2. Що таке антропосоціогенез і які його основні концепції?

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським у людині, чим саме зумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов’язане з визначенням характеру взаємозв’язку і взаємодії природного, соціального і духовного в її існуванні.

Антропосоціогенез – процес становлення людини як суспільної істоти. У XIX ст., особливо після створення Ч. Дарвіном еволюційної теорії, набула поширення трудова теорія походження людини. Нам відомий її марксистський варіант. Прихильники цієї теорії вважають, що саме праця, що починається з виготовлення знарядь праці, створила людину. У ході трудової діяльності рука стає все більш гнучкою і вільною. Одночасно розвивався мозок, відбулось усе більш тісне об’єднання людей і виникала потреба щось сказати один одному. Таким чином, осмислена діяльність, об’єднання у спільність, мова і мислення є вирішальними чинниками формування людини. Потім додалося регулювання шлюбних відносин, моральність та інші моменти становлення й існування людини.

Але чому наші предки почали працювати і чому наша трудова діяльність перетворила, кінець кінцем, твариноподібні істоти в людину? У популярній літературі часто можна знайти таку відповідь: для того, щоб підтримувати своє існування, люди повинні їсти, пити, захищатися від голоду, а це змусило їх до виробництва матеріальних благ. Проте в природі тварини, включаючи наших тваринних предків, не відчувають ніякої потреби у виробництві і цілком здатні підтримувати своє існування. Але навіть і тоді, коли тварини у ряді випадків здійснюють ніби розумну діяльність, це не сприяє подоланню ними меж тваринного світу.

Мабуть, якщо ми виводимо мислення з праці, а не працю з мислення, у нас немає достатніх даних для того, щоб дати пояснення переходу (тим більше протягом короткого періоду декілька тисяч років) від інстинктноподібних до доцільних форм праці. Але якщо праця в цих формах виникла, ми дійсно дістаємо можливість пояснити хід антропосоціогенезу Причому річ не стільки в тому, що праця, мабуть, зіграла дійсно вирішальну роль у виникненні принципово нової форми спадкоємства, що відкрила безмежні можливості становлення людини. Йдеться про зрушення з генетичних форм спадкоємства на соціальні.

Тварини теж у ряді випадків здійснюють грамотну діяльність, що містить в собі елементи цілепокладання, відомого під назвою «ручного інтелекту», або «практичного мислення» (А.Н. Леонтьев). Проте це не творить наслідків, які спостерігаються в людини. Досвід у тварин не акумулюється, передача його від покоління до покоління не здійснюється, і розвиток не відбувається. Істотною межею антропосоціогенезу є те, що знаряддя праці, що виготовляються людиною, акумулюють у собі способи діяльності з ними. Це досягається тим, що у процесі виготовлення предметові надається доцільна форма. Розпредметнення цих форм здійснюється як розвиток людських здібностей.

Історія людської думки нараховує безліч варіантів постановки та розв’язання проблеми сутності та походження людини. Одним з таких варіантів є натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючу рису яких складає уявлення про людину як переважно природну істоту, чиє життя і поведінка, індивідуальні та суспільні якості, духовні властивості та підсвідоме обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціалдарвінізм, євгеніка, теорія Т. Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Починаючи з XIX століття, багато уваги приділяється проблемі походження людини. Теоретичною основою натуралістичного підходу стають ідеї біологічної еволюції людини, відповідно до теорії Ч. Дарвіна. Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот. Чи це дійсно так?

Безперечно, людина як біологічний вид “хомо сапієнс“, належить до природного світу, і біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, і їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється лише дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна з’ясувати тільки біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції – природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до навколишнього середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.

На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття, принципову нередукованість людини лише як природної істоти. Вони проголошують первинність індивідуального “Я” як духовного стрижня особистості.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидають ідею еволюції щодо походження людини. Еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А. Чижевський, В. Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не випадковий і локальний наслідок лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, у сучасній космології і фізиці існує так званий “антропний принцип”, згідно з яким у побудові всесвіту закладені тенденції до появи людського буття. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, що з необхідністю викликають виникнення фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосереднього біологічного, а містить у собі нескінченність Космосу. Людина, при такому підході постає як природно-космічна істота.

Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) із процесом виникнення суспільства (соціогенезом). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступеня еволюції, який є діалектичним запереченням біологічної еволюції. Остання трансформується в якісно новий тип – еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності – соціальна практика. Поряд із працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальний (суспільний) характер життєдіяльності, здатність до мовного спілкування, поява свідомості – осмисленого і доцільного характеру діяльності.

Таким чином, людина в марксистській теорії пояснюється як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність суспільних відносин. Усі суто людські якості, зокрема і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обґрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, “незапрограмованість” раз і назавжди її сутності. Людина самостворює себе у процесі історичного і культурного життя.

У деяких марксистських трактуваннях роль суспільних відносин у детермінації людини абсолютизується. Такі крайнощі в поясненні людського існування набули назви соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального способу життя. Особливість соціологізаторства полягає, по-перше, в тому, що воно ігнорує природно-біологічні чинники людського існування, їм відводиться роль лише передумови соціального життя, що не мають жодного впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтири людини; по-друге, в людині не помічається її “надсоціальна”, духовна сутність. Звідси бере свій початок відома теза про формування “нової людини”, згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна “виліпити” все, що завгодно, а вдосконалення людини залежить лише від удосконалення суспільства.

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге – соціальні. Обидві позиції не помічають у людині її центру і ядра – індивідуальності, духовної незалежності особистості від обумовленості “ззовні” природними і соціальними чинниками. За винятком природного і соціального змісту на місці людини в таких теоріях залишається порожнеча.

Соціальна зумовленість людини – факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. У цьому розумінні кожна людина є соціально-обмеженою істотою, вона обумовлена “ззовні”, виступає своєрідною “іграшкою” соціальних сил і суспільного середовища. Її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування зумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства. Проте, з іншого боку, людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням усієї історії людства та його культури. Саме як культурно-історична істота людина поєднує в собі якості універсальності й унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами – отримує вимір духовності.

Таким чином, суспільно-історична зумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин своєї епохи, але й у тому, що вона отримує можливість самовизначитися, самостійно творити власну долю, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

Духовне в людині (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) є не лише “суспільно-корисними” здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними, і саме вони лежать в основі людського “Я”. Саме як духовна істота особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.

Таким чином, людина проявляє себе як біопсихосоціальна система, а її соціальний аспект постає домінуючим. Відповідно до співвідношення названих компо­нентів людського виразу напрацьовані виділяють поняття: «індивід» – «особа» – «індивідуальність».

Індивід – це окрема людина із характеристикою, перш за все, її біологічних рис. Особа – це індивід із соціально обумовленими й індивідуально вираженими якостями. Під особою розуміють соціальну значущість індивіда, її соціально-етичний і психологічний вираз. Індивідуальність характеризує самобутність, неповторність індивіда, його оригінальність, особливо духовність. Духовність особистості – це сплав, синтез Істини, Добра і Краси, при цьому провідну роль відіграє Добро.