Література:

1. Кравченко И.И. Государство и общество // Вопросы философии. – 2007. – № 7. – С. 19-35.

2. Социальная философия. Учебник // Под общ. ред. В.П. Андрущенко, Н.И. Горлача // Киев–Харьков: Издательский центр «Единорог», 2002. – С. 339-365.

3. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний та ін. – К.: Вікар, 2006. – С. 345- 366.

4. Философия: Учебник / Под ред. А.Ф. Зотова, В.В. Миронова, А.В. Разина. – М.: Академический Проект; Трикста, 2007. – С. 532- 547.

5. Філософія: Підручник для вищої школи. – Х.: Прапор, 2004. – С. 583- 612.

6. Філософія: Навчально-методичний посібник. – Х.: Одиссей, 2004. – С. 222-232.

7. Тарєлкін Ю.П., Цикін В.О. Філософія в структурно-логічних схемах: Навчальний посібник для підготовки до семінарських занять та екзаменів. – Суми, 2006. – С. 155- 161.

Тема xіх. Духовне життя суспільства

1. Що означають поняття «дух» і «душа»?

Проблема духовності була, є і буде однією з основних у системі філософського осмислення. Реальна людська життєдіяльність обумовлюється не лише біологічними законами, а й духовними чинниками. Духовна культура як реальність визначає поведінку людини, її свідомість і самосвідомість, систему поглядів, уявлень, норм і оцінок, принципів і переконань.

Людина відносно легко пізнає матеріальну оболонку створених нею матеріальних цінностей. І в той же час у неї немає такого легкого доступу до сутності духу, душі. А це викликає спокусу взагалі заперечувати наявність цих світів. Розумні матеріальні потреби рано чи пізно задовольняються. Задовольнити потреби духовного характеру навряд чи комусь вдалося.

Давнім уявленням про дух і душу був анімізм (від лат. anima – «душа, дух») – віра в існування душ духів – істот, від яких нібито залежать усі предмети та явища матеріального і нематеріального світу.

Відносно завершеного вигляду поняття “дух” набуло в монотеїстичних релігіях. Так, Дух Святий, або Дух Божий, у релігійних уявленнях постає як сила божественного натхнення. З точки зору християнства, завдяки пришестю Ісуса Христа Дух Святий з’являється як те, що свідчить про Сина Божого. Отже, у релігійному світогляді дух постає як об’єктивна сила, яка не залежить від людини.

Релігійне розуміння духу відрізняється від міфологічного тим, що релігія буття Духа Святого певним чином пов’язує з людиною. Цей зв’язок обумовлює визначення поняття «душі» як “іскорки” божественного духу, яка “запалює” життям кожну людину. Душа як джерело неповторного людського існування потребує свободи, тому вона прагне вийти за межі внутрішнього світу людини. Це прагнення виявляється в її впливі на душі інших людей.

У давньоіндійських філософських школах, що спираються на авторитет Вед, учення про душу розвивалося у руслі концепції атмана. Атман – об’єктивно існуюча світова душа.

Платон розвивав учення про світову душу як про універсальний принцип буття. У розумінні Арістотеля, душа – це активний цілеспрямований початок, “форма” живого тіла, невід’ємна від нього.

У новоєвропейській філософії поняття “душа” стало вживатися для позначення внутрішнього світу людини, її самосвідомості. Так, німецький філософ Г. Лейбніц (1646 – 1716) розглядав душу як замкнену субстанцію, монаду. І. Кант виводить душу за межі досвіду, до сфери трансцендентальних ідей (трансцендентальний – той, що зумовлює можливості людського пізнання). В українській філософії використовується поняття «серце» (Г.Сковорода, П. Юркевич), дуже близького до поняття «душа».

Поняття «душа» не обмежується лише ідеальним станом. Духовне не замикається на самому собі. Знання і почуття, мрії й установки, воля і розум мають об’єктивну спрямованість. Потенціально чи актуально вони пов’язані з певними діями, у яких відбувається самореалізація особи. Факти свідчать, що душа спроможна спричиняти такі зміни, які самі по собі в об’єктивному плані без свідомої діяльності людей не відбуваються. Душа здатна впливати на формування другої природи, виявляти себе реальним джерелом розвитку суспільних відносин. Але це можливе лише тоді, коли існує єдність душі та тіла.

Перші протиставлення душі й тіла з’явилися у всесвітніх релігіях. Тілесне і духовне – дві протилежності, які своїм існуванням обумовлюють те, що визначається як людське. Прикладом протиставлення духовного і тілесного може бути християнське тлумачення відношення душі й тіла. Так, засудження церквою самогубства обґрунтовується вченням про первинність духовного начала та боротьбу добра і зла.

За християнським тлумаченням, тіло постійно підштовхує людину до гріховності. Людина, яка прожила хоча б один день, уже не є чистою. Звідси – проповідь покаяння, духовного очищення від пристрастей. Душа не підвладна просторовим і кількісним вимірам. Тіло ж, гріховна суть людини, сприймається браком божественності. Йдучи до Бога, людина повинна здолати цей брак, плекати свою душу.

З точки зору наукового знання душа людини розглядається як єдність психічних станів із розумовою раціональною діяльністю. Одноосібне існування психічних процесів без взаємодії з раціональним розуміється як вияв суто біологічного, а не соціального. Людина, що не здатна керувати своїми психічними станами, вважається душевно хворою.

Намагаючись розглядати духовність як цілком завершену систему, наука сама може ставати на шлях бездуховності.

Обмеженість міфології, релігії та науки у поглядах на дух, душу і духовність намагається подолати філософія. У філософській думці обґрунтовується єдність духу, душі та духовності. Поза духом ми не можемо говорити про душу і духовність. А про духовність – основний чинник людської діяльності – є сенс вести мову тільки в тому випадку, якщо вона веде до піднесення духу і душі.

Єдність духу, душі та духовності виявляє визначальні можливості людини у світі, складовою частиною якого є сама людина. Поняття “дух’’ вказує нам на існування надприродного об’єктивного начала, що може суттєво впливати на людську долю. Поняття “душа’’ вказує на духовну неповторність кожної особистості, її унікальність. Поняття “духовність’’ визначає, що людина і людство можуть керуватися як об’єктивними закономірностями, так і власними поглядами, думками, поєднувати чуттєве і раціональне у своєму житті.

Потяг людини до кращого майбутнього буде спонукальним у її життєдіяльності доти, доки існуватиме єдність духу як об’єктивного джерела людського життя, душі як суб’єктивного прояву духу і духовності як сили духу, що спрямовує діяльність особи.

Вживаючи поняття “дух’’, ми розуміємо прояви надіндивідуального буття, наприклад, дух закону, дух літературного твору, дух народу, дух армії тощо. Іншими словами, дух не є рисою певної особи. Навпаки, його самого тлумачать як “творця’’ різних якостей людини. Наприклад, одержимість злим духом не є бездуховністю. Це потворна духовність, вона хибна, зла. Це прагнення до фальшивого ідеалу. Так, християни переконані, що хрещення та сповідання Духом Святим надає віруючим надприродної сили.

Отже, дух – це об’єктивно існуючий надіндивідуальний початок. Це те, що робить тіло живим, здатним діяти самочинно. Водночас ми можемо розглядати душу як окремий внутрішній світ людини, якому поєднується чуттєве і раціональне, свідоме і підсвідоме, буденне і теоретичне, одиничне і загальне, необхідне і випадкове.