Література

1. Гардашук Т.В. Концептуальні параметри екологізму. – К.: ПАРАПАН, 2005. – С. 25-57.

2. Данильян О.Г., Тарасенко В.М. Философия: Учебник. – М.: ЭКСМО, 2006. – С. 297-315.

3. Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика: Концептуальні засади сучасного розвитку. – К.: Знання, 2001. – С. 131-210.

4. Петрушенко В.Л. Філософія: Підручник. – Львів: Магнолія плюс, СПДФО В.М. Піча, 2006. – С. 487 – 492.

5. Подольська Є.А. Філософія: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 636 – 640.

6. Сидоренко Л.І. Аксіологічні аспекти в сучасній екології // Практична філософія. – 2007. – № 3. – С. 22-28.

7. Социальная философия. Учебник // Под общ. ред. Андрущенко В.П., Горлача Н.И. // Киев – Харьков: Издательский центр «Единорог», 2002. – С. 484-501.

8. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний та ін. – К.: Вікар, 2006. – С. 224-257.

9. Філософія: Навчально-методичний посібник. – Х.: Одиссей, 2004. – С. 201-211.

Тема XV. Проблема людини у філософії

1. Яка суть філософської проблеми «людина»?

Філософське пізнання має мати принципово гуманістичну спрямованість. Головним предметом міркувань повинна бути людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов’язані з проблемою людини. Не випадково І. Кант питання, “що таке людина”, сформулював як основне питання філософії.

Людина є складним і цілісним утворенням, яке належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія тощо аналізують проблему людини у своєму специфічному аспекті. Але за межами конкретних наук залишається суто світоглядна, філософська проблема природи (сутності) людини, її походження, сенсу життя, долі та призначення, можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини у філософії.

Кожна філософська концепція в історії людської думки (попри певні недоліки й історичну обмеженість) додавала нові риси, нові грані до процесу пізнання людини. Стародавня індійська, китайська і грецька філософія розглядала людину як частку Космосу, як “малий світ”, мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму–Всесвіту.

Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на перший план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут уперше з’ясувалися ідеї унікальності, неповторності та самоцінності людини як духовної істоти.

У середні віки людина розглядалася, перш за все, як частина світового ладу, встановленого богом. А уявлення про неї за внутрішньою сутністю, відповідно до християнської традиції, зводиться до того, що людина є “образ і подобою” Бога. Але в той же час підкреслювалося, що гріхопадіння привело до роздвоєння людської визначеності, до розуміння її належності і до божественного, і до людського, що уособлювалося в походженні й долі Ісуса Христа. Оскільки кожному первісно притаманна причетність до божественного, то він має можливість внутрішньо прилучитися до божої “благодаті” і тим самим піднятися до рівня “надлюдини”.

У соціальному плані в цей час людина проголошувалася пасивним учасником божественного порядку, істотою тваринною і нікчемною порівняно з Богом. На відміну від античних богів, ніби споріднених з людиною, християнський Бог є силою трансцендентною, творцем людини та її долі і стоїть над природою і людством. Головним завданням кожної людини, за таких міркувань, є жертовне слугування богові, щоб прилучитися до нього і заробити спасіння на Страшному Суді. Від того вся драма людського буття затиснена в парадигму: гріхопадіння – спокута, сама земна поведінка і майбутнє потойбічне мають співставлятися з безпосередньою гріховністю кожного. Тут кожен сам відповідає за себе перед Богом.

Якщо філософія Середньовіччя вирішувала проблему людини в релігійному, а то і в містичному плані, то філософія епохи Відродження (Ренесансу) ставить розуміння людини на земну основу і так само намагається вирішити її проблеми. Замість гріховності людини оголошується природною її схильність до добра, щастя і гармонії. Оголошується, що їй органічно притаманний гуманізм. І хоча в цей час ідея бога не витіснялася повністю з філософських теренів, все ж не він, а людина постала в центрі світу. Так настав час антропоцентризму. Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.

Класична філософська традиція, починаючи з кінця XVII і до кінця XIX століття, вважала істинно людським у людині те, що робить її представником усього людства, тому зосереджувала увагу на її загальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія кінця XVII століття особливе значення приділяла розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним було уявлення про людину як суб’єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала – духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класичної філософії, Л. Фейєрбах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність, розглядаючи її не як духовну, а як і чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб’єкта суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини К. Маркс вважав саме сукупність усіх суспільних відносин.

З кінця XIX – початку XX століття у філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот – проблема людини виявилася чи не основною для більшості філософських учень. Сучасна епоха відома як епоха глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, коли здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури. Філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи й індивідуальної автономії. Через це сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який у своїй неповторності й унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми загальних визначень сутності людини постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають багатоваріантні нераціоналістичні концепції (С. К’єркегор, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, З. Фрейд), які домінуючими рисами людини називають позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М. Шелер, А. Гелен, Х. Плеснер), яка ставить на меті поєднання конкретно-наукових досягнень із цілісним філософським осягненням людського життя. Нині цю традицію продовжують такі напрямки, як прагматизм, глибинна психологія, структуралізм. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною, проголошується неповторність духовного самовизначення (”екзистенції”) людини. Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики, зумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві.