4. Чим відрізняється образ людини в концепціях космоцентризму, теоцентризму й антропоцентризму?

У XXІ ст. сформувалося стійке розуміння того образу людини, яке склалося в античних мислителів. Цей образ космоцентричний. За аналізом X. Ортеги-і-Гассета, це людина, яка все ще зберігає інтенції первісної людини в тому сенсі, що живе речами й існує лише для Космосу фізичних тіл.

Саме грецьке мислення, у відомому сенсі, речове. Навіть на зрілих стадіях розвитку античної думки, коли греки не тільки виробляли ідеї, але і створювали складні концепції їх походження і суті, вони не йшли в їх розумінні далі за уподібнення зовнішнім речам.

Слово «ідея» означає «видима фігура», «зовнішній вигляд», а платонівська ідея, на думку А. Лосєва, – це танець, доведений до своєї понятійної межі. Навіть слово «дух» спочатку позначало щось речовинне, подих вітру. Античні греки відкривали «душу», але розуміли під нею щось квазитілесне, приховане всередині речі і таке, що приводить її в рух. Для грека людина мислила всім тілом, а отже, для того, щоб добре мислити, потрібно вміти добре бігати, добре метати диск, добре стріляти з лука, добре боротися. Логосу, думці, що космічно переживається, єдиній з сущим, ще належить бути стягнутій до меж окремої особи, яка мислить, а не через яку мислить безвладна і безіменна, організуюча і пронизуюча Космос-думка.

Якщо античний образ людини космоцентричний, то середньовічний – теоцентричний. Як зазначав X. Ортега-і-Гассет, роздумуючи над цією темою, зрозуміти цей образ – означає, перш за все, зануритися в ритми початкових уявлень ранніх християн, утілених в образі святого. Людина не вірить в себе, він вірить в Бога. Її очі звернені до потойбічного світу. Це – достовірно духовний світ, порівняно з яким «дух» античності неадекватно матеріальний. Посюсторонній світ, як і сама людина, лише момент руху людини до Бога. Піклуватися потрібно тільки про порятунок душі, у тому числі і за допомогою утиску тіла. Бог і душа тягнуться один до одного, стверджував святий Августин, і немає нічого, окрім цього, зовсім нічого. Величезне значення надано промислу Божому, прояву «божественної волі» у всіх подіях у світі. Вважалося, що людина не може подолати свою гріховну природу без Божої благодаті. Трансформація середньовічного образу людини йшла під могутньою дією величезного масиву античної спадщини, яка, по суті, «всією своєю тяжкістю роздушила перші паростки християнської думки» (X. Ортега-і-Гассет). Початкові ідеї раннього християнства щодо ролі людини, значення розуму в пізнанні і житті поступово були істотно трансформовані, підготувавши, кінець кінцем, перехід в іншу – значною мірою секуляризовану – епоху і, відповідно, до іншого образу людини.

Образ людини Нового часу антропоцентричний. Бог зміщується на периферію людського життя. Людина відривається від нього. На місце Бога Новий час поставив «людинобога» (Ф. Достоєвський). Зрима віха, що позначила перехід від старого до нового образу, – філософія Р. Декарта. Суть відкриття французького філософа – «людина є мисляча річ». Очі, протягом століть звернені до неба, зазирнули всередину людини. Суб’єктивність – критерій того, що існує. Центральна картезіанська формула – «мислю, отже, існую». Головна сфера людської діяльності – пізнання. Головний метод пізнання – рефлексія. Світом правлять розумні закони. Певним чином вони відповідають законам людського розуму. Взаємини людини і природи – це відношення панування і підпорядкування. Учені – природодослідники. Вони «катують» природу і тим сприяють підкоренню її, спочатку, здебільшого, в ідеальних формах, а потім і в промислових. Під «тортурами» «природа відповідає на ті питання, які ми їй задаємо» (І. Кант). Християнська ідея руху історії до Царства Божого секуляризована в ідею історичного прогресу.

Є й інша лінія, що йде від «мислячої речі» Р. Декарта як «точки біфуркації». Людина відірвалася від бога, зауважує X. Ортега-і-Гассет, і залишилася наодинці з речами. Вона сама є річ, предмет і діє з речами, предметами, як ідеальними, так і матеріальними. Тут почала «діяльність парадигма», у рамках якої людина Нового часу усвідомлювала себе. Найбільшою мірою це артикулює в концепціях Г. Гегеля, Й. Фіхте, Л. Фейєрбаха, раннього К. Маркса, складних синтезах англійської політичної економії. Людина, згідно з філософською антропологією, реалізує себе як цілісність, і не тільки тому, що для неї властива нероздільність тіла і духу, але й тому, що не тільки людина – момент руху суспільної системи, але і суспільство – момент руху людини, що розуміється відтепер як тотальність, загальна і нескінченна істота. Таким чином, те, що виникає з глибокої єдності людини з природою в ході історичного розвитку, виявляється тим, що виділяє і глибоко відрізняє людину від його природних предків. Відмінність ця резюмується поняттям «суб’єкт». Суть цього поняття в тому, що людина не річ серед речей, лише включених у систему природних і соціальних детермінацій, вона є істота, здатна, за І. Кантом, починати причинний ряд, здійснювати те, що отримало назву детермінації свободи. Як суб’єкт, людина є творцем світу і самої себе, але не довільно, а у визначених, наперед даних, напрацьованих історією і природою об’єктивних обставинах і умовах.