3. Які є пояснення категорій «простір» і «час»?

Кожне матеріальне тіло має об’ємні характеристики: довжину, ширину, висоту. Воно співіснує також з оточуючими його іншими тілами, займає своє місце у відповідній більш широкій системі. Саме співіснування і місцезнаходження предмета відображаються у філософській категорії “простір”. Отже, простір – це об’єктивна форма існування матерії, яка характеризує місце знаходження об’єкта і його співвідносне розміщення з іншими об’єктами. Разом з тим у дійсності кожне матеріальне утворення є процесом, у ньому відбуваються певні зміни. Окрім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту вияву матеріального буття у філософії вироблено поняття «час». Час – це об’єктивна форма існування матерії, яка характеризує послідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність процесів. Отже, час відображає процесуальність буття.

Освоюючи світ, людина спочатку сприймає його на чуттєво-споглядальному рівні, де матерія, рух, простір і час невід’ємні один від одного. Ніхто і ніколи не може сприймати ні чистого простору, ні чистого часу, ні матеріальні тіла без них. З цими висновками погодиться кожен, проте не кожен зможе відповісти на запитання, а що ж таке простір і час? Це питання дійсно важке, бо сама філософія впродовж періоду (більш ніж двотисячоліття свого розвитку) шукала на нього відповідь.

В історії філософії конкурували дві концепції, розкриваючи суть простору та часу: субстанційна та реляційна. Родоначальники субстанційної концепції – Демокріт (з проблеми простору) і Платон (у поглядах на якийсь час) – трактували простір і час як самостійну (субстанційну) суть, незалежну ні від матерії, ні один від одного. Демокріт подав уявлення про реальне існування порожнечі як вмістища атомів. Простір, згідно з ученням Демокріта і його послідовників Епікура і Лукреція Кара, – об’єктивний, однорідний, нескінченний. Він – порожнє вмістище сукупностей атомів. Час ототожнимо з вічністю – це чиста тривалість, рівномірно поточна від минулого до майбутнього. Час є вмістищем подій.

Протилежне Демокріту розуміння простору було сформульовано Арістотелем. Його погляди становлять суть реляційної (від лат. relatio «відношення») концепції. Арістотель заперечував існування порожнечі як такої. Простір – це система природних місць, займаних матеріальними тілами.

Ці дві тенденції в тлумаченні простору і часу: або як самостійних, об’єктивних і незалежних від речовинного наповнення початку буття, або як невід’ємних внутрішніх аспектів рухомої матерії – отримали розвиток надалі. Більше двадцяти століть проіснувала перша субстанційна концепція, зазнавши лише деяких модернізацій і змін. Ньютонівський простір як нерухоме, безперервне, однорідне тривимірне вмістище матерії по суті Демокрітове. Час за І. Ньютоном – однорідна, рівномірна вічна і незмінна «чиста» тривалість. У класичній механіці простір і час – об’єктивні даності, які всі вміщують і ні від чого не залежать. І. Ньютон говорив про абсолютний час, який існує «сам по собі і по своїй суті, без жодного відношення до чого-небудь зовнішнього, протікає рівномірно і інакше називається тривалістю».

Уявлення, аналогічні з поглядами Арістотеля, про простір і час розвивалися в Новому часі В. Лейбніцом і Р. Декартом. Уважалося, що ані однорідної порожнечі, ані чистої тривалості як самостійних і незалежних початків буття не існує. Простір – порядок взаєморозташування тіл, час – порядок послідовності, зміни однією за іншою подій. Протяжність об’єктів і тривалість процесів – не первинні властивості, вони зумовлені силами тяжіння і відштовхування, тобто внутрішніми і зовнішніми взаємодіями, рухом і зміною.

Історично склалося так, що протягом XVIII–XIX ст. визначальною була субстанціональна концепція. В галузі звичайного досвіду і малих швидкостей, в макросвіті (а макросвіт є основним місцем існування людини) не спостерігається прямого зв’язку і залежності між простором, часом і рухомим предметом. Об’єкт може бути видалений з певного місця, але від цього ні простір, ні час не зміняться і не зникнуть. Субстанційні за своєю суттю метафізичні уявлення про простір і час були особливо живучі в умовах, коли природознавство ще не почало вивчати мікросвіт. Проти цих суджень енергійно виступав діалектик Г. Гегель. «Ми не можемо виявити ніякого простору, який був би самостійним простором». Це завжди наповнений простір, що не відрізняється від свого наповнення. Відносно часу Г. Гегель стверджував, що «не в часі все виникає і проходить, а сам час є становленням, виникненням і формуванням речей». У своїх запереченнях Г. Гегель мав рацію.

Природничонаукові аргументи, спростовуючи метафізичні уявлення про природу простору і часу, стали складатися лише в кінці XIX ст. Виникнення електромагнітної теорії спричинило необхідність заперечення думки про порожній простір. Д. Лобачевський висловив припущення про існування таких властивостей простору і часу, які не описуються Евклідовою геометрією. Це відкидало концепцію абсолютного простору, що мало б описуватися лише однією геометрією. У спеціальній теорії відносності А. Ейнштейна в 1905 р. було встановлено, що геометричні властивості простору і часу залежать від розподілу в них гравітаційних сил. Поблизу важких об’єктів геометричні властивості простору і часу починають відхилятися, а темп перебігу часу сповільнюється.

Проте ні субстанційна, ні реляційна концепції, як і уявлення про простір і час у межах об’єктивного ідеалізму Г. Гегеля, не брали під сумнів об’єктивність існування простору і часу. Для всієї суб’єктивно-ідеалістичної лінії у філософії простір і час – спосіб розташування вражень, а отже, вони мають психологічне джерело свого походження. І. Кант трактував простір і час як форми нашої чуттєвості – форми споглядання, згідно з яким суб’єкт, який пізнає, організує даний йому світ у певний просторово-часовий образ. Від Д. Берклі до Е. Маха йде низка доведень, згідно з якими простір і час – це форми впорядкованих рядів відчуттів. Англійський махіст Пірсон стверджував, що простір і час не мають реального існування, а є лише суб’єктивним способом сприйняття речей. Простір – порядок або категорія сприйняття предметів. Час – категорія сприйняття подій. Російський махіст Д. Богданов уважав простір і час продуктами організуючої і гармонізуючої людської думки.

Загальна теорія відносності, яка була завершена А. Ейнштейном в 1916 р., завдала нищівного удару не тільки субстанційній концепції простору і часу, але й суб’єктивістським апріористським трактуванням суті простору і часу. Вона доводила залежність просторово-часових властивостей від руху і взаємодії матеріальних систем. Сам А. Ейнштейн у загальній теорії відносності зазначав: «Раніше вважали, що якщо яким-небудь дивом усі матеріальні речі раптом зникли, то простір і час залишилися б існувати. Згідно з теорією відносності, разом з речами зникли б і простір, і час».

З погляду сучасного природознавства і відповідних філософських узагальнень об’єктивна реальність є нероздільним зв’язком простору, часу, руху і взаємодії усіх видів речовини і поля. Сучасні вчені вважають краще говорити про якийсь єдиний просторово-часовий континуум. Простір і час розуміються як взаємопов’язані форми існування матеріальних тіл. Простір – це така форма матеріального буття, яка виражає його протяжність, структурну взаємодію. Час – форма буття матерії, що характеризує тривалість існування всіх об’єктів і подальші зміни станів. Оскільки всі наявні у світі тіла просторово обмежені саме трьома напрямами, і найплоскіша зі всіх фігур усе ж таки має довжину, ширину і висоту, то тривимірність нашого простору є повсюдно. Перебіг часу від минулого до майбутнього є четвертим вимірюванням просторово-часового континіуму. Отже, для визначення певної світової події потрібні чотири позиції. Час утворює не тільки часовий порядок, але й зумовлює каузальний (причинний) лад Всесвіту. Головними властивостями простору і часу є нескінченність і невичерпність. Але простори завжди тривимірні, а час є безповоротним. До метричних властивостей відносять такі кількісні характеристики простору-часу, як протяжність і тривалість. Протяжність припускає наявність місця і положення. Тривалість розуміється як сукупність миттєвостей (далі нерозчленованих квантів тривалості) у певних межах свого існування. Тривалість – це продовження існування, що проявляється у збереженні об’єкта. Тривалість може характеризуватися відносинами одночасності – синхронія або послідовності – діахронія.

До топологічних властивостей простору і часу відносять якісні і багато в чому проблемні їх характеристики, як, наприклад, безперервність та ізотропність (подібність протікання процесів в одних і тих самих умовах) простору, одновимірність і безповоротність часу. Ці характеристики дотепер є проблематичними і потребують обґрунтування.

Коли філософи говорять про загальність простору і часу, це означає, що простір і час як форми існування матерії пронизують усі структури універсуму. Саме це мав на увазі Л. Фойєрбах, називаючи простір і час корінними умовами буття – Wesenbe-dingung. Але це не означає, що вони передували матеріальним тілам, а вказує на те, що матерія в принципі неможлива поза простором і часом.

Простір і час мають як споріднені, так і відмінні ознаки. Спільними властивостями простору і часу є об’єктивність, універсальність і нескінченність. Разом з тим простір і час мають відмінності. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану об’єктів; він є одновимірним, асиметричним (тобто спрямованим від минулого до майбутнього), незворотним. Простір характеризується протяжністю, тривимірністю та симетричністю.

У якому співвідношенні перебувають простір, час і матерія? У процесі пошуків відповідей на це запитання в історії філософії виникли дві точки зору. Першою, як правило, вважають субстанційну концепцію: простір і час трактуються як самостійні сутності, що існують поряд з матерією і незалежно від неї (Демокрит, Епікур, Ньютон). Відповідно до цього відношення між простором, часом і матерією уявлялося як відношення між двома самостійними субстанціями. Це дало змогу зробити висновок про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів, що протікають. Простір тут – чиста довжина, порожнє приміщення для речей і подій, а час – чиста тривалість, він однаковий у всьому Всесвіті, і цей плин ні від чого не залежить.

Другу концепцію називають релятивною (відносною). Її представники (Арістотель, В. Лейбніц, Г. Гегель) розуміли простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, утворених матеріальними об’єктами, що взаємодіють. У наш час релятивна концепція набула природничонаукового обґрунтування у вигляді створеної на початку ХХ ст. теорії відносності, що розкрила безпосередній зв’язок простору і часу як з матерією, що рухається, так і між собою. Фундаментальний висновок, що випливає з цієї теорії, вказує: простір і час не існують без матерії, їхні метричні властивості створюються завдяки розподілу і взаємодії матеріальних мас, тобто гравітації.

Таким чином, згідно з релятивною концепцією, простір – це форма буття матерії, що характеризує її довжину, структурність, існування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Час – форма буття матерії, що виражає тривалість існування матеріальних систем, послідовність зміни станів і змін цих систем у процесі розвитку. Їх чітке усвідомлення допомагає вміло орієнтуватися в багатовимірному і складному світі реалій.