2. Як зароджувалася українська філософія?

Безпосередньо глибокі філософські роздуми на нинішніх теренах України з’явилися в добу Київської Русі. У цей час великокняжа влада вимагала єдинобожжя. Так вирішувалися дві суттєві проблеми: боготворення влади престольного князя і духовна консолідація різноплемінного населення.

Повсюдне введення православ’я у Київській Русі з 988 року сприяло значному розвитку культури, освіти, розширенню всебічних зв’язків з іншими народами. Зріс попит на книги. З часом література поділилася на патристику – святе письмо і світську, що описувала земне життя.

Привертає увагу й те, що перші вітчизняні патристичні твори не були копіюванням думок іноземних богословів. Це добре помітно у “Слові про закон і благодать” Іларіона, “Повчанні” Феодосія, “Сказанії про Бориса і Гліба” невідомого автора та ін. Слов’янські отці церкви міркували про бога, призначення людського життя і його смисл на основі власної світоглядної традиції.

Цікаво, що в ті часи у великій кількості була поширена і нецерковна література з філософським підтекстом. Наприклад, досить відомою в XII ст. була збірка афоризмів, повчань, настанов, приказок і навіть історичних анекдотів під назвою “Бджола”. У ній розкриваються кращі моральні риси людини, лунають заклики до порядності та доброчинності, засуджуються пихатість, аморальність, злостивість тощо.

Більш глибокими ці настанови є у “Руській правді ” Ярослава Мудрого та “Повчанні дітям” Володимира Мономаха. У знаменитому “Слові о полку Ігоревім” синтезовані філософські роздуми про соціальну відповідальність, необхідність консолідації зусиль суспільства для захисту батьківщини, про честь і гідність людини.

Ці та подібні твори виховували у наших предків любов і повагу до рідної землі, своєї мови, культури, звичаїв. Вони об’єднували народ духовно і певною мірою забезпечували взаємопідтримку серед населення України у важкі часи.

Монгольська навала, розбрат місцевих князів призвели до знищення східнослов’янської державності та занепаду духовного життя. У той час, коли поряд, у Західній Європі, розквітла філософія Середньовіччя, а потім набула сили філософська думка доби Відродження, в Україні вона жевріла лише у глибинах душі народу.

Проте могутня духовна традиція зробила український народ непохитним у збереженні своєї самобутності, власних світоглядних засад. Простолюдини берегли мову, звичаї, творили епос. Сотні українців у ці важки часи здобували вищу освіту в західних країнах. Звідти вони несли на батьківщину ідеї Просвітництва і гуманізму. Просвітництво за І. Кантом є головним засобом проти несвободи, а гуманізм – визнанням людини як вищої цінності.

Обдарованість українців була загальновизнаною, наприклад Юрій Дрогобич (бл. 1450 – 1494) був ректором Болонського медичного університету в Італії. У своїх творах він висловлював думки про соціальну справедливість, звеличував силу знання і людський розум. А Павло Русин (бл. 1470 – 1517), який працював професором у західних університетах, був прихильником природного права людини на вільне і повноцінне життя. Він переконував, що історію творять люди, а не окремі правителі, як тоді вважалося.

Видатний політик, письменник, історик і філософ ХVІ ст. Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 – 1566) наполегливо захищав історичні та культурні надбання українського народу. Він постійно звертався до його славного історичного минулого і вніс багато нового в осмислення суспільного життя і долі людини.

Філософське підґрунтя мають і гуманістичні роздуми Івана Вишенського (бл. 1550 – 1620). Як духовна особа, він оперував теологічними принципами розуміння світу і сенсу людського життя. Проте в його творах звучали і реальні, “земні” думки.

Вагомий внесок у розвиток філософських основ світосприйняття українців зробили діячі культурно-освітнього осередку у м. Острозі (1576 – 1636): як його засновник князь Костянтин, так і викладачі, письменники, митці (Г. Смотрицький, Д. Наливайко, А. Римша та ін.). А братства, що створювалися у XVII ст. по всій Україні для захисту православ’я від католицизму, несли широким верствам населення шкільну освіту, підтримували духовну мужність народу, його самобутність і розгорнення власної світоглядної традиції. Так, завдяки підтримці київського братства творив перший український філософ Касіян Сакович. Проте розквіту українська філософія набула в Києво-Могилянській академії.