5. Як відбувався розвиток української національної ідеї?

Розквіт філософської думки Просвітництва та гуманізму в Україні сприяв розвиткові національної свідомості народу, про що свідчить діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1845 – 1847). Останнім часом з’явилось чимало досліджень, присвячених кирило-мефодіївцям, тому звернемо увагу на філософський аспект їх учення. Насамперед зазначимо, що це товариство було першою політичною організацією в Україні. Воно мало свій статут і програму дій. Крім того, до нас дійшли відозви й інші документи політичного спрямування. Що ж відзначало кирило-мефодіївців?

По-перше, політичні погляди членів товариства щодо спільної мети – досягнення свободи й національної незалежності українського народу збігалися, а щодо методів досягнення цієї мети – ні. Наприклад, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський та інші відстоювали помірковану позицію, а Т. Шевченко, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, М. Савич – більш радикальну. Проте всі вони були демократами, всі виступали проти кріпосництва, за розвиток української культури, незалежне життя народу.

По-друге, кирило-мефодіївці зробили важливий внесок у соціальну філософію, висвітлюючи проблеми суспільного устрою та прогресу, розвитку української національної культури та справедливих соціальних відносин.

Тут пріоритет належить видатному історикові, етнографу, письменникові Миколі Івановичу Костомарову (1817 – 1885). Свої соціально-філософські погляди він узагальнив у програмі товариства “Закон Божий (Книга буття українського народу)”.

Головні ідеї “Закону Божого” такі:

1. незалежність і рівноправність України серед слов’янських народів, її республіканський державний устрій;

2. скасування кріпацтва, забезпечення вільного життя народу України;

3. конфедеративний зв’язок усіх слов’янських держав за умови їх незалежності;

4. вільний розвиток української мови, культури й освіти всього народу;

5. усунення мовної та релігійної дискримінації.

Рушійною силою соціально-політичних змін М. Костомаров уважав спільні дії всіх слов’янських народів. Суспільні перетворення мають відбуватися еволюційним шляхом, завдяки високій активності інтелігенції, різних освітянсько-культурних рухів, спільним зусиллям усіх громадян.

Більш категорично до умов соціальних змін ставився український пророк Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861). У його творах лунає заклик до рішучих дій (прикладом є “Заповіт”, “Сон”) заради покращання долі народу. Вся поезія Кобзаря – суто соціальна. За наявності глибокого ліризму, патріотичних нот кожний твір проникнутий роздумами про людську долю, боротьбу добра і зла, правди і кривди, надією на краще життя в Україні. Є всі підстави стверджувати, що пророцтва Т. Шевченка ґрунтуються на філософському осмисленні світу й місця людини в ньому. Для нього світ безмежний, а людина – вільна. Життя і діяльність різних поколінь поєднані історичною традицією, культурою, духовністю.

Т. Шевченко геніально відчував поступ історії, вимоги часу. Скажімо, оспівуючи гайдамаччину, смертельну боротьбу українського народу з польськими поневолювачами, він у свій час прекрасно розумів необхідність об’єднання зусиль українського і польського народів у боротьбі зі спільним ворогом – царським самодержавством. Так само до спільної боротьби з усіляким соціальним і національним гнобленням український пророк закликав і всіх слов’ян. Про це він писав у передмові до тих же “Гайдамаків”: “Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою зостанеться навіки од моря до моря слов’янська земля”. Узагальнюючи, ще раз наголосимо, що велич й актуальність творчості та переконань Т. Шевченка визначає, насамперед, його філософський світогляд.

По-третє, кирило-мефодіївці започаткували теоретичне обґрунтування української національної ідеї. Їх дивувало й обурювало те, що талановитий і працьовитий український народ, маючи родючі землі, могутню культуру й тисячолітню історію, підлягає чужій владі та не здобув власної державності. Це й породило в них віру в незалежне майбуття України, дало наснагу в жорстокий час виступити проти віковічних традицій самодержавства, “освяченого богом” кріпосництва, нерівності народів у Російській імперії. Саме за це більшість кирило-мефодіївців було жорстоко покарано.

Українська національна ідея – думка про суверенне життя українського народу – не надумана кирило-мефодіївцями довільно. За свою національну самобутність, самовизначення й самостійний розвиток український народ боровся споконвіку. Епізодично вона реалізовувалася у державність у формі Січі та Гетьманщини. Проте лише на початку другої половини ХІХ ст. національна ідея дістала наукове обґрунтування.

Як не дивно, українська національна ідея організаційно і на науковому рівні обґрунтовувалася з волі російського царя. Після придушення польського повстання (1830 – 1831), метою якого було не лише національне визволення, а й повернення Польщі “історичних земель” – Правобережної України, царський уряд вирішив науково, на підставі документів довести, що українські землі завжди були російськими, а самі українці – це полонізовані росіяни.

Для цього в Києві в середині 30-х років XIX ст. було створено Тимчасову комісію з розбору древніх актів. Досліджувалися історичні питання: походження населення краю, адміністративне управління ним, козаччина та гайдамаччина, народний побут, доля української церкви тощо. Відповідно розгорнулася архівна, історіографічна, археологічна, етнографічна, видавницька робота. Найбільш дійовий осередок комісії пізніше утворили українофіли: М. Максимович, В. Антонович, М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш та інші вчені, письменники, суспільні діячі.

Багаторічні наукові дослідження Тимчасової комісії створили об’єктивні підстави для висновку: на історичних українських землях споконвіку проживає і розвивається окремий від Росії, Польщі й інших країн народ – українці. Їх єднають спільне походження, мова, духовне життя, етносоціальна психологічна традиція, звичаї. Український народ насильницьки позбавлений права на свою державність, територіальну і культурну єдність. Тому необхідна боротьба за його самовизначення і незалежність.