2. Який зміст понять «духовність» і «ментальність»?

Єдністю об’єктивного і суб’єктивного стосовно визначеності людського буття є духовність. Духовність – це усвідомлення та відчуття людиною того, що вона має керуватися у своїй діяльності певними високими ідеалами, прогресивними ідеями, непохитними принципами, переконаннями.

Залежно від історичних обставин, особистого життя індивіда духовність має різні форми. Це може бути порядність як почуття та усвідомлення своєї причетності до долі інших людей та відповідальності за неї. Проявами духовності можуть бути прихильність як переживання людиною доброзичливого ставлення до інших людей; інтелігентність як рівень інтелектуальної діяльності особи, під час якої вона керується знанням ідеальних цінностей.

Своєрідним духовним утворенням є історична пам’ять. Історична пам’ять – це втілення здатності людської свідомості відтворювати минуле у відповідних культурних формах (легенди, перекази, музейні експонати тощо).

Носіями історичної пам’яті є всі книги, документи, усні оповідання тощо.

До трансляторів духовності відносяться ритуали, обряди, церемоніали. У них зібраний досвід поколінь у якості взірця для наслідування.

Складним утворенням, що потрапило в поле філософського аналізу з джерел етнології, постала ментальність як надособистісний елемент духовності. Поняття “ментальність” походить від латинського “менталіс”, що означає “спосіб мислення, приналежність до розуму, душевний склад”.

Що таке ментальність?

Ментальність – це сукупність соціально-психологічних установок і схильностей діяти, мислити, почувати і сприймати світ певним чином. Вона породжується відповідним культурно-історичним середовищем і досвідом життя багатьох поколінь.

Ядро ментальності перебуває між колективним несвідомим та історично сталими формами суспільної свідомості, наприклад, політична, правова, моральна, естетична, релігійна, наукова, філософська та інші види свідомості. На рівні ментальності “перетинаються” природне і соціальне, чуттєве і раціональне, свідоме і несвідоме, індивідуальне і суспільне.

Безпосередньо з ментальності випливає менталітет як притаманна певній соціальній спільноті система неусвідомлюваних регулятивів життєдіяльності. Менталітет обумовлений відповідною ментальністю і певним чином підтримує її. Іншими словами, менталітет – це практичний вияв ментальності.

Менталітет виявляється у звичаях, традиціях, стереотипах поведінки, стандартних реакціях на значущі події тощо. Менталітет соціальної спільноти (класу, страти, верстви, нації, народу) – це ядро духовності, у якому зосереджені типові риси соціально-психологічного складу людей, які успадкували духовні надбання попередніх поколінь і користуються ними відповідно до потреб сьогодення.

Залежно від характеру та носія розрізняють такі види ментальності:

• статеву (чоловічу та жіночу);

• вікову (дитячу, молодіжну, зрілого періоду життя тощо);

• професійну (робітничу, педагогічну, медичну, військову, чиновника та ін.);

• національну (українську, російську, німецьку, американську тощо).

В Україні першу спробу описати національну ментальність здійснив відомий історик і етнограф Микола Костомаров (1817 – 1885). Він провів порівняльний аналіз української та російської національної ментальності та зазначив їх принципові відмінності.

По-перше, у росіян панує загал над окремою людиною, українці ж вище цінують окрему людину.

По-друге, росіяни нетерпимі до чужої віри, чужих звичаїв, мов. В Україні ж люди звикли чути в себе чужу мову і не цураються людей з іншим типом обличчя та іншими звичаями.

По-третє, росіяни – народ “матеріальний”, а українці прагнуть “одухотворити весь світ”.

По-четверте, росіянин мало любить природу, не плекає квітів, які є майже на кожному подвір’ї українців.

По-п’яте, жінка в російських піснях рідко звеличується до людського ідеалу, рідко її краса підноситься над матерією, рідко в ній цінується щось за межами тілесної форми. У поезії українського народу, навпаки, жінка до того духовно прекрасна, що навіть у своєму падінні поетично висловлює свою чисту натуру.

По-шосте, у суспільному житті росіян громада панує над особистістю. Для українців такий порядок нестерпний, вони віддають перевагу особистій свободі.

По-сьоме, надання переваги загальному збігається у росіян з єдністю сімейного побуту, нероздільністю сімей. Українські сім’ї відокремлюються, як тільки в їх членів з’являється така потреба.

Сучасні дослідження української ментальності виявляють деякі нові характерні її риси. Для світоглядно-ціннісної установки української ментальності характерною є перевага не розуму, а “серця” як стрижня моральності. “Серце” розкривається Памфілом Юркевичем як орган відчуття Бога, Григорієм Сковородою – як мікросвіт, Тарасом Шевченко – як шлях до ідеалу та гармонії з природою, Пантелеймоном Кулішем – як джерело надії, передчуття, провидіння.

Таким чином, ідеальний світ, що створюється людиною, спроможний існувати відносно незалежно від матеріального буття. У той же час духовність, менталітет не в змозі бути абсолютно вільними від тих матеріальних обставин, що їх породили.