Література

1. Алексеев. П. В., Панин А. В. Философия. – М.: Проспект, 2003. – С. 202-253, 283-415.

2. Гуманитарная наука как предмет философско-методологического анализа (Материалы «круглого стола») // Вопросы философии. – 2007. – № 6.

3. Лекторский В.А. Теория познания (гносеология, эпистемология) // Вопросы философии. – 1999. – № 8. – С.72-80.

4. Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Світоглядні імплікації науки. – К.: ПАРАПАН, 2004. – 408 с.

5. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф.Надольний та ін. – К.: Вікар, 2004. – С. 174-211.

6. Філософія. – Х.: Прапор, 2004. – С. 413-503.

7. Философия науки: проблемы и перспективы (Материалы «круглого стола») // Вопросы философии. – 2006. – № 10.

8. Синергетика: перспективы, проблемы, трудности (Материалы «круглого стола») // Вопросы философити. – 2006. – № 9.

9. Степин В.С. Теоретическое знание // Вопросы философии. – 2001. – №1. – С. 3-33.

10. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. – М.: Прогресс, 1986.

11. Рузавин Г.И. Философия науки. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 400 с.

ІІІ МОДУЛЬ

Тема ХІІІ. СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ ЯК ОСМИСЛЕННЯ

СУСПІЛЬНОГО БУТТЯ

1. Які основні сучасні підходи в дослідженні суспільного буття?

Людина живе в суспільстві і за межами суспільства існувати не може. Що ж таке суспільство? Які фактори визначають його функціонування та розвиток? Чи має людство в різноманітних проявах свого суспільного життя спільну історію? Ці та подібні питання привертали увагу мислителів усіх часів. Не перестають вони хвилювати і сучасну філософську думку.

Суспільство є надзвичайно складним і суперечливим предметом пізнання. Поняття «суспільство» у філософській літературі має кілька значень. У широкому розумінні, суспільство – це сукупність усіх способів взаємодії і форм об’єднання людей, у яких виражається їх всебічна залежність один від одного у вузькому розумінні. Суспільство може розглядатися як суспільство певного типу взагалі, наприклад, рабовласницьке, феодальне, індустріальне суспільство. Це така сукупність людей, яка у процесі соціальних відносин відтворює людину як істоту, здатну діяти цілеспрямовано і свідомо.

Отже, суспільство – це сукупність людей, об’єднаних конкретними цінностями, потребами, інтересами та діяльністю. Воно є діючою системою, яка існує як певне надіндивідне утворення, що має власну логіку розвитку.

У своїх багатоманітних проявах суспільство є предметом вивчення різних галузей наукового знання, одна з яких – соціологія. Остання вивчає суспільство як об’єктивне утворення, як систему з притаманними їй закономірностями.

Як же співвідносяться соціальна філософія і соціологія?

Соціальна філософія, що вивчає суспільство, має суттєве соціологічне забарвлення. Водночас теоретична соціологія має елементи соціальної філософії. Деякі філософи цілком слушно вважають соціальну філософію вищим теоретичним і методологічним рівнем соціологічного знання. Соціальна філософія формулює загальні принципи соціального буття, закони його функціонування і розвитку, які становлять логічну основу соціології. Через соціальну філософію в соціологію переходять і загальні принципи буття (онтологія), і загальні принципи пізнання (гносеологія, логіка, методологія). Отже, межі між філософією і соціологією не є чіткими. Філософія через соціальну філософію глибоко проникає в соціологію і стає сутністю її теоретичної системи. Водночас соціологія, здійснюючи конкретний аналіз суспільного буття, сприяє збагаченню понятійного апарату і предметного змісту соціальної філософії.

Надзвичайна складність і високий динамізм суспільного життя створюють для соціально-філософської думки чимало проблем. Різні уявлення про суспільство як систему, що саморозвивається, формувалися з найдавніших часів. Одними з перших про соціум як систему суспільного співіснування людей говорили давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель. Слід зауважити, що суспільство у теоретично-філософській думці стародавніх мислителів, як правило, ототожнювалося з державою. Навіть людина трактувалася Арістотелем як політична (державна) істота. У цілому соціально-філософські системи рабовласницького суспільства відбивали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді тлумачилося як фатум, доля.

Соціально-філософські системи середньовіччя включають у себе кілька нових принципів, а саме:

• по-перше, у світоглядному плані космологічний фаталізм змінюється християнським провіденціалізмом – трактуванням історії як прояву волі бога;

• по-друге, відбувається переорієнтація світогляду з демосу як суб’єкта на особистість, як творчу силу в системі соціальних відносин;

• по-третє, християнський провіденціалізм поєднується із земним суб’єктивізмом. Це відбилося в новому вченні про свободу індивідуального вибору і особисту відповідальність за нього перед богом.

Раннє середньовіччя представлене таким мислителем, як Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354 – 430 рр.). В основу вчення Августина про розвиток суспільства покладене релігійне розуміння історії як прояву волі Божої, згідно з якою здійснюється заздалегідь передбачена Божественна програма спасіння людини і світу.

Яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами мав гуманізм епохи Відродження. Всупереч християнській моралі утверджувалися думки про гармонію душі і тіла, про красу і радість земного життя.

В епоху Нового часу соціальне пізнання стає на шлях природничих факторів розвитку суспільства. Ідея рівності людей перед Богом перетворюється на ідею рівності людей за своєю природою і пошук причин їх фактичної нерівності. Французький просвітитель Шарль Луї Монтеск’є (1689–1755 рр.) дійшов висновку, що в основі всіх відмінностей лежать природні чинники. Він проаналізував вплив клімату на виробничу діяльність людей, політичну систему суспільства, форми державного правління, на духовне життя суспільства.

Особливе місце в історії соціально-філософської думки посіли ідеї італійського мислителя Джамбаттіста Віко (1668 – 1744 рр.). Він розробив ідею історичного прогресу та закономірного розвитку суспільства.

Вагомий внесок у розвиток соціальної філософії зробив французький мислитель Жан Кондорсе (1743 – 1794 рр.). У праці “Ескіз історичної картини прогресу людського розуму” головною причиною історичного прогресу він оголошував розум, знання, людські здібності.

Концепцію всесвітньої історії як закономірного, взаємопов’язаного цілого процесу виклав у праці “Ідеї до філософії історії людства” німецький просвітитель Йоганн Готфрід Гердер (1744 – 1803 рр.). Він розглядав історію суспільства як закономірне продовження розвитку природи.

Яскравим представником філософії історії був німецький філософ Георг Вільгельм Гегель (1770 – 1831 рр.). Основні принципи соціальної філософії він виклав у праці “Філософія історії”. Гегель розглядав історію людства як “процес духу в усвідомленні свободи”. Суспільство, за Гегелем, – вища порівняно з природою сфера, де абсолютний дух пізнає себе.

Суспільство як сукупність історично зумовлених форм спільної діяльності людей розглядав і Карл Маркс (1818 – 1883 р.р.). Головний висновок К. Маркса полягав у тому, що суспільне буття людей визначає їх суспільну свідомість. Цей висновок став певною ідейною засадою матеріалістичного розуміння розвитку суспільства.

Значний внесок у соціальну філософію зробив німецький соціальний філософ Макс Вебер (1864 – 1920 рр.). Йому належить розробка теорії соціальної дії. На думку М. Вебера, загальна модель суспільства має такий вигляд:

• по-перше, усі людські дії безпосередньо пов’язані з матеріальним буттям індивідів;

• по-друге, політичні, правові, моральні, релігійні та інші погляди одухотворюють досягнення матеріальних інтересів;

• по-третє, людина може повністю розкрити свою виробничу силу лише за умови переконання, що її дії спрямовані не лише на досягнення матеріальних інтересів;

• по-четверте, усі фактори розвитку суспільства рівноправні. Наприклад, духовну культуру можна тлумачити як продукт економіки і, навпаки, економіку як продукт культури.

Досить цікавий варіант трактування суспільства подає німецько-американський філософ Еріх Фромм (1900 – 1980). У якості фактора, що визначає саморозвиток суспільства, він вводить категорію “соціальний характер”. Цей характер є результатом адаптації людини до соціальної структури суспільства. Він є фактором суспільного процесу і як такий може або зміцнювати, або руйнувати соціум.

Які ж типи соціальних характерів виділяє Е. Фромм?

1. Рецептивний, або сприймаючий.

2. Експлуататорський.

3. Нагромаджувальний.

4. Ринковий.

5. Продуктивний.

Соціальний характер виконує роль посередника між економічним базисом та надбудовою – ідеями та поглядами суспільства. Основна функція соціального характеру полягає в оформленні індивідів у таку систему, щоб вони були зацікавлені діяти так, як того вимагають обставини, де б люди задовольнялися своїми діями. Іншими словами, функція соціального характеру полягає в тому, щоб спрямувати енергію людей на забезпечення функціонування та розвитку суспільства.

З точки зору Е. Фромма, доки основні елементи системи суспільства залишаються незмінними, соціальний характер виконує переважно стабілізуючу роль. Коли ж об’єктивні умови розвитку суспільства перестають відповідати соціальному характерові, то останній із факторів стабілізації соціуму перетворюється на фактор руйнівний.

Як же основні типи соціальногьного характеру пов’язані з прогресом суспільства?

У первісному суспільстві, на думку Е. Фромма, існував рецептивний, або сприймаючий, соціальний характер. У традиційних добуржуазних суспільствах панував експлуататорський соціальний характер, а в індустріальному суспільстві – на перших щаблях – нагромаджувальний, а потім ринковий соціальний характер. Майбутнє Е. Фромм пов’язував з домінуванням продуктивного соціального характеру. Продуктивний соціальний характер спрямовує життєву енергію людини не на те, щоб “мати”, а на те, щоб “бути”, тобто на самореалізацію та самоутвердження у творчій діяльності.

Останнім часом у зв’язку з розробкою синергетичного погляду на світ помітною стає тенденція застосування принципів синергетики (теорії самоорганізації) до розвитку суспільства. З точки зору синергетичного підходу до природи і суспільства, будь-яка самоорганізована система проходить через стани, які відзначаються граничною нестійкістю. Це так звані точки біфуркації. У цих точках лінії розвитку розгладжуються, а в результаті з’являється цілий спектр різних, різноспрямованих можливостей якісної зміни стану. У даному випадку система опиняється перед вибором різних шляхів. Передбачити, який саме шлях система обере, неможливо, оскільки це залежить від багатьох випадковостей. Це веде до того, що еволюція набуває рис історії, вона унікальна, неповторна. Можна з упевпевністю стверджувати, що “випадковість створює світ”.

Механізм біфуркації, фактор випадковості забезпечують перехід до стану вищої структурованості, упорядкованості як у просторовому, так і в функціональному сенсі. Підвищуючи складність, нова система формує новий тип розвитку – певну функціональну цілісність, якої не мають її окремі частини. За цими закономірностями розвивається і Всесвіт, і людське суспільство.