5. Що таке ідеал і яка його роль у духовному житті суспільства?

Об’єктивна самореалізація як суспільства, так і конкретної людини відбувається як втілення певного ідеалу. Ідеал – це взірець досконалості, образ, що виробляється мисленням людини і визначає її способи життя. Ідеал виникає в результаті критичного ставлення людини до дійсності, як заперечення існуючого буття.

Ідеал може бути суспільним (уявлення про досконалий суспільний лад); етичним (уявлення про досконалі моральні якості людини й досконалі відносини між людьми); естетичним (уявлення про естетичну досконалість) тощо.

Соціальний ідеал виникає як наслідок невдоволення певних верств населення наявним суспільним життям. Найбільш поширеною його формою є ідеал утопічного суспільства, що живе в гармонії з природним середовищем.

Утопія (буквально – “неіснуюче місце”) – назва фантастичного острова з однойменного твору англійського філософа Томаса Мора (1478 – 1535), де нібито було створено ідеальний суспільний лад. Значного поширення набули утопічні поняття: “золотий вік”, “рай”, “комуністичне майбутнє”. Позитивна функція соціальних ідеалів полягає в тому, що, формуючи образ ідеального суспільства, люди усвідомлюють недоліки наявного суспільного буття і зосереджують увагу на їх подоланні.

Особливістю будь-якого ідеалу є його нездійсненність. У цьому виявляється абсолютність ідеалу, його багатозначимість і принципова недосяжність. Недосяжним є і соціальний ідеал, який ніколи не реалізується повністю.

Основоположними принципами людського буття, які протистоять хаосу тваринних потреб окремого індивіда, є ідеали, гідність, честь, совість.

Гідність людини – це сукупність уявлень про самоцінність особи, її моральну рівність з іншими людьми. Як невід’ємна риса самосвідомості і принцип поведінки, гідність сприяє усвідомленню людиною свого місця в суспільстві, допомагає визначити сенс особистого буття.

Як форма прояву соціальної та моральної свободи поняття гідності включає в себе право людини на повагу, визнання її прав і одночасно передбачає усвідомлення нею свого обов’язку і відповідальності перед суспільством. Гідність безпосередньо виявляється через усвідомлення людиною свого суспільного значення. Це значення переживається відповідними почуттями, на противагу переживанню соціальної пригніченості.

До категорії гідності близьке поняття “честь”. Честь визначає ставлення людини до самої себе, а також ставлення до неї суспільства. Між поняттями “честь” і “гідність” є певні відмінності. Уявлення про гідність особи випливає з принципу рівності всіх людей у моральному відношенні. А уявлення про честь оцінює людей диференційовано, залежно від їхньої належності до певної соціальної спільноти. Така належність зумовлює дотримання особою певних зразків поведінки для збереження як своєї репутації, так і репутації соціальної спільноти, до якої людина себе відносить.

Невідповідність дій людини певним зразкам групової поведінки усвідомлюється як втрата честі. А це може привести до відторгнення соціальною групою особи, що втратила свою честь.

Певний рівень духовної досконалості особи засвідчує наявність феномена совісті. Совість – це здатність людини чинити певні дії, усвідомлюючи ставлення до них інших людей. Совість допомагає людині контролювати виконання своїх обов’язків перед певними спільнотами, окремими людьми. Самооцінний характер совісті виявляється у почутті морального задоволення своїми діями або почутті сорому за них. Совість є своєрідною формою виразу моральних відносин між людьми й одночасно одним із моральних критеріїв діяльності людей.

Гідність, честь і совість як духовні цінності, через які люди усвідомлюють свою суспільну сутність, спираються на почуття порядності.

Порядність – це почуття й усвідомлення людиною своєї причетності до долі інших людей та відповідальності за неї. Порядна людина є носієм загальних духовних цінностей: добра, істини, краси, виявляє себе гідною, чесною. Порядність виявляється у конкретних позитивних вчинках: відповідальності за долю інших людей, особистій причетності до суспільного життя.

В історії філософії, у художній літературі відбито такі духовні цінності, як порядність, гідність, честь, совість. Так, міфологічна література зображує носія цих якостей як людську істоту, наділену незвичайними здібностями і силою. Герої-напівбоги – це уособлення сили, посередники між людьми та богами. Такими героями вважаються син Зевса й Алкмени Геракл, син Посейдона та богині землі Геї велетень Антей, син Пелея і морської богині Фетіди Ахілл тощо. Взірцями порядності вважаються філософ Сократ, мудрець Солон та інші.

Таким чином, людські цінності не є похідними від предметного світу. Людина, на відміну від тварини, піднімається над природною необхідністю, і світ вічних цінностей стає мірилом її духовного буття. Універсум духовних цінностей не виводиться безпосередньо з конкретних умов існування людини, а є засобом його спрямування у відповідному напрямку.