3. Що являє собою ціннісний світ людини?

Світ ціннісних переживань віддавна перебуває у центрі філософських досліджень. В епоху античності й середньовіччя філософи розробляли теорію цінностей, не піднімаючись до логічного аналізу самої категорії “цінність”.

Як поняття, «цінність» уперше визначена у філософії І. Канта, який визнав цінності вищими принципами людської поведінки.

У працях учнів і послідовників І. Канта проблема цінностей набула самостійного значення. Ця проблема вивчається аксіологією.

Аксіологія (грец. axios – “цінність, вартість” і logos – “слово”, “поняття”) – теорія цінностей, що з’ясовує якості та властивості предметів, процесів і явищ, які здатні задовольняти потреби, інтереси і бажання людей.

Аксіологічна проблематика досліджується за допомогою поняття “об’єктивна значущість”. Так, послідовник І. Канта німецький філософ Вільгельм Віндельбанд (1848 – 1915) вважав, що такі цінності, як істина, благо, краса і святість є позачасовими, позаісторичними принципами, що визначають людський характер.

Інший послідовник І. Канта, німецький філософ Генріх Ріккерт (1863 – 1936) розробляв учення про цінності як основу теорії істин – шість основних категорій цінностей: істину, красу, безособисту святість, моральність, щастя і особисту святість.

За німецьким філософом Миколою Гартманом (1882 – 1950), цінності не піддаються раціональному пізнанню. Вони відкриваються людині лише в особливих ціннісних почуттях (любов, ненависть), що змушують людину інтуїтивно віддавати перевагу тому чи іншому способу поведінки.

Сучасна аксіологічна суспільствознавча думка приділяє багато уваги проблемі зв’язку загальнолюдських (вселюдських), національних (етнічних), групових та індивідуальних ціннісних систем і уявлень.

У наш час збагачується “традиційна” класифікація цінностей, уявлення про їх структуру та ієрархію. Виділяються цінності духовні, що охоплюють світогляд людини, а також матеріальні, політичні, правові, моральні, релігійні, наукові, естетичні. Цей ряд доповнюють цінності екологічного спрямування, вимоги забезпечити “виживання” людства.

Аксіологічна думка досліджує також норми постіндустріальних цінностей, етики солідарності, злагоди, людського цивілізованого спілкування, толерантність до інших ціннісних орієнтацій.

Цінності є осередком духовного життя суспільства. Вони скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму. Роль особливих ідейних чинників у суспільстві виконують вищі духовні цінності, що виступають у формі певних ідеалів, ціннісних настанов, орієнтацій.

Людина у своїй життєдіяльності, виходячи із соціальних потреб, керується образом можливого, але ще актуально не існуючого співвідношення речей. Завдяки цьому формується особливий світ духовного буття, що підносить людину над буттям реальним.

Ціннісні феномени давали людині змогу усвідомити два види реальностей: ідеальну та матеріальну. Ідеальний світ (ціннісна свідомість) розглядався як взірцевий щодо матеріального. Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим є предмет. Для неї важливе лише те, яке значення він має для нас, у чому його цінність. Добро і зло, істина і помилка, прекрасне і потворне, трагічне і комічне не існують в об’єктивному світі самі по собі. Вони є результатом нашої оцінної діяльності.

Безкінечність емоційно-образного змісту духовних цінностей виражається в тому, що вони переживаються як щось невичерпне, недомовлене, піднесене і тому таємне.

Вищі щаблі посідають ті духовні цінності, що відображають фундаментальні відносини людства; до них, перш за все, належать мирне життя, безпека існування людства. Безумовно, ми живемо в трагічну епоху. Але ми не маємо права ототожнювати трагічне з безнадійним. Сьогодні ми повинні усвідомити певні передумови подолання глобальних кризових явищ і відведення вселенської загрози від людства. У чому це полягає?

По-перше, розгортання інформаційної революції як основи можливого виходу із кризової ситуації, подолання перешкод на шляху об’єднання людства і створення нової цивілізації. Саме нова система суспільного устрою може створити об’єктивну основу для подолання глобальних проблем на засадах науки.

По-друге, становлення принципу ненасильства як у внутрішній і зовнішній політиці держав, так і у групових, міжконфесійних і навіть міжособистісних стосунках людей.

По-третє, необхідність об’єднавчих процесів у духовному житті – як у світському, так і в релігійному.

По-четверте, зміна традиційних форм цінностей і формування планетарної свідомості, яка повинна спричинити суттєві зміни в усіх соціальних системах, сформувати космополітичну ментальність, почуття громадянина світу.

До вищих духовних цінностей належать і цінності, що характеризують вибір особистісних якостей людини, таких, як добро і зло.

Поняття “добро” визначає морально-позитивне ставлення до різних явищ із позиції визначення їх необхідними для співіснування людей. У межах морального освоєння світу добро відіграє таку ж роль, яку в межах наукового пізнання відіграє істина, а в межах художнього засвоєння світу – краса.

Поняття “добро” має кілька значень.

По-перше, добро сприймається як об’єктивна характеристика предмета, яка фіксує його досконалість. Наприклад: добрий кінь, добра справа, добра звістка тощо.

По-друге, добро як моральна якість людини. Наприклад, добра матір, добродій, добрий учитель, добрий лікар тощо.

В античній філософії визначення добра здійснювалося через співвідношення з поняттям “благо”. Вище благо, за Епікуром, І. Кантом, Г. Сковородою – це поєднання добродійного життя з відчуттям щастя.

Більшість “класичних” і сучасних фахівців у галузі аксіології користуються поняттям “цінність” як рівнозначним категоріям “добро” і “благо”. Іншими словами, поняття “благо” наближається до категорій “добра” і “цінності” і навіть ототожнюється з ними. Утім, починаючи з античних часів, благо розуміється або як вища цінність (самоцінність), або як її першооснова.

Отже, благо – це соціально-філософське поняття, яким визначається все, що задовольняє потреби людини і має значення позитивної цінності.

Добро – це відчуття й усвідомлення людиною своєї здатності творити благо. Воно органічно взаємопов’язане зі своєю протилежністю – злом.

Зло – це соціально-філософське поняття, що позначає негативний аспект людської діяльності. Поняттям “зло” позначається все, що носить руйнівний характер, пов’язане з життєзапереченням.

Уявлення про добро і зло впродовж історії людства неодноразово змінювалися, у різних народів ці категорії можуть бути навіть протилежними. Деякі мислителі розуміли зло як субстанційний початок, совічний добру. Так, релігійне вчення маніхейство, що виникло в ІІІ ст. в Іраку, визнає вічність двох богів, що втілюють добро і зло, світ і темряву.

Августин Блаженний (354 – 430 рр. н. е.) існування зла пояснював не як щось протилежне добру, а як брак добра: “Тиша є відсутністю шуму, нагота – відсутність одягу, хвороба – відсутність здоров’я, а темрява – світла”. Звідси зло поставало не як самостійна сутність, а як відсутність добра. Тим самим Августин Блаженний звільняє Бога від відповідальності за існування у створеному ним світі зла.