5. Як в. Ленін інтерпретував істмат?

До історичного матеріалізму В. Ленін поставився своєрідно.

По-перше, беззастережно сприймаючи закладені в ньому ідеї класової боротьби, соціалістичної революції, диктатури пролетаріату, однопартійного керівництва країною, В. Ленін фактично відкинув діалектичну основу матеріалістичного розуміння історії.

Річ у тім, що К. Маркс як діалектик визначав об’єктивну закономірність зародження і “визрівання” нового суспільного ладу (формації) в надрах старого, попереднього способу життя. Нове суспільство не можна розбудувати, наголошував К. Маркс, доки не занепадуть сили відживаючого суспільства і не розквітне в ньому більш прогресивне. Це – закон. Закон надзвичайно складних соціальних змін у матеріальній, суспільній і духовній сферах. Він вимагає спадкоємності в господарстві, управлінні країною і навіть під час формування нових соціальних регуляторів: політики, права, моралі, освіти, філософії та ін. Такий процес можливий, як пояснював К. Маркс, лише тоді, коли до межі зміни суспільного ладу одночасно наблизиться більшість країн, причому найрозвиненіших.

В. Ленін же категорично відкинув ці положення марксизму. Він настійно відстоював ідею перемоги соціалізму в одній країні, до того ж досить відсталій. Такою була царська Росія, яка знаходилася ближче до феодалізму, ніж до капіталізму. Про те, як були втілені ці ленінські переконання на практиці побудови соціалізму у СРСР, свідчить історична доля народів, що входили до нього.

По-друге, В. Ленін не сприйняв і головного положення філософії марксизму: вільний розвиток кожної особи є умовою вільного розвитку всього суспільства. Для нього головною була перемога революції, а долі окремих людей його не цікавили. Народ – той, хто безпосередньо реалізовував практичні революційні замисли, був для В. Леніна “маси”.

Ці “маси” слід організовувати та спрямовувати. Для цього необхідна революційна партія (більшовицька). До партії входить багато різних людей, якими слід постійно керувати. Це справа вождів. Сама пролетарська партія в усьому спирається на науку, на теорію наукового соціалізму. Вожді, як кращі представники партії, завжди керуються законами науки і тому ніколи не помиляються.

У подальшому ці ідеї беззастережно сприйняв і розвинув Йосип Віссаріонович Джугашвілі / Сталін (1879 – 1953), який перетворив будівництво соціалізму в Радянському Союзі на геноцид проти власного народу. При цьому це беззаконня прикривалося марксистським ученням. Але ж істинний марксизм учив, що народ – та частина населення, яка сприяє суспільному прогресу, і саме він є головною рушійною силою історії.

Роль народу та особи в історії така:

1. народ виробляє всі матеріальні блага (їжу, одяг, житло, транспорт, зв’язок тощо);

2. народ закладає основи духовного життя суспільства (мову, фольклор, досвідні знання, історичну пам’ять);

3. народ забезпечує всі соціально-політичні зміни як мирним шляхом, так і революційним.

Стосовно окремих осіб, то вони здатні відігравати та постійно відіграють дуже важливу роль у суспільному житті, особливо особи видатні. Вони талановиті, енергійні, наполегливі. Їх дії можуть бути прогресивними чи реакційними, але всі їх прагнення, наміри втілюються в життя лише тоді, коли їх реалізує народ.

І ще одне: особи – смертні, народ в історії – вічний. Зі смертю видатної особи її заклики, ідеї, конкретні результати дій з часом розчиняються, а то й занепадають і зникають. По-іншому, леніни-сталіни приходять в історію і відмирають, а народ зостається жити, розвиватися, філософувати, як це відбувається і тепер у Новітню добу.