техногенного впливу на них. До чого призведе технічна детермінація розвитку суспільства? Де межа використання техніки людиною? Відповіді на ці запитання сьогодні викликають неабиякий інтерес і набувають особливого значення. Третя. Окрему групу проблем становлять “моделі обмеження” як людських потреб, так і технічних можливостей, з’ясування того, коли їх зростання приведе більше до шкоди, ніж до користі (так, авто вже може мати надзвукову швидкість, але його рух навіть за 150–200 км/год. становить велику загрозу життю людей). Серед філософів, науковців, літераторів лунають заклики до “простого життя”, “повернення до первісного стану”.

Одним із найактуальніших напрямів сцієнтизму став інформаційний. Інформація про наукові знання та технічні досягнення посідає чільне місце в розбудові «постіндустріального суспільства» – суспільства, де всі життєві потреби забезпечуються наукою і технікою. Автори концепції «інформаційного суспільства» японець Е. Масуда, згаданий уже Д. Белл, американець О. Тофлер та інші виходять з того, що інформація (знання) категорія вічна. Якщо її розумно накопичувати, систематизувати й використовувати, чого не було раніше, то людство досягне небувалого злету.

Проте техногенний вплив на природу, загальна екологічна криза, тотальне забруднення довкілля породили інші думки про науково-технічний прогрес. Негативною реакцією на філософію сцієнтизму став антисцієнтизм, представники якого доводять згубність впливу науки та техніки на людське буття. «Машинізація» майбутнього призведе до тоталітаризму, знеособлення індивідуальності. Про це писали у славетних антиутопіях Є. Зам’ятін («Ми»), О. Хакслі («О дивний новий світ»), Дж. Орвел («1984») та ін. Письменники створили світ, в якому машини повністю контролюють людське життя, конструюючи його за власним бажанням.

Новий сплеск антисцієнтизму викликали великі техногенні катастрофи, особливо чорнобильська. У таких випадках здіймаються хвилі не лише теоретичного (як діяльність представників Римського клубу, послідовників Пагуошського руху та ін.), а й практичного протесту: посилюються виступи захисників природи – «зелених», організації «Грінпіс» тощо.

Як же вирішити проблему суперечливості сцієнтизму й антисцієнтизму? Як визначити межу застосування науково-технічних досягнень? Тут, мабуть, слід виходити з того, що людство вже ніколи не відмовиться від здобутків сучасної цивілізації. Але воно має, на наш погляд, замислитися: чи все, що бажаємо мати, так уже необхідно?

Можливо, людству слід обмежити свої забаганки, припинити гонитву за надприбутками, модними речами та відмовитися від постійного оновлення засобів існування, що руйнують світ?