7. Які філософські погляди представників «Молодої України»?

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. знаменний могутнім сплеском інтелектуальної творчості яскравої плеяди українських митців. Насамперед це Іван Якович Франко (1846 – 1916), Павло Арсенович Грабовський (1864 – 1902), Лариса Петрівна Косач - Леся Українка (1871 – 1913), Михайло Михайлович Коцюбинський (1864 – 1913), Михайло Іванович Павлик (1853 – 1915) та ін. Їх твори просякнуті глибокими філософськими роздумами та пошуками вирішення проблем соціальної справедливості.

По-перше, всі вони відстоювали науково-матеріалістичні позиції. Зацікавившись позитивізмом (західноєвропейською філософією науки), І. Франко, Леся Українка та інші з названих діячів обґрунтували необхідність науково-природничого способу мислення. Наприклад, розглядаючи долю людини з точки зору антропоцентризму, вони доводили її єдність із довкіллям, що є джерелом її існування. Людина, як писав І. Франко, є тільки одним із незліченних творінь природи, є всім для неї. По-друге, відзначали, що буття діалектичне: все існуюче перебуває в безперервному русі, постійній взаємодії його форм і проявів. Незважаючи на те, що вони неодноразово критикували ідеалізм у діалектиці Г. Гегеля, основні принципи його вчення про загальні зв’язки та розвиток широко використовувались ними, оскільки лише так можна зрозуміти навколишній світ і себе в ньому. Лише так, за словами Лесі Українки, можна добитись, щоб «природа не лазила у вікно, а входила в двері». По-третє, ці мислителі створили своєрідну теорію пізнання. Виходячи з антропологічного принципу, за основу в пізнавальному процесі вони брали сенсуальний (чуттєвий) рівень. Висновок робився на той час незвичний: світ ніколи не пізнається до кінця. І. Франко зауважував, що це пояснюється слабкістю наших органів чуттів, які не можуть охопити величезного матеріалу, і вбачав вихід у постійному розвитку науки, яка має виконувати дві умови: пізнавати закони природи та вчити всіх користуватися з тих законів для плідної праці. По-четверте, суспільне життя розглядалося крізь призму прояву внутрішніх законів його розвитку, зумовленого народними масами, які мають право вільного вибору. Головне в людському житті: свобода, незалежність і щастя. П. Грабовський відзначав, що люди живуть не на небі, а на землі і свої зусилля вони можуть реалізувати лише на певному ґрунті, а тим ґрунтом є найболючіші інтереси народу. По-п’яте, їх етичну концепцію можна узагальнити словами І. Франка: “Людина як одна, так і друга виходить з рук природи. Тільки суспільні відносини, в які вона попаде, роблять з однієї – селянина, з іншої – пана, з однієї – робітника, з іншої – паразита”. Отже, висока мораль можлива лише у справедливому суспільстві. Заслугою митців є й те, що вони заклали основи сучасної української естетичної думки. На їх погляд, прекрасним повинно бути людське життя, перш за все творча праця, служіння людям. Слід звернути увагу на визначний внесок Лесі Українки в розвиток наукового напряму в естетиці. Щодо ставлення до релігії, то вони фактично не були людьми віруючими. Проте висновок радянських дослідників щодо їх “войовничого атеїзму” не має підстав. Демократи “другої хвилі” в значній кількості своїх праць звинувачували та висміювали тих служителів культу, які допомагали владі гнобити трудящих. Але ніде в їхніх творах не зустрінемо й натяку на неповагу до віруючої людини, її релігійних почуттів, немає і закликів до руйнування храмів тощо.

Суттєвою ознакою в загальній характеристиці й оцінці світогляду цих демократів є еволюціонізм. У радянській літературі їх обов’язково називали революційними демократами. Справді, вони виступали за докорінні зміни в суспільному житті, його демократичний та рівноправний устрій, проте ніколи не сповідували насильницькі методи досягнення цієї мети. Показовими щодо цього є погляди доктора філософії І. Франка, донедавна знаного як “вічного революціонера”.

До речі, І. Франко в радянську добу ніколи не визнавався визначним українським філософом, хоча його перу належить велика кількість глибоких за змістом філософських праць. У них на підставі наукових досягнень свого часу він розглянув проблеми філософського осмислення природи, суспільства та мислення в класичному вигляді. Але І. Франко не визнавався комуністичною владою філософом тому, що, прекрасно знаючи марксизм (він переклав українською деякі з праць його основоположників, у тому числі знамениту XXIV главу 1-го тому “Капіталу”, що називається “Теорія додаткової вартості”), сприймаючи ідеї соціальної справедливості, уважав марксизм однобоким, незавершеним. Так, у статті “Поза межами можливого” (1900) він роздратовано писав, що породжений так званим матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердить, що певні (соціальні, разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою “іманентною” силою розвитку виробничих відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля усього поворухнути пальцем, чи ні, належить до таких самих забобонів, як віра у відьом. І це – про головне у Марксовому вченні!

І. Франка по праву слід уважати засновником сучасної української соціальної філософії. Його праці “Про соціалізм”, “Чи вертатись нам назад до народу?”, “Наука і її взаємини з працюючими класами”, “Поза межами можливого”, “Мислі о еволюції в історії людськості”, “Що таке поступ” та багато інших посідають гідне місце у світовій філософській думці. У них він по-новому здійснив аналіз соціальних процесів, створив власну теорію еволюційних змін у суспільстві, сформулював ідею про хвилі прогресу, розкрив роль науки в історичному процесі, обґрунтував значення культури та освіти в гуманізації людського життя.

І. Франко, негативно ставлячись до “революційних скоків”, доводив необхідність еволюціонізму: ненасильницьких, цивілізованих шляхів створення демократичного суспільства.

Огляд філософського доробку як І. Франка, так і решти українських демократів був би не повним без згадки про рух “Молода Україна”, який виник наприкінці XIX ст. об’єктивно, відповідно до історичного процесу, в річищі розвитку і боротьби народів, що шукали власний шлях існування. Вже тоді була відома діяльність “Італії молодої”, “Молодої Боснії”, “Младочехів” тощо. Рух “Молода Україна” спрямовував на плекання української національної ідеї, а його назву ввів до обігу Т. Зіньківський (1861 – 1891), письменник, громадський та культурний діяч. Рух представляв у Галичині, що належала до Австро-Угорської імперії, крім Т. Зіньківського, лідер цілого покоління “молодоукраїнців” І. Франко. Його підтримувли М. Грушевський, вищезгадані українські демократи.

Одним із головних своїх завдань “молодоукраїнці” вважали формування в українського народу ідеалу боротьби за державне самовизначення. При цьому такі з них як М. Міхновський закликали до збройної боротьби. Провідну роль мала відігравати інтелігенція, що повинна була б перетворитися з аморфної маси на енергійну та цілеспрямовану силу у вигляді інтелігента-«будителя». Мету всіх дій “молодоукраїнців” сформулював І. Франко в поемі “Мойсей”, змалювавши майбутнє соборної й незалежної України:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Ці думки були пророчими щодо українського сьогодення.