5. Які основні етапи історії науки і їх особливості?

Наука – явище конкретно-історичне, таке, що проходить у своєму розвитку ряд якісно-своєрідних етапів. Один з продуктивних підходів, який у філософії науки отримує все більше визнання, розроблений на матеріалі історії природознавства.

Науці як такій передує «переднаука» («докласичний» етап), де зароджуються елементи (передумови) науки як цілого. Це відбувалося на Стародавньому Сході, у Греції та Римі, а також у середні віки аж до Нового часу (XVII ст.). Саме цей період найчастіше вважають початковим пунктом науки як цілісного формоутворення, систематичного дослідження реальної дійсності.

Наука як цілісний феномен виникає в Новий час унаслідок відмежування від філософії і проходить у своєму розвитку три основні етапи: класичний, некласичний і постнекласичний (сучасний). Критерієм (підставою) такої періодизації є співвідношення об’єкта і суб’єкта пізнання.

На кожному з цих етапів розробляються відповідні ідеали, норми і методи наукового дослідження, формуються своєрідний стиль мислення, специфічний понятійний апарат і т.д.

Класична наука (XVII–XIX ст.), досліджуючи об’єкти, прагнула під час опису й теоретичного пояснення усунути все, що відноситься до суб’єкта пізнання, засобів, прийомів і операцій його діяльності. Таке усунення розглядалося як необхідна умова отримання об’єктивно-дійсного знання про світ. Тут панував об’єктний спосіб мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, без урахування до умов його вивчення.

Некласична наука (перша половина XX ст.), початковий пункт якої пов’язаний з розробкою релятивістської та квантової теорій, відкидає об’єктивізм класичної науки й уявлення реальності як чогось незалежного від засобів її пізнання, суб’єктивного чинника. Вона враховує зв’язки між знаннями про об’єкт і характером засобів і операцій діяльності суб’єкта. Експлікація (пояснення) цих зв’язків розглядається як необхідна умова об’єктивно-дійсного опису і пояснення світу. Істотна ознака постнекласичної науки (друга половина XX ст.) – включення суб’єктивної діяльності в «тіло знання». Вона осмислює характер отриманих знань про об’єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб’єкта, але і з їх ціннісно-цільовими структурами.

Кожна з названих стадій (а всі вони зв’язані) має свою парадигму (сукупність теоретико-методологічних та інших установок), свою картину світу, свої фундаментальні ідеї. Класична стадія має своєю парадигмою механіку, її картина світу будується за принципом жорсткого (лапласівського) детермінізму, їй відповідає образ всесвіту як годинникового механізму.

З некласичною наукою пов’язані парадигми відносності, дискретності, квантування, вірогідності.

Постнекласичній стадії відповідає парадигма становлення й організації. Основні риси нового (постнекласичного) образу науки описуються синергетикою, що вивчає загальні принципи процесів самоорганізації, які протікають у системах природи (фізичних, біологічних, технічних, соціальних та ін.). Орієнтація на «синергетичний рух» – це орієнтація на діалог, історичний час і розвиток як найважливіші характеристи буття.

Характерною межею постнекласичної стадії розвитку науки є універсальний (глобальний) еволюціонізм, що сполучає ідеї еволюції з ідеями системного підходу і поширює розвиток на всі сфери буття, встановлюючи універсальний зв’язок між неживою, живою і соціальною матерією. Утвердженні принципу універсального еволюціонізму відіграли роль три найважливіші концептуальні напрями в науці XXІ ст.: теорія нестаціонарного Всесвіту, синергетика, теорія біологічної еволюції і розвинена на її основі концепція біосфери і ноосфери (сфери розумної людської діяльності).