11. Які функції філософії в науковому дослідженні?

Говорячи про роль філософії в науковому пізнанні, слід вказати на дві крайні «моделі», які склалися у вирішенні цього дуже складного питання.

1. Умоглядно-філософський підхід (натурфілософія, філософія історії й ін.), суть якого – пряме виведення спеціальних положень окремих наук безпосередньо із загальних філософських принципів, крім аналізу конкретного – фактичного і концептуального – матеріалу конкретних наук. Такий підхід, зокрема, був характерний для філософських систем В. Шеллінга і Г. Гегеля.

2. Позитивізм, згідно з яким «наука – сама собі філософія».

Роль філософії в науковому пізнанні або абсолютизується (у першій моделі), або принижується, або навіть зовсім відкидається (у другій). І хоча в обох випадках будуть досягнуті певні продуктивні результати, проте повністю проблема не буде вирішеною.

Історія пізнання в самій філософії показує, що її вплив на процес розвитку науки і досягнуті результати виражаються в таких основних моментах:

1. Дія філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо і безпосередньо, а складним опосередкованим шляхом – через методи, форми і концепції інших методологічних рівнів – перш за все через загальнонауковий. Реалізація принципів філософії в науковому пізнанні означає, разом з тим, їх переосмислення, поглиблення, удосконалення і розвиток їх змісту.

2. Філософія впливає на наукове дослідження так або інакше на всіх його етапах, але в найвищій мірі – під час побудови теорій, особливо фундаментальних.

3. Істотний вплив на розвиток наукового пізнання філософія надає своєю умоглядно-прогнозуючою функцією: у її різних формах виробляються визначені ідеї і принципи, наукова значущість яких підтверджується через значний час (наприклад ідеї атомізму і діалектики в античності).

4. Крім того, принципи філософії при переході від умоглядного до теоретичного дослідження виконують селективну (відбіркову) функцію. З безлічі побудованих умоглядних уявних конструкцій учений вибирає саме ті, які узгоджуються з його власними філософськими і методологічними уявленнями.

5. Слід мати на увазі й те, що філософія – лише один з елементів наукового пошуку, а її принципи – лише один з чинників вказаного вибору – разом з досвідом, інтуїцією, фантазією, уявою тощо. Тому навіть за наявності «бездоганних» філософських принципів позитивний результат ще не гарантований. Більш того, порушення принципів філософського підходу (наприклад, метафізичного чи ідеалістичного) може (за інших рівних умов) сприяти (хоч і не завжди) отриманню вірних наукових висновків.

6. Філософські методи не завжди дають про себе знати у процесі дослідження в явному вигляді, вони можуть застосовуватися або стихійно, або свідомо, а можуть і зовсім ігноруватися. Але в будь-якій науці є елементи загального значення (наприклад, закони, категорії, поняття і т. д.), які і роблять будь-яку науку «прикладною логікою», пронизаною філософським компонентом.

7. Філософія дає окремим наукам найбільш загальні методологічні принципи, сформульовані на основі певних категорій. Ці принципи реально функціонують у науці у вигляді загальних регулятивів, універсальних норм, утворюючих у своїй сукупності методологічну програму найвищого рівня. Ця програма не повинна бути жорсткою схемою, шаблоном, стереотипом, по якому «кроять і перекроюють факти», а дуже гнучкою і динамічною системою регулятивів, що направляють дослідження. Ця система не повинна бути «списком правил», їх механічним набором, що лише зовні накладається на спеціально-науковий матеріал.

8. Філософія розробляє найбільш загальну картину світу, будує певні універсальні моделі реальності, крізь призму яких вчений дивиться на свій предмет дослідження. Філософія на основі синтезу всіх знань дає загальне бачення світу в трьох його основних вимірюваннях: яким він був раніше (минуле), який він тепер (сьогодення) і яким він може і повинен стати (майбутнє). Представляючи світ в його універсальних характеристиках, філософія тим самим дає загальну основу для розробки частнонаукових уявлень про світ, «вписаних» в це гранично широке ціле.

9. Філософія допомагає досліднику вибрати характерну саме для його науки або наукової дисципліни і для даної епохи «алмазну мережу логічних категорій», принципів, понять і інших засобів і форм пізнання, певні світоглядні і ціннісні установки, сенсожиттєві орієнтири (особливо в гуманітарних науках). Вона озброює його знанням загальних закономірностей самого пізнавального процесу в цілому, вченням про істину і шляхи (методах) її досягнення, про соціокультурний контекст пізнання і т.д.

10. Філософсько-методологічні принципи (наприклад, діалектичні) виконують функцію допоміжного, похідного від практики (у всіх її формах), критерію істини: якщо, наприклад, вихоплюються лише окремі факти, а береться не вся їх сукупність, тобто порушується принцип всебічності, – важко говорити про істину одержуваних при такому еклектичному підході висновків. Принципи навіть самої «хорошої» філософії в їх єдності не замінюють практику як вирішальний (лише зрештою) критерій істини, а доповнюють його – особливо коли звернення до неї з огляду на ряд обставин неможливе, а нерідко і не потрібно.

Які особливості діалектики і метафізики як методів наукового пізнання?

Ці методи достатньо широко представлені в історії філософії думки, включаючи сучасний її етап. Діалектика (грец. dialectice – «вести бесіду», «суперечку») – учення про найбільш загальні закони розвитку світу і заснований на цьому вченні універсальний метод мислення і дії.

В історії філософії склалися три основні форми діалектики: антична, німецька ідеалістична і матеріалістична. Остання – разом з позитивними ідеями двох перших форм – стала найпродуктивнішою у процесі наукового дослідження.

Діалектичний метод є розробленою на основі загальних об’єктивних законів дійсності системою універсальних регулятивних принципів, норм, правил, що направляють пізнавальну і практичну діяльність людей. Евристичний і методологічний потенціал цих принципів полягає в тому, що вони відображають загальні закони реального світу під кутом зору того, як, яким чином людина повинна поступати, щоб досягти нових результатів у пізнанні та практиці, ефективніше вирішувати ті або інші проблеми. От чому мало проголосити, що «все в світі взаємопов’язано» і «кожен предмет є єдністю різноманітного», потрібно ще ці онтологічні твердження довести до пізнавальних принципів всесторонності та конкретності. Також недостатньо тільки декларувати, що «все розвивається» і «навіть через суперечності», підтверджуючи це незліченними прикладами. Потрібно розвернути ці висновки про фундаментальні закономірності матеріального світу відповідно до принципів розвитку (історизму), суперечності, детермінізму тощо.

Зростання інтересу до діалектичного методу, усе більш широке його застосування в різних сферах буття – важлива особливість науки XX ст. (що позначається термінами «діалектизація»). Характерним прикладом цієї тенденції є прагнення Нобелівського лауреата І. Пригожина за допомогою часу «з’єднати буття і становлення» (розвиток), при пріоритеті останнього, з єдиних позицій принципів історизму і самоорганізації матерії охопити як єдине ціле макро- і мікросвіт.

Слід мати на увазі, що, по-перше, діалектика – лише один з філософських методів, а решта лише відбувають один з рівнів методології в цілому. По-друге, діалектичний метод має свої межі і сферу дії, за межами яких без нього цілком можна обійтися. Він – не «універсальна відмичка» і зовсім не претендує на те, щоб все пояснити, дати «єдино правильні» відповіді на будь-які питання. Проте в рамках своєї «компетенції» (обумовленої перш за все його загальністю), особливо під час аналізу цілісних систем, що розвиваються, діалектичний метод «працює» дуже ефективно. По-третє, важливо застосовувати його вміло, творчо, з урахуванням конкретних умов, в єдності з багатьма іншими способами і прийомами наукового пізнання.

Поняття «метафізики» (букв. – «після фізики») найчастіше вживається в трьох основних значеннях: 1) як синонім «філософії», 2) як синонім особливої філософської науки – онтології, тобто як вчення про буття як такого; 3) філософський метод пізнання, мислення, що протистоїть діалектичному методу як своєму антиподу (про цей аспект далі і йтиме мова).

Найхарактерніші риси метафізики: однобічність, абсолютизація однієї (байдуже який саме) сторони живого і багатогранного процесу пізнання, або ширше – того чи іншого елементу цілого, моменту діяльності в будь-якій її формі.

Метафізика (як і діалектика) ніколи не була чимось раз і назавжди даним, вона змінювалася, виступала в різних історичних формах, серед яких можна виділити дві основні:

1. «стара» метафізика була характерна для філософії і науки XVII–XIX ст. Специфіка цієї форми метафізики у запереченні загального зв’язку і розвитку явищ. «Старо»-метафізичний спосіб мислення мав об’єктивну основу своєї появи – необхідність дослідження предметів в їх незмінності, стійкості, поза зв’язком з іншими, що і робила наука того часу.

2. «нова» метафізика не відкидає ні загальний зв’язок явищ, ні їх розвиток, але односторонньо їх тлумачить: «плоский» еволюціонізм (абсолютизація кількісних змін), «катастрофізм» (гіпертрофія стрибків, якісних змін), софістика («гнучкість понять, застосована суб’єктивно»), еклектика (довільне вихоплювання окремих сторін предмету і їх механічне з’єднання) та ін.

Метафізичний спосіб мислення цілком правомірний і необхідний в повсякденних життєвих справах на рівні здорового глузду і буденної свідомості – скрізь, де не потрібно брати предмет в розвитку і у всіх його взаємозв’язках.